Пропонуємо увазі читачів унікальні спогади рідної сестри легендарних підпільників Мирона і Марти Свідруків надвірнянки Емілії Іванівни Андрійович. Із відстані часу все зримішою і вагомішою постає перед нами, сучасниками, участь членів сімей, близьких, знайомих героїв УПА в національно-визвольному русі ХХ ст. Родина Свідруків – яскравий приклад такого сміливого залучення і добровільного самозречення. У ті непрості буремні роки Емілія Іванівна стала для брата і сестри надійною опорою, добрим ангелом-охоронцем на шляху боротьби, який свідомо обрали вони з любові до України та ненависті до чужинців, котрі зазіхнули на рідну землю. Захоплюємось Вами, пані Еміліє. Нехай світлий промінчик Вашого життя ще довго зігріває серця всіх, хто любить і знає Вас. Зі святом! Редакція «Народної Волі».
Мирон і Марта Свідруки боролися до кінця – Наша сім`я була багатодітною, – розповідає рідна сестра Мирона і Марти Емілія Андрійович. – Коли мені виповнилося уже сім років, батьки йшли на роботу і залишали зі мною молодших двійнят Мирона і Марту. Марта змалку була дуже тиха й спокійна. Бувало, зроблю їй ляльку-мотанку і вона нею собі гралася. Ну а Мирон – повна їй протилежність: активний, збитошний. Вічно собі щось шукав: то на паркан вилізе, то ярмо скине. Я вічно мусила то все якось «латати», аби не був битий від батьків. І що цікаво, у нього були дві «праві» руки. Бувало, рубає чи сапає правою рукою, а як вона втомиться, то перекине в ліву і так само нею робить, навіть писав лівою. Мама цьому дивувалася, завжди підставляла йому маленькому миску, аби їв правою рукою, а він трохи поїсть правою, а потім щось передумає і їсть далі лівою. Коли Мирон із Мартою закінчили десятилітню школу, то пішли до Станіслава вчитися: вона поступила у гімназію, а він – у робітниче училище. Тоді хлопець і вступив до ОУН. Інколи Марта приїжджала із навчання сама і привозила додому книжки Мирона. Мама запитувала, де він, а вона ніколи за нього нічого не розказувала, лише говорила, що поїхав до товариша в Лоєву і скоро буде. Коли він приходив, то мама його сварила. Але ми так і нічого не знали, що він там робив. Згодом нам стало відомо про їхні зв`язки з підпіллям, і ми почали остерігатися, щоб, бува, хтось із сусідів не запідозрив і не доніс у МГБ. Нераз Мирон просив мене, щоби увечері я його провела. Тоді я одяглася в усе чорне, щоб бути непомітною в темряві, і йшла наперед нього дивитися чи нема кого на вулиці, а він – за мною. Проводила я його або до Богородчанського моста, або до хати Павлюків (теперішня вулиця Мазепи, потім там знаходився рибокоптильний цех). Після того Мирон наказував мені повертатися додому. А в тій недобудованій хаті ніхто не жив і там переховувалися повстанці. Вдень, коли я мала щось повідомити Миронові, то брала на руки дитину і йшла туди. Біля хати стояла фігура Матінки Божої, і я ставала біля неї. Мирон у той же час ховався поруч. Якщо людей не було на вулиці, то я все йому розповідала, якщо ж хтось появлявся – вдавала, ніби показую дитині фігуру. Між мною і Мироном існував якийсь внутрішній зв’язок. Інколи довго його не було і раптом я починала відчувати, що він десь поруч. Одного холодного, дощового осіннього вечора я відчула близьку присутність Мирона. Коли у хаті полягали спати, тихо вийшла надвір. Темрява – непроглядна. Навпомацки пройшла повз хату і лиш намацала фіртку, як відчула чиїсь руки на своїх. Тоді аж відсахнулась, а Мирон: «Тихо, тихо, то я!». І так було й іншого разу. Уже пізно, знову чую, що він десь є. Беру тоді відро і йду по воду. Дивлюсь, а він стоїть біля колодязя і каже: «Ой, щось тебе довго не було». Я часто відчувала його пристуність і мене тоді, ніби магнітом, тягнуло до нього. 