Владислав Мюльн – багаторічний очільник спершу добровільної, а згодом і професійної пожежної охорони Станиславова на зламі минулих століть. 26 років – міський будівничий, тепер би сказали – головний архітектор міста. Саме за його врядування Станиславів відбудували після руйнівної "мармулядової пожежі".

Про події у Станиславові у середині лютого 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski розповідає на "Збручі" Богдан Скаврон.

14 лютого 1907 року у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) відбувся велелюдний похорон, на який прибула навіть делегація зі Львова. Представники Краєвої спілки добровільних пожежників і львівської добровільної пожежної охорони приїхали, щоби віддати останню шану покійному колезі. На давньому цвинтарі (тепер – Меморіальний сквер) ховали Владислава Мюльна, багаторічного чільника спершу добровільної, а згодом і професійної пожежної охорони Станиславова. Також Мюльн протягом 26 років обіймав посаду міського будівничого (тепер би сказали, головного архітектора), і саме за його врядування місто було відбудоване після руйнівної "мармулядової пожежі".

"Смерть пана Владислава Мюльна є такою втратою для пожежної охорони краю, що наш біль дорівнює Вашому", – цитує Kurjer Stanisławowski телеграму начальника Краєвої спілки добровільних пожежників Галичини та Володимирії Альфреда Згурського, надіслану в день похорону родині покійного.

Так звана "мармулядова пожежа" виникла 28 вересня 1868 року на подвір’ї садиби Г. Лотрінґера (тодішня вулиця Липова, 224 – нині вулиця Шевченка, 28), де господиня варила на відкритому повітрі у казані сливове повидло (інакше – мармуляду). Сильний вітер роздмухав жаринки з вогню, який дахами переважно дерев’яної забудови поширився на ціле середмістя, сильно понищив ратушу та вірменський костел і завдав збитків на мільйон корон – 260 будинків пішло з димом.

За другого врядування Владислава Мюльна (у 1862–1867 роках він уже займав посаду головного будівничого Станиславова, а 1870 року був повторно призначений на неї) місто вдалося не лише відновити, але й значно розбудувати – передусім завдяки безповоротній державній позиці для подолання наслідків лиха. Нові будинки намагалися зводити швидко, просто та дешево. Яскравими взірцями тодішньої архітектури можна назвати три будівлі, проектував які особисто Владислав Мюльн.

До речі, один із проектів він перехопив у іншого архітектора, який за свою роботу забажав аж 350 корон винагороди. Мюльн виготовив проект за 200 корон, заощадивши таким чином для міського бюджету суму, яка дорівнювала тогочасній зарплаті чиновника за півтора місяця.

За такими "дешевими кресленнями" постала на новоутвореній площі Міцкевича споруда чоловічої школи, якій пізніше присвоїли ім’я того ж таки польського класика. Оскільки при її спорудженні кошти також економили, будівля отримала досить скромне зовнішнє оздоблення: тільки над головним входом влаштували балкон на фігурних кронштейнах, огороджений металевою орнаментованою решіткою.

Державні кошти на відбудову міста передбачали їхнє використання насамперед для спорудження будівель громадського призначення. Тож у Станиславові одне за одним з’явилися приміщення для ще двох шкіл – жіночої імені Королеви Ядвіги на вулиці Третього Травня (тепер Грушевського) та реальної на вулиці Сапєжинській (тепер пішохідна частина вулиці Незалежності). Треба сказати, що у той час шкільна освіта мала поділ не лише за статевою ознакою, але й за специфікою навчання: у реальних школах ухил робили в бік природничих та точних предметів і готували своїх випускників до здобуття вищої освіти у політехнічних закладах, натомість у гімназіях практикували так звану "класичну" освіту з вивченням "мертвих" мов, а продовжувати навчання гімназисти могли в університетах.

Авторство проектів інших двох освітніх закладів також належало архітектору-пожежнику. Всі вони подібні до себе через відсутність архітектурних прикрас й абсолютну функціональність. Аж до нині ці три приміщення використовують для освітянських потреб: у колишній чоловічій школі імені Міцкевича працює інститут післядипломної освіти, екс-школу імені Королеви Ядвіги тепер відвідують учні ЗОШ №7, а будівля колишньої реальної школи (у міжвоєнний час природничо-математична гімназія) слугує приміщенням для стоматологічного факультету місцевого медичного університету.

Варто зазначити, що Владислав Мюльн досить вдало суміщав свою роботу з розбудови міста з налагодженням пожежної охорони. Звичайно, пожежі в Станиславові траплялися й надалі (переважно у дерев’яних, накритих ґонтом халупах) через недосконалі конструкції коминів, невичищену сажу в них, сіно на горищах тощо, але вони вже не мали таких руйнівних наслідків для міста, як у 1868-му. У 1870-х роках найбільших збитків завдала пожежа на Зосиній Волі (тепер – вул. Коновальця), під час якої згоріло два будинки, а наприклад, 1883 року пожежники не зафіксували жодного (!) вогневого випадку.

• велика пожежа у Станиславові, яка знищила одну з найбільших споруд міста – чотириповерховий паровий млин Імердавера на вулиці Третього Травня, сталася уже після відставки Владислава Мюльна з поста головного міського вогнеборця та будівничого, – у березні 1903 року. А незадовго до його смерті (у віці 76 років) добре натреновані пожежники врятували Станиславів від вогняної катастрофи, яка розгоралася у будинках недавно збудованого торгового пасажу Гартенбергів (аналог сучасних гіпермаркетів).

"Як визнання заслуг у становленні та розвитку тутешньої пожежної охорони йому було надано звання почесного члена Спілки пожежної охорони", – йшлося у газетному некролозі.