Слобода, дослівно поселення вільних людей, сьогодні є межівним селом на південному заході Коломийщини. Звідси, від правого берега Пруту, уже починаються справжні верховинські плаї, полонини та кичери. Найвища вершина Варатик, висота якої сягає 776 метрів над рівнем моря, вкрита чистими буковими лісами. В сусідній Марківці цей хребет називають у множині Варатики (можливо, з латинської varacio – закрут, зиґзаґ). Ще раніше його охрестили «Золотою горою». Мабуть, через те що десь там Довбуш навічно сховав панське золото? Як би там не було, але ще яких сто літ тому ці терени повсюдно йменували галицькою Пенсильванією, новою гуцульською Каліфорнією, карпатським Баку. І все це завдяки покладам та видобутку слобідського нафтосирцю. Очевидно, ще з незапам’ятних часів місцеві мешканці знали про цілющі властивості підземних сировиць. Одна з таких глибоких криниць зберегла свій первісний вигляд, залишаючись багатою на калійні солі, здатна знімати біль у хворих ногах. Вода має стійке брунатне забарвлення, з характерними плямами на поверхні – типові ознаки близьких нафтових родовищ. Її кам’яна оздоба засвідчує, що колись над джерелом було воздвигнуто невеличку архітектурну споруду у вигляді ротонди, про її первісний вигляд ми вже ніколи не довідаємося. Біля підніжжя росолища, або, як тут кажуть, «шиби» протікає жвавий ручай з кришталево-чистою водою, який зветься Сухим, як, зрештою, й саме урочище, бо літніми місяцями він місцями ненадовго пересихає. Інша самоназва Ропний (від слова ропа – масна рідина), або Золотий потік, походить від того, що просочуючись крізь ґрунт, нафта надавала йому сонцесяйного блиску. З прадавен на цих схилах місцевий люд в основному живе з вирощування свійських тварин, солеваріння, садівництва, а від нещодавніх часів ще й закордонного заробітчанства, завдяки чому й вдалося спорудити новий мурований храм. Історії властиво повторюватись, це я до того, що дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яку тут звуть горішньою, бо стоїть на горбі, теж збудовано на заробітчанські кошти Катерини Остап’юк ще 1861 року. У той час селом володіли представники графського роду Потоцьких. Шкода тільки, що для пам’ятки нашої прабатьківської віри, духовності та історії не знайшлося новітніх меценатів, аби церковця могла постати у своїй первозданній красі, а не задихалася під бляшаним панцирем. Село наче у видолинку, а ген по горах праліси, куди густіші, куди рідші – це молодняк. Багато на своєму віку перебачили ці дерева. В боях з енкаведистами боролися й гинули боївкарі УПА. Влітку 1943-ого сюди ступили загони червоних партизанів на чолі з Сидором Ковпаком, який зупинився на постій у горішньому куті села Слободи. А тому селяни масово евакуювалися до недалеких Березовів, після чого їхні хати спалили, аби люди сюди ніколи вже не повернулися. Але ні переселення, посуха чи голод не вплинули на мешканців Слободи, які заново відродили село. Після розвалу Радянського Союзу в селі зосталося чимало колишніх відомчих будинків відпочинку, пансіонатів, піонерських таборів. Біля одного з тих закинутих корпусів стоїть край дороги пам’ятний знак. Напис на мармуровій плиті сповіщає, що на цьому місці була родинна садиба французького емігранта Фелікса де Вінценза, у якій побачив світ його первісток Станіслав – польський письменник, етнограф, журналіст. Тут, на цих карпатських ґрунях, минули його дитячі та юнацькі роки, де хлопця з чутливим серцем вражало все побачене та почуте, а згодом лягло на папір. Душа, спрагла пізнання, відкривала для себе класиків української культури, мистецтва й літератури, серед яких Станіслав виділяв постать Івана Франка, якому й спорудив на власних посілостях пам’ятну таблицю, вмонтовану в скелястий моноліт, з цитатою: «Вірю в силу духа!». В той час, починаючи від 1871 року, батько Станіслава Вінценза Фелікс вдало дебютував на економічно-промисловій мапі старої Європи, де верхівки його нафтових копалень стирчали вище смерек і творили густу промислову мережу – наче урбанізований ліс нової техногенної епохи. Значно поріділи тоді наші матірні ліси. Цінна ділова деревина масово йшла на виробничі потреби, себто спорудження самих нафтовидобувних конструкцій, побутово-господарських приміщень, а також на прокладання залізнично-транспортного сполучення. 