15 жовтня 1947-го москалі обступили Надвірну і почали масово вивозити людей. Тоді ще й випав сніг на три сантиметри. Так, що всі сліди було видно. А ввечері мені знову неспокійно на душі. Виходжу з відром по воду, а Мирон із-за колодязя встає. Я аж йойкнула: «Мати Божа! А ти звідки тут узявся? Місто ж обложене москалями». А він здивовано: «Я з лугів. Там нікого не бачив». Кажу йому, що вони повсюди, можливо, десь замаскувалися і лиш заманюють у пастку. Сказала, щоб він сховався під верандою, а щоб міг спати, дала йому два кожухи, перину, подушку і вечерю. Сама ж нікому про це не кажу і не можу заснути. Крім того, ще й зуби мене розболілись та й стала дивитися у вікно. А там – машина за машиною, фіра за фірою – їдуть і всі із чекістами. Аж глянь, до моєї хати йдуть москалі. Я так і обмерла: тут Мирон зі зброєю. Стали вони стукати у двері. Я спершу не відчинила. Тоді пішли до тети і через веранду зайшли до мене. Вийшла я до них у самій сорочці й хустці і вдаю, що нічого не знаю. Стали мене питати, де моя мама. Я ж відповіла, що хай питають у того чоловіка, який їх привів, бо він тепер у маминій хаті живе. Вони виматюкали мене і сказали, що якщо вона не зголоситься до одинадцятої години, нас усіх вивезуть. Я їм пообіцяла, що коли мати появиться, обов’язково їй про це скажу. Після того вони пішли, а мені ніби ноги відняло. І тут заходить тета і в крик на мене за те, що переховую під верандою Мирона. Почала я її просити, аби почекали до вечора (бо вже стало розвиднюватись), він тоді піде. Мирон то почув і стукає знизу в підлогу. Я виходжу, а він уже виліз звідти. Дає мені зброю тримати, сам зробив три кроки і став на паркані, а від паркана відштовхнувся і, чіпляючись за сіно, стрибнув на височенну оборожину. Тоді наказав мені іти по вили і подати ними автомат. Так, що коли я його подавала, то Миронові ще й довелося до половини провиснути з оборогу, така там була висота. Таким способом подала йому туди і їжу. Крім Мирона і Марти дуже шукали москалі і мою маму з сестрою Олею. Але їм дуже допомагав росіянин Скородумов (він хоч комуніст, але в душі був проти них), в якого Оля працювала бухгалтером. Вона йому все розповіла і він їй спершу допоміг знайти роботу в Коломиї, а потім – у Заболотові. А коли вже й там стало неможливо перебувати, то порадив їм їхати у Сибір і дав адресу своїх знайомих, які їх мали прийняти. Одного разу прийшов до нас додому 19-річний брат чоловіка Юзьо. Я пішла по воду і побачила там Мирона. Він мені тоді каже: «Притримай Юзя, а якщо можеш, то вибери його паспорт і дай мені». А я йому відповідаю: «Та як я у чужу кишеню руку запхаю, та й ще у своїй хаті. Не можу. Зрештою, він доміркується хто міг взяти». Тоді він каже: «Добре, але затримай його трохи». Повернулася я до хати і прошу Юзя залишитися у нас на вечерю. Повечерявши, він зібрався та й пішов додому, а я беру відро та й іду по воду, щоб подивитися, що буде далі. Лиш порівнявся Юзьо з капличкою, що стояла трохи далі, бачу як із-за неї хтось виходить, зупиняє його і змушує зняти плащ. Після того, як обшукав кишені, віддав його назад і крикнув: «Марш, бігом!». Юзьо швидко повернувся до нас і каже мені: «Ходи до хати швиденько». Потім став розказувати, як біля каплиці його перестрів якийсь солдат і забрав паспорт. Я тоді про все здогадалася та й питаю, що він буде робити далі. А Юзьо каже: «Нічого. Почекаю трохи, а потім піду в міліцію, скажу, що загубив паспорт і вироблю новий». Мені було незручно перед ним, але я знала, що Миронові потрібні були документи, а