Амазонка музейної справи - 27 Вересня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
П`ятниця, 2016-12-02, 9:44 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2014 » Вересень » 27 » Амазонка музейної справи
10:17 AM
Амазонка музейної справи

24 серпня на 93-му році життя в Івано-Франківську померла Олександра Синиця – перший   директор обласного краєзнавчого музею у міській ратуші. У далекому 1956 році вона створила краєзнавчий музей таким, яким ми його знаємо сьогодні, бо після 30-річного директорства Олександри Синиці там мало що змінилося. Олександру Іллівну й досі називають мамою музею. Одержима бажанням зберегти пам’ятки культури та історії Прикарпаття, вона, педагог за фахом, відкрила 12(!) філій краєзнавчого музею по цілій області, які приваблюють туристів та дослідників не лише з України.
Цій затятій та енергійні жінці вдавалися неможливі речі: вона переконала Міністерство культури СРСР віддати ратушу, з якої радянська влада зробила склади, під краєзнавчий музей. Змусила Параджанова повернути велику частину награбованих у гуцульських церквах  ікон. Щиро опікувалася дружиною Гната Хоткевича Платонідою після її заслання і аж до смерті. Уміла вибивати кошти в радянського уряду на свої проукраїнські проекти і в критичних умовах могла збудувати й відкрити музей за три тижні.
Заслуги Олександри Іллівни високо цінували за часів СРСР і намагалися всіляко применшити за часів незалежності України, бо вона все своє життя була переконаною комуністкою, "закоханою у Гуцульщину". Але навряд чи є такий патріот, який зробив для збереження культури Прикарпаття більше, ніж пані Синиця, і кого можна було би назвати ефективнішим менеджером від культури. "Галицький кореспондент" публікує спогади Олександри Синиці, які вдалося записати за місяць до її смерті. 93-річна жінка оповідала свою історію натхненно і дуже ясно, пригадуючи найдрібніші деталі свого дивовижного життя.
 
Гуцульські пригоди Платоніди Хоткевич
Я приїхала на Прикарпаття у 1946 році. Народилася в Донецькій області у селянській родині із грецьким корінням. Після закінчення Дніпропетровського педучилища за направленням потрапила в Жаб’євський район. Попрацювала завідувачем початкової школи в Ільцях, потім мене забрали в семирічку, бо не було вчителів російської та української мови. Приїдуть – тікають. Коли я переселилася в Жаб’є і почала знайомитись з мешканцями, прибула туди Платоніда Хоткевич. Вона ходила горами і збирала фольклорний матеріал, ходила слідами чоловіка і розпитувала про нього гуцулів, все записувала. Якась жіночка з Криворівні прийняла її в себе на горищі. А Платоніда була така здоровенна, тучна жінка. Ледве по сходах піднімалась.
Я вже тоді працювала на партійній роботі. І от приїжджає з відрядження один працівник обкому партії і каже: «Слухай, там одна жінка приїхала, ніби дружина Хоткевича». Я кидаю все і їду. Приїжджаю – вона там, на горищі, й живе. Ми їй знайшли іншу кімнату внизу. Її всі любили, приймали, пригощали. А вона так зручно розсядеться і розповідає, як книгу пише.
Я з нею познайомилась і кажу: «Платонідо Володимирівно, як ви дивитесь на то, щоб я вас в Івано-Франківськ переселила?» – «Та я б вам була дуже вдячна, та хто мені що дасть?" А я кажу, щоб вона не журилася. Йду до секретаря обкому Олександра Чернова і кажу, що треба їй дати квартиру. Він вже знав, що вона горами бродить. Телефонує до голови міськвиконкому: "В тебе є квартира?" Той каже: «Дайте 20 хвилин, пошукаю». Словом, того ж дня поселили ми її в гарну квартиру на першому поверсі. Вона дуже зраділа. А потім раптом знаходиться її дочка, яка була в Африці і звідти якось перебралась в Італію і зустріла якогось чоловіка, який сказав, що мама десь на Прикарпатті. І та донька приїжджає сюди в пошуках. Вони загубилися, коли була війна і відкрився коридор на Захід: донька вирішила їхати туди, а Платоніду туди не пустили.
З донькою Хоткевичів я познайомилась у Коломиї під час якогось народного свята. Її знайшов Петро Арсенич. Я відрекомендувалась. А вона: "Ага, ви комуністка! Я з вами говорити не буду". А я кажу: "До чого тут партія, як я з вашою мамою носилася і возилася? Про неї написала статтю, і в книзі вона в мене буде". Вона тоді присіла і замовчала. А Платоніда хворіла, ми її тут влаштували в обласну лікарню партактиву. А коли вона померла, ховали її разом з музейниками, нам гроші виділили на пам'ятник. Поховали її на Чукалівці.
 
Ворог Параджанова №1
Я багато про кого писала у своїх двох книгах. Чому не написала про Параджанова? Він талановитий, але зробив дуже багато шкоди на Гуцульщині, коли почав ходити по церквах і забирати ікони і різні церковні речі. Я була проти Параджанова. Ми викликали з Києва  Петра Тронька, який працював у ЦК по культурі, колишній перший секретар горкому комсомолу у нас, і сказали покласти цьому край. І Параджанова "відшили". Більше він у нас не був. Так не можна було робити. Як можна ікони собі забирати? Це ж старовинні ікони зі старовинних церков! А він гуцулам щось таке привезе, якісь нитки для вишивки, бо вони не мали, пригостить, а вони й віддавали. Поки ми не підняли бій і не дали йому перцю через Тронька. Він тоді особисто приїхав і сам це все бачив, що Параджанов робив. Параджанова ледь не судили. Він старовинну церкву в селі Яблуниця перед Гринявою просто пограбував. Частину ікон, які вдалося забрати у Параджанова, ми повернули в церкви, частину залишили в Криворівні, а частину забрав Київський музей.
 