1880 року молодий підприємець зі спільником Станіславом Щепановським приватизували копальні й застосували нововведення – парові машини. За п’ять літ видобуток «чорного золота» зріс до десятикратного розміру. Відомо, що тільки з однієї свердловини за день монополісти видобували 150 діжок. 700 робітників обслуговували найпотужнішу копальню «Ванда», яка належала Вінцензові та Щепановському – чи не найбагатшим тогочасним європейським нафтовим магнатам. Звідси потяги з навантаженими цистернами сирцю гуркотіли на сусідню печеніжинську дистилярню, інакше – рафінерію, себто фабрику того ж Щепановського, де переганяли, чи то пак очищали, ропу під готовий продукт, а далі прямісінько на коломийську стацію, звідки вже нафту розвозили клієнтам по всій Європі. Після того як 1887 року запрацювало колійове сполучення Коломия-Слобода Рунґурська, місцевість нарекли підколомийською Швайцарією, куди на відпочинок та прогулянки масово приїжджали т. зв. люфтівники (від німецького слова «luft») – представники заможних родин покутської столиці. Їх тут знали як «англіків з Коломиї», вираз, радше, скептичний. Та були серед них істинні власники слобідських родовищ, джентльмени, піддані її королівській величності королеві Великобританії Вікторії. Їхній узагальнюючий портрет відтворив у гротесковій манері наш сучасник, молодий коломийський художник-ілюстратор Ігор Бежук. Згадані англійські інженери навідалися до Коломиї ще в 1860 роках, проектуючи залізницю Львів-Чернівці, а відтак розробляли локальне відгалуження Коломия-Слобода Рунґурська, яка прямувала через залізничний міст на Пруті. Опісля представники туманного Альбіону вдалися до розробок самих копалень, які успішно використовували протягом кільканадцяти літ. Дехто з них зостався навічно у цій землі (їхні поховання можна побачити на коломийському польському цвинтарі). Але більше траплялися тут іншого ґатунку типи, контрастні, в засмальцьованому одязі з коромислом на раменах – типовий образ нафтошукача, їхні чорні силуети не зникали аж до голодного 1947 року. Не одні з них гинули, часом пропадаючи безслідно в страшних чорних отворах, куди їх опускали на мотузках задля відерця нафтосирцю, отож і могили їхньої на поверхні не знайдете, хіба лише похилений офірний хрест. Кінець 1880-х – початок 90-х – усього якихось десять літ, проте це найуспішніший період слобідського нафтовидобутку, коли працею було охоплено бл. 5 тисяч осіб. Ось вони на світлині року 1935-ого – істинні герої нашої оповіді зі своїм архаїчним знаряддям. Це був період щастя і прокляття водночас, коли нафтові свердловини зробили зі слобідської землі такий собі друшляк, де бурова на буровій, «як вошей на струпі». Від такої непошани сама природа спротивилася. З початком XX віку корисні копалини спорожніли в щедрих підземних коморах, озерця зміліли – надра змаліли. Та найжахливіше, що розбагатіти встигли підприємливі чужинці, а місцеві мешканці та їхні нащадки так і зосталися ні з чим, обкрадені, обдурені, кинуті напризволяще. Як нагадування про той період і часи новітньої доби видніють на тому ж кутку Сухому, Фабриці сірі, глиняні плями вивергнутої із землі породи. Там, за колючим дротом, і далі триває розвідка та розробка решток нафтових покладів, але вже далеко не в колишніх масштабах, що, власне, не в змозі суттєво змінити загальне обличчя села Слободи. А може воно й на краще, бо коли знаходиш, неодмінно щось важливе можна назавше втратити. Василь Нагірний, член НСЖУ |