дістати їх не було де. Уже згодом сестра йому їх виробила, щоби він міг десь їздити. Одного разу мене зупиняє знайома і каже, що бачила серед білого дня у місті Мирона. Той стояв на роздоріжжі біля Богородчанського моста і зупинив машину, що їхала на Гвізд. Був у військовій формі і з дипломатом. А я аж потерпаю від почутого: що, як вона розкаже комусь ще. Але я ніде не чула, щоб люди про те говорили. Якось і я йшла вдень містом, дивлюся – Мирон стоїть навпроти ратуші. Впізнала його й іду до нього, а він лиш показав пальцем аби мовчала. Так я і пройшла попри нього, вдаючи, що не знаю.
Коли ми перейшли жити до тетиної хати, то пізньої осені приходить до мене Мирон і просить, аби я надала їм з Мартою на зиму притулок, бо щось із облаштуванням бункеру в них не склалося. А я ж у чужій хаті, тета хоч і рідна, але дуже боялася, щоб її не заарештували. Боялася і я, але мусів їх хтось сховати. У мене була окрема пивниця у стодолі і там вирішила облаштувати їхній сховок. Так, потай від вуйка і сусідів, протримала Марту і Мирона до весни. За цей час ми всі відмучилися, але найважче було їм там відбути стільки часу. Аж навесні вони бліді та виморені покинули пивницю і вийшли на світ Божий. Однак їхні повстанські стежки далі розійшлися. Марта перейшла у боївку «Гомона» (Марка Боєслава). Вони надумали були копати на горі Городище собі бункер (заглиблення від нього ще й досі видно), але з якоїсь причини змінили свої плани. Коли «Гомін» із Мартою приходили оглядати його, то вона завітала і до своєї сестри Марії, яка мешкала на Пнівській вулиці. Тоді Марта їй сказала: «Я іду з «Гомоном», мене вже більше не побачите, бо я знаю, що йду на вірну смерть». Тоді Марія пішла її провести на Городище і там ще розмовляла з «Гомоном». Після того ми її більше не бачили. А Мирон перебрався до Молодкова і час від часу навідувався. Я йому давала продукти і чистий одяг. Мирон (псевдо «Вільшенко») безпосередньо керував операцією із звільнення з Надвірнянської лікарні із чекістських лабетів тяжко пораненої повстанки Анни Попович, за що його нагородили Срібним Хрестом Заслуги першої кляси. На той час москалі оголосили, що хто з повстанців зголоситься до них добровільно, то тим обіцяли амністію. То ж багато хлопців з нашої вулиці пішли зголошуватись. Мирон попросив мене, щоб підійшла до когось з них і розпитала, що при тому в них випитували (хоч сам і не думав цього робити). Пішла я до одного з них і питаю, які там бесіди ведуться, бо Мирон хоче зголошуватись. А той мені каже: «Най він не йде нікуди зголошуватись, бо всі хто це зробив, усі ті вбивства, що були коло Грунческої, звалили на Мирона». А то в хаті, що біля моста, де закінчується вулиця І. Франка і починається І. Мазепи, жили поляки, які доносили на повстанців москалям і ходили стерегти Богородчанський міст. Повстанці якось підстерегли двох і вбили, а через деякий час ще двох. Однак одного разу москалям вдалося затримати Мирона. Він ішов дорогою до своєї сестри Мини і його помітив патруль. Мирон встиг ще зайти на її подвір’я і там його арештували. Та пощастило йому в тому, що затримали одні, а допитували інші, котрим він сказав, що забрали його з власної хати безпричинно. На той час у сусідній із Мироном камері сиділа заарештована Нуся Гричко. Він їй також порадив, аби уперто твердила, що її теж так забрали з хати. Таким чином їм вдалося звідти вийти. У суботу, 7 жовтня, ввечері приходять до моєї нової хати, що на вулиці Котляревського, москалі з перевіркою документів. Чоловік відкрив двері, а то їх ввалилося до кімнати десь аж зо двадцять і всюди повсідалися. Як прийшли перед