У дні державного перевороту (ГКЧП) влітку 1991 року на Західній Україні совіти всіма силами намагалися запобігти «бунту». Натомість, деякі офіцери радянської армії, а також рухівці й інші патріоти написали заяви на вступ до Республіканської гвардії, яка потім стала Нацгвардією України.
Вони були готові стати проти танків. Таких набралася майже тисяча. На щастя, тоді все обійшлося мирно, пише “Репортер”.
Просимо на переговори
Ця сторінка в історії Прикарпаття не дуже відома, але ці люди вартують, аби про них знали. Саме добровольці стали рушійною силою, яка, можна сказати, добила радянську систему на Прикарпатті, зокрема в армії.
Про ті події «Репортеру» розповів 89-річний Геннадій Марченко-Гриценко. Він у 1991 році очолив крайовий штаб Республіканської (національної) гвардії. Але перед тим, каже, були непрості перемовини.
Пан Геннадій родом із Запоріжжя, та половину життя мешкає у Франківську. Художника-монументаліста у рідному місті переслідували за те, що звеличував козацтво у своїх роботах. Втік на Прикарпаття, адже тут були знайомі, а згодом і залишився, бо дуже сподобалося. Крім мистецтва, долучився й до різних патріотичних рухів. Був членом міської організації «Рух», якою тоді керував Борис Голодюк. Там Марченко очолював референтуру.
За словами пана Геннадія, тоді всі знали, які криваві події відбувались у Грузії, де людей убивали саперними лопатками. У Прибалтиці задіяли спецназ. Тож усі побоювалися чогось подібного і в Україні.
«Нам було відомо, що тут були виставлені танки, – пригадує Геннадій Марченко-Гриценко. – Мені тоді було під 60 років, тож як до старшого товариша підійшли члени «Руху», мовляв, щось треба робити. Я запропонував провести переговори з військовими, а саме із командуванням 38 армії, яке дислокувалося в місті. Подзвонили, у штабі сказали: «Просимо вас на переговори». Ми не знали, хто прийде і чи прийдуть, але зібралося їх у нашому штабі «Руху», навпроти фонтану, зо два десятки. Довго не говорили, бо у військових такого не заведено. Там усе конкретно».
За словами Марченка, ідея розвалу СРСР тоді вже давно назріла – і серед верхівки, і серед простих людей, і серед військових. Але армія не знала, як поведуться патріоти Франківська. То на цій зустрічі були розставлені всі крапки над «і».
На переговорах були Борис Голодюк, Геннадій Марченко й Петро Арсенич. Ще був представник від облради й від командування 38 армії.
«Я виступив перед ними, мовляв, нам відомо, що ви підготували танки, які криваві події відбуваються у Грузії, то давайте розійдемося мирно, – пригадує Марченко. – Вислухали їхні пропозиції, розказали про свої. На тій зустрічі обійшлося без великого офіціозу, швидше то була бесіда. І дійшли до такого висновку, що Прикарпаття оголошується зоною миру, спокою і порядку. Коли розходилися, я йшов позаду двох полковників і чув, як ті казали про нас: «Хоч це наші вороги, але дуже розумні люди». Це мені сподобалося».
Напруга спала
В результаті у пресі була опублікована інформація про те, що Прикарпаття – зона спокою і миру. Марченко каже, тоді напруженість спала.
Також наступного дня після перемовин його викликали голова обласної ради Микола Яковина та його заступник Богдан Мелінишин. Вони доручили створити штаб. Він був у обласній раді. Почав діяти з 20 серпня 1991 року і продовжував роботу до 1992.
«В обласній раді був військовий відділ, яким керував полковник Михайло Штипуляк – він також перейшов на наш бік, – розповідає Геннадій Марченко. – Туди увійшли Левко Слюсар і Галина Раповець від ОУН, Роман Дівич від Народного руху, ще від військових – старший лейтенант Олександр Левенець. І ми почали записувати добровольців у Республіканську гвардію».
Заяв від військових було 974. З них 330 – кадрові армійці, ще 664 – військовослужбовці запасу.
