Коріння сучасних надвірнянців сягає ще бронзової доби. Проживали тут праслов’янські та слов’янські племена, котрі залишили по собі на горі поблизу міста залишки свого городища. Гора, на якій воно знаходилось, і донині називається Городище. Городище побудували на важкодоступному підвищенні, з трьох боків оточеному крутими схилами, а із четвертого – лісом. Крім природного захисту, основну частину оборонної системи становили штучні укріплення – вали і рови. Найімовірніше, це було військове городище, яке служило оборонним форпостом на транскарпатському шляху з Галича в Угорщину. Цілком ймовірно, що далекі предки сучасних надвірнянців ходили в походи під стягами славних князів Ярослава Осмомисла і Данила Галицького. Проте ні археологи, ні історики, ні краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, що свідчили б про існування в ІХ-ХV ст. поселення на території сучасної Надвірної. На початку Другої світової війни перед відступом радянських військ із території Прикарпаття органи НКВС масово знищували політичних в’язнів, щоб приховати сліди своїх злочинів. Одним із таких місць у Надвірній є район гори Городище. Ось як про ці події зазначено в історичних документах. Наприкінці липня 1941 р. сталася подія, яка до глибини душі приголомшила громадськість Надвірнянщини та сусідніх повітів. У суботу, 26 липня косарі, які косили траву в урочищі Буковинка, зачепили косою чобіт, що стирчав із землі. З`ясувалося, що там – могила, де під тонким шаром землі поховано багато людей. Трава уже трохи покрила могилу, так що вона не дуже впадала в око. Негайно повідомили у поліцію та Повітову Управу. Наступного ж дня, у неділю, на місце виїхали представники влади й почала діяти судово-лікарська комісія. Викопали 82 трупи. Збігалося багато народу зі щораз дальших сторін. Кожен, у кого більшовики забрали сина, брата чи батька, йшов туди з думкою, чи не впізнає його між замордованими. Народ цілими «процесіями» ходив, плакав і шукав своїх рідних. 28 липня 1941 р. місцеві жителі розкопали ще три могили під горою Городище, в яких виявили 29 трупів. У кишенях загиблих були квитанції та інші документи, видані у Станіславській тюрмі НКВС. Для кожного закатованого спорядили домовину та призначили масовий похорон на 3 серпня. На цвинтарі почали копати братську могилу, кожен хотів бодай кинути туди грудку землі, віддати тим свою останню прислугу мученикам. Розліплено клепсидри (оголошення), що сповіщали про час похорону. Але мадярський комендант військової жандармерії заборонив усякі демонстрації, наказав клепсидри поздирати, навіть, затримав на деякий час голову повітової управи. Однак, не зважаючи на ні що, у неділю, 3 серпня 1941-го люди із близьких і далеких місцевостей масово рушили пішки до Надвірної. Народу прийшло найменше 20 тисяч. Під час копання братської могили один хлопець пригадав, що бачив на пасовиську над Бистрицею як більшовики ввечері копали там ями, а йому наказали втікати з коровою, бо стрілятимуть. Відразу ж після того він пішов туди з міліціянтом і скоро віднайдено ще дві могили 20х2 м. Але оскільки стояла спека, повітовий лікар не дозволив екзгумацію тіл із тих двох могил. Їх розкопали вже пізніше, після приходу німців до Надвірної у середині жовтня 1941 р. Знайдено там ще 30 тіл, котрі поховали побіч тих перших жертв, на могилі яких уже стояв великий дубовий хрест із написом: «82 жертви большевицього терору». За одягом помордованих можна ствердити, що вони походили із сіл Заболотівщини, Снятинщини та Коломийщини. Були це самі селяни, члени українських кооперативів, читалень «Просвіти» та спортових товариств «Сокіл» і «Луг» . Тіла покалічені, руки поламані і пов’язані колючим дротом за спину. Ця земля полита кров`ю невинно закатованих українців – Борців за волю України, патріотично налаштованої інтелігенції та молоді краю. Ростислав ГАНДЗЮК, заступник керівника науково-редакційного відділу «Звід пам`яток історії та культури України», Івано-Франківська обл. |