опівніччю, так і не збираються йти. Я теж до них вийшла, а вони питають: «Що, хочеш іти їсти варити?». Я відповідаю: «Чого їсти варити на ніч? Ви підете, а ми ляжемо спати». А ті собі регочуть. Ми ж стоїмо з чоловіком перед ними і нічого не розуміємо. Так москалі просиділи в нас аж до шостої години ранку, а ми коло них відстояли. Потім один з них подивився на годинник та й витягає папір і починає нам його читати по-російськи про те, що ми підлягаємо вивезенню у Сибір. Мені так зробилося від того, що ніби я у сні. Після того запитує чи ми зрозуміли. Кажемо: «Ні». Тоді зачитує нам знову, а ми далі стоїмо, як вкопані. А один солдат мені шепче: «Швидко збирайтеся, бо зараз приїдуть по вас і підете голіруч». Я тоді бігом кинулася збирати дітей і якісь пожитки. Після того ми вийшли на двір до машини, яка вже чекала. Падав дощ зі снігом, а нас повисаджували на кузов. Купа солдат теж посідало з нами і понаставляли на нас з дітьми зброю. Привезли нас до КГБ (приміщення нинішнього музею), під височезний паркан. А там повно народу з Максимця і Зеленої. На той час люди вже почали йти на недільну Службу Божу до церкви. Як побачили натовп звезених під КГБ, то стали повертати до магазину. Звідти виходили з хлібом і кидали його людям на машини. Солдати ж почали відбивати його, так що буханці падали на землю в болото. У мене був у руках порожній мішок і я його повністю наповнила хлібом, ще й іншим перекидала на другі машини. Сюди прибігла і мого чоловіка наймолодша сестра зі своєю коліжанкою-росіянкою, чоловік якої працював у КГБ. Вони стали щось говорити із кагебешним начальством, так що нас разом із речами зняли з машини і повели до пивниці. У камері, куди нас завели, вже було двоє стареньких – чоловік і жінка. Вони притулилися один до одного і стояли в кутку, бо ніде було навіть сісти. А ми нічого не розуміємо, чого нас залишили і що з нами будуть робити далі. Протримавши тут певний час, повезли нас далі до Брошнева. Загнали у бараки з дірявим дахом (колишнє жидівське гетто), де тримали майже п’ять місяців. 7 лютого запакували всіх у товарні вагони і повезли на заслання. Вагонів з людьми було так багато, що їх тягнули аж два локомотиви. Везли нас два тижні у Тюмень. Коли висадили з вагонів, то вже стояли машини, в які сортували людей на різні роботи. Нас із малими дітьми спочатку ніхто не хотів брати. Але один чоловік забрав нас на роботу в колгосп. Він пошкодував нас і посадив мене з дітьми до себе в кабіну, бо іншим людям довелося добре намерзнутися в кузові на 50-градусному морозі. Поселили нас у хаті, на одній половині якої вже жило шестеро людей, однак, до травня вони нам мали її звільнити повністю. Так прожили у ній шість з половиною років. Туди нам і прийшла сумна звістка, що Мирон ( «Вільшенко») загинув 18 лютого 1952 р. у нерівному бою із чекістами біля нафтопереробного заводу у Надвірній. А через певний час прийшла друга сумна звістка, про загибель 22 лютого 1952 р. Марти-«Марійки» у с. Дзвиняч із боївкою Михайла Дяченка – визначного діяча повстанського опору «Марка Боєслава». Мама Анна дуже тяжко пережила смерть своїх найменших близнят Мирона і Марти. Аж у1956 році ми повернулися додому. Дуже шкода, що ті, котрі перетерпіли холод, голод, втрачали у боях товаришів, перенесли тюрми, не визнані офіційно борцями за волю України. Мирон і Марта Свідруки зі зброєю у руках загинули у 24-річному віці, до кінця виконавши клятву Борця за волю України – створити Українську Державу або вмерти за неї. Спогади Емілії АНДРІЙОВИЧ, рідної сестри Марти і Мирона Свідруків записав Євген ЛУЦІВ, учитель Пасічнянської ЗОШ І-ІІІ ст. |