Битва за музеї
Музейним будівництвом я зацікавилась, коли вчилась у Дніпропетровському педучилищі, у 36-39-их роках. Я полюбила Дніпропетровськ від душі і якось потрапила в музей історії міста. Мене це так захопило, що поки не вивчила там кожен експонат, ходити туди не перестала. Тоді почала цікавитись музейним будівництвом взагалі. Мене захопила Криворівня. Я взялася за розширення музею Франка, бо там була просто якась виставка. Потім відкривала музей Марка Черемшини у Снятині до його сторіччя. Кажу: треба робити музей Черемшини, дайте приміщення. Уряд дав 100 тисяч на святкування, а ми вирвали 30 тисяч на музей. Два тижні тривав ремонт. Наступний був ювілей Леся Мартовича, і треба було робити музей з нуля. Будинок у Торговиці побудували за три тижні, бо Ізот Карпович, перший секретар райкому, сказав: "Я тобі все дам, тільки щоб музей був відкритий до ювілею". Я туди кожен день їхала, контролювала будівництво, експонати збирала. Музей відкрили вчасно, і було справжнє свято.
Ратушу я освоювала п’ять років. Коли прийняла музей, він розміщувався в невеликому будиночку біля катедри. Там були деякі матеріали, виставки, але музей був ніякий. Я тоді потрапила під скорочення у партапараті. Мені запропонували роботу в музеї, бо його директор Лєтуєва переїхала жити в Ленінград. Я погодилась, хоч мріяла про вчителювання. Мені тоді було 30 років.
Оскільки приміщення музею було ніяке, я почала воювати за ратушу. Там тоді були складські приміщення, підвали були залиті водою. Мені не давали, а я просила далі. І тоді ми звернулись до депутата Верховної Ради СРСР Юстима Личука – господаря найвищого ґатунку, з яким я дружила. Кажу: "Хочу ратушу відвоювати – не дають". А він: "Пиши мені листа". Він з моїм листом прийшов до міністра культури і каже: "Я маю доручення від громадян області, щоб ратушу передати під музей". Личук не встиг приїхати, як прийшов наказ міністра культури СРСР передати ратушу під обласний краєзнавчий музей. Ми туди заїхали і відкрили  музей у трьох залах: на першому поверсі було два зали природи і на другому – зал історії. І все. А треба було ще ремонтувати ратушу. Я в архітектуру – за два тижні нам зробили проект реставрації. Вийшло дуже дорого. Але гроші нам дали, і ратуша вийшла на славу. Відкриття ратуші ми приурочили до Дня музейного працівника, який тоді святкували в області вперше. Тоді півтори-дві тисячі людей пройшло за день. Ми відкрили всі зали і зробили безкоштовний вхід.
Внизу так і залишилась природа, а нагорі було вже чотири зали: історія плюс виставковий зал на другому поверсі. А там висота 12 метрів! Штори з народною вишивкою шила фабрика Рози Люксембург. Музей став справжнім проривом! Приїжджав подивитися на наш музей один генерал з Москви. Він летів літаком за кордон, і хтось летів з нашого краю і розказав про наше місто, про те, що в нас дуже відкрили гарну ратушу, і той генерал вирішив приїхати. А ще йому сказали про скит Манявський, який я зробила. Ми тоді 12 філіалів  зробили з колективом музею.
Звідки ми мали експонати? Краєзнавчий музей особливо цінують, коли він має цінні археологічні експонати. А нас це було. В цей час звідкілясь взявся ленінградський академік Каргер з музею археології, який почув про Давній Галич. Я з ним познайомилась. Ми тоді в Крилосі капличку освоїли, і ще церкву взяли і хотіли там зробити музей, але не було де. В каплиці тоді жили дві монашки, вирощували хризантеми і продавали. Я добилася, щоб їм дали добре житло, і переселила їх. І в тій каплиці добудували музей. Будували днями і ночами, бо готувалися до ювілею. Відкриття музею в Крилосі було фантастичним: там були буфети, грали музики, море людей з церкви – в музей, з музею – в церкву. У церкві ми зробили експозицію старовинних ікон.
Каргер у Крилосі зробив великі відкриття. Кілька років приїжджав на розкопки. В музеї працювали добрі спеціалісти Томенчук і  Арсенич, так що експонатів нам не бракувало. Крилос – це скарб! Добре, що його належно утримують. Всі старі музейні працівники до мене в гості потім ходили і розповідали, де вони що нового зробили. Нас тоді по музейному будівництву підняли на щит слави. Ми їздили на конференції з доповідями в Ленінград і Москву. Але зараз у краєзнавчому музеї нічого нового немає – кажуть, немає грошей.
А ми багато експонатів купували. Меблі особливо. За меморіальним цвинтарем жила одна старенька. Вона до мене підійшла на одному святкуванні і каже, що у неї на стриху є гарні меблі, чи я би їх не купила. Залізла я на стрих – а там дуже гарні меблі. Дали мені столяра на меблевому комбінаті, і ми ці меблі відреставрували. Робота була дуже цікава, і я тим жила. Коли не могла заснути, уявляла, якою дорогою я зранку піду в свій улюблений музей, кого зустріну, з ким словом перекинусь. Отак і засинала.


Записала Наталка ГОЛОМІДОВА


Переглядів: 201 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016