Майже рік тому друком вийшла книжка калушанина Теодозія Короля «Світ східних галлів», яка викликала чималий резонанс серед її читачів. Одні з них обурювалися, як автор посмів замахнутися на усталені історичні стереотипи, інші дивувалися, чому в науковий обіг досі не потрапили очевидні історичні аргументи. Але все вляглося, деякі з тих читачів, що не знайшли в книжці «Світ східних галлів» інформації про свої поселення, якось знаходили автора книжки і разом з ним досліджували рідні околиці. Отож завдяки їхній небайдужості книжка таким чином отримала продовження у статтях. Одним із тих, кого здивував Теодозій Король своїм дослідженням, був житель с. Набережного Галицького району Зеновій Клюса. Він відшукав автора статті і два дні ходив з ним околицями рідного села. Статтею Т. Короля «Бибель. Красна. Тронта» подаємо результат їх спільних мандрів. Галичани — народ давній. Різні завойовники намагалися знищити у цього народу пам’ять про його коріння. Та вони не змогли перейменувати назви всіх міст, сіл, рік, гір та урочищ, які нині красномовно розказують правдиву історію давньої Галичини. Галли володіли власним латинізованим письмом і всьому побаченому і почутому присвоювали назви, що випливали з їх мови. На межі старої та нової ер наші предки — галли, яких історики називали бастарнами, відстань не міряли кілометрами, милями та верстами, а денними переходами, які дорівнювали теперішнім сорока кілометрам. Торгові шляхи галлів були водні та сухопутні. Водні проходили по великих ріках та їх численних притоках. Влада давньої Галичини сприяла купцям у подорожах, бо на водних переправах та при в’їзді на ринки градів збирала з них мито і багатіла. Тому з волі володаря краю через кожні 20 км шляху закладали поселення, де подорожні обідали, а через 40 км — де вони вечеряли, ночували та снідали. Першим поселенням на шляху з Галича на волинські землі дулібів, у якому вони обідали, був Хохонів, а наступним, де вони ночували, були Бережани. Основними стравами була капуста і каші. Капусту галли називали ХОВ, а каші — ЧИР. Галльське слово ХОВ мало два значення: КАПУСТА і МИЛИЙ. У Хохоневі смачні страви з капусти не лише подавали до столу. Тут капусту вдосталь вирощували на нивах. А тому назва ХОХОНіВ походить від давньогалльських слів ХОУ (CHOU) — МИЛА (смачна), ХОВ (CHOU) — КАПУСТА та НІВ (NIVEAU)- НИВА, ГОРИЗОНТАЛЬНА ПЛОЩИНА. Галли вирощували овочі та зернові культури на рівнинах, а на косогорах випасали коней, корів, овець, кіз та свиней. Хребет, по якому проходив торговий шлях, галли називали ТРАНТИ, бо на їх мові ТРАН (TRAIN) — РУХ КОЛІС, РУХ ЗАПРЯЖЕНИХ ТВАРИН, якими були коні й воли, та ТИ (TIEN) — ТВІЙ, СВІЙ. Так його називають і нині. На шляху з Хохонева до Бережан мандрівників вразила краса градів, які постали на обох пагорбах біля річки. Їх галли називали БИБЕЛЬ, бо їх мовою БИ (Ві) — ДВА, ДВОЯКО та БЕЛЬ (BEL) — ПРЕКРАСНІ. В тому граді, що височів на правому березі річки, володаркою була знатна вродлива жінка. Гора, на якій стояло місто, називалася КРАСНА. Особливо гучно в місті та його околицях відзначали день зустрічі (стрітення) весни, до якого християнська Церква приурочила день зустрічі в храмі ісуса Христа з біблійним Симеоном. Свідченням цьому є назви прилеглих до гори Красни сіл Нових та Старих Скоморохів. Нині вважається загальноприйнятним, що описані в російській літературі СКОМОРОХИ є суто російським надбанням. Але наявність багатьох топонімів з такою назвою у Галичині і на Поділлі наводить на думку, що вони існували ще за часів панування галлів на праукраїнських просторах. Бо називали їх галли СКИМОРАЛЬХИ, що їх мовою СКИ (SCI) — НАДОКУЧЛИВА ЛЮДИНА, МОРАЛЬ (MORAL) — МОРАЛЬНИЙ, НАСТРіЙ, ПОУЧУВАННЯ, а Хі (CHI-CHI) — КОРЧИТИ ГРИМАСИ, МАНІРНО поводитися. Переодягнені у чудернацький одяг, скоморохи жартами, гримасами, пісеньками і смішними розповідями забавляли народ і висміювали негативні риси характеру окремих людей. Кожної весни молодь виходила за межі града і тут у мальовничих перелісках влаштовувала ігри та гаївки. Називалося це свято ШУМА. Його донині зберегли балканські хорвати, та в Галичині воно десь загубилося на поворотах історії. Про давні звичаї наших предків свідчать назви сусідніх із Набережним сіл Шумлян та Підшумлянців. Назва першого села переконує, що, крім щорічних забав молоді, тут давні жителі на схилах пагорбів випасали овець, бо ЛЯНА на латиниці — ОВЕЧА ШЕРСТЬ. У назві другого села префікс ПіД є словом, що означає ПіДНіЖЖЯ чогось. Отже, село Підшумлянці виникло під горою на березі річки Нараївки. На берегах річки Нараївки є села Нараїв та Нараївка, первісна назва яких була НАРАЄВ і НАРАЄВКА. Їх назви переконують, що тут проживали веселі й дотепні жартівники, яких запрошували на всі свята для розважання народу. Слово НАРАЄВ походить від слів НАРА (NARRE) — РОЗПОВіДЬ та ЄВ (JEU) — ЖАРТ. У слові НАРАЄВКА останній склад КА (СА) означає ТУТ. Народ пам’ятає, що давно Нараївка називалася Гербутів. Розташовувався на малопридатних пісних землях, а його жителі перетягали купцям плоскодонні човни на бродах річки Нараївки. Походить назва від ГЕРБУ (HERBU) — НЕРОДЮЧА, ЗАРОСЛА ТРАВОЮ ЗЕМЛЯ та слова ТОВ (TOUE) — ПЛОСКОДОННИЙ ЧОВЕН. Майже напроти гори Красни є гора Тронта. Її назва розповідає, що тут був град володаря однієї з обширних задністрянських околиць, який стояв на торговому шляху, і кожний купець при в’їзді у його ворота мусив сплачувати мито. Східніше Тронти нині кожному місцеві жителі покажуть схил пагорба, який називається СТіНКА. Походить слово ТРОНТА від галльських слів ТРОН (TRONC) — ГОЛОВА, ВОЛОДАР округи та ТА (ТА) — СВіЙ (галльський). Околицю, де стояли гради Красна і Тронта, галли називали БИБЕЛЬ — ДВА ПРЕКРАСНі, що мало б означати, що не лише їх володарі були вродливі, а й ці поселення. Сучасна річка Бибелька походить від назви Бибель. Її русло з широкими долинами, на яких нині збудовано каскад ставів, різко звужувалося при підході до градів Тронти і Красни й утворювало своєрідну ущелину, яку галли називали Клюсою, бо їх мовою слово КЛЮСА (CLUSE) — УЩЕЛИНА, МіЖГІР’Я. Минуло багато віків. Галли Прикарпаття й Поділля ставали хорватами, русинами та українцями, але в сучасному, а колись славному селі Бибелі, яке якийсь неосвічений реформатор у 60-ті роки ХХ ст. перейменував у Набережне, донині проживає Зеновій КЛЮСА. Цей працьовитий, всебічно освічений та інтелігентний чоловік, працюючи фермером, викроює час для поїздок в архіви Львова та Івано-Франківська, де викопує крупинки інформації про свій край. Саме він винайшов датований кінцем ХIV ст. напис на латині, який свідчив, що його село в ті часи називалося не Библо, як його називали перед перейменуванням, а БИБЕЛЬ. Давні галичани, яких через поголовне навчання їхніх дітей у школах друїдів називали язичниками, були дуже побожні. Вони вірили у добрих і злих духів, у кількох богів та богинь. Галли-бастарни Бога називали ДИВ, ДИЄ (DIEU) або скорочено ДИ, яке в розмові звучало як ДЬИ. Того, що співав Богові пісні, давні галичани називали ДЬИК, де К є скороченим КА (СА) — ЦЕ. Давні галичани, українці у своїх богів нічого не просили. Вони лише хвалили їх і за все дякували. Слово ДЯКУЄ (галицьке ДЬИКУЄ) походить від назви бога ДЬИ, якому возносили хвалу, і КУЄ (que) — ЯКИЙ, КОТРИЙ. Галли були переконані, що немовлята народжуються лише з волі Бога, а тому називали його ДИТЯ, де ТЯ є видозміненим ТА (ТА) — ТВОЄ, СВОЄ (твоє, Боже). Слово ДИТИНА походить від відомого ДИ — БОГ, ТИ, що також означало ТВОЯ, СВОЯ, та слова скороченого НА від НАНА (NANA) — ЖіНКА. Тобто жінка могла народити дитя лише з волі Бога. Християнство більшість галльських вірувань перебрало у свою релігію, і тому нині про людину, яка працює в церкві дяком, кажуть: ВІН ДЬИКУЄ. П’ять разів на рік давні галичани під проводом священиків-друїдів, володаря града, гайдуків та війська сходилися на священні гори і закрути річок, де стояли їхні храми з капищами. Жителі градів Красни і Тронти мали храм на горі, яка нині височить біля села Набережного на протилежному березі річки Бибельки. Як і багато давніх народів світу, на ранніх стадіях розвитку суспільства галли в жертву богам приносили людей, серед яких найчастіше були полонені та невиправні злочинці. Але в пізніші часи жерці на вогнище капищ виливали лише кров щойно забитої тварини. М’ясо жертви присутні під час жертвоприношень смажили на рожнах і поїдали, запиваючи вином, яке виготовляли з винограду та ягід. Священним вважалося вино з ягід бузини, яка й донині цвіте і рясно плодоносить на галицьких землях. Храмова гора біля Набережного донині називається БРОЧЕВА, а це означає, що тут для жертвоприношень священики-друїди використовували кров телят. Слово БРОЧЕВА походить від галльських слів БРОЧЕ (BROCHE) — РОЖЕН та ВА (VEAU) — ТЕЛЯ. Та назва сусіднього з Набережним села Дитятина не походить від слова ДИТЯ (дитина). Усі лісові та прирічкові храми і невелику прилеглу до них територію галли обносили стінами, і призначені друїдами охоронці пильно стежили, щоб на їх територію ніхто не проникав. Там перебував не один бог, а багато інших богів та духів, яких називали ДИТЕ (DEITE) — БОЖЕСТВА. Навколо храму на горі Брочеві також стояла огорожа, яку називали ТИН. Отже, ДИТЕТИН — це ТИН, за яким перебувають божества. Оскільки біля храмової гори проходив торговий шлях, тут селилися люди, серед яких були священики-друїди, дяки та охоронці храму. Нині тут розкинулось село Дитятин, і про його походження в народі ходять різні версії. Можливо, Дитятин входив у межі града Тронти, бо на західному схилі гори Брочеви є урочище «ПОМНЄРКИ». Цим словом галли називали священні яблуневі гайки по обидва боки оборонної стіни. Можливо, лівобережний град Тронта мав таку ж значимість у державі бастарнів, як і правобережний Крилос. Але якщо навколо Крилоса зустрічаємо топоніми, назви яких характеризують промислову та ремісничу діяльність галлів, то в околицях Тронти розкинулися села Шумляни, Боків та інші, назви яких походять здебільшого від рільництва, коней, худоби, овець та свиней. Галли використовували коні для війська, запрягали у важкі торгові вози-каміони та легенькі васонки, якими возили весілля та їздили в гості. Тягловою силою в господарстві галла-хорвата були воли. Вони цінувалися високо, а за кілька кілометрів від сучасного Дитятина є село Боків, у якому вирощували та продавали сильних волів. Не дивно, що назва БОКіВ походить від слів БО (ВО) — БИК, ВІЛ та КІВ (CIVI) — ПРОДАВАТИ. Наприкінці Х ст. київський князь Володимир завоював Галичину, яка в ті часи називалася Білою Хорватією. Більшість червенських градів він розграбував та спалив. Уціліли декілька міст, у тому числі Перемишль, Звенигород і Теребовля, в яких кілька століть сиділи потомки варягів. Деякі відбудовані гради 1241 року вдруге спалили орди монгольського хана Бату. Незадовго до своєї смерті князь Данило, будучи васалом татаро-монголів, на вимогу їх хана Бурундая наказував галичанам власноруч руйнувати оборонні укріплення своїх градів. Красна і Тронта були назавжди зметені з лиця землі. Жителі градів порозтікалися хто-куди, та знову зійшлися на рідні терени і заснували біля річки в межигір’ї Красної й Тронти село, якому присвоїли спільну для обох градів поетичну назву БИБЕЛЬ. Мудреці кажуть, що суспільство розвивається по спіралі. Усі події періодично повторюються, лише на вищому рівні. Можна надіятися, що настануть часи і відродження Галичини та її минулої слави, бо так заповідали її пророки ще у 70-му році. Автор висловлює щиру вдячність уродженцям с. Набережного Галицького району Зеновію Клюсі та братам Ярославу і Мирославу Гуменюкам за безкорисливу допомогу у дослідженні їх краю. Теодозій КОРОЛЬ
|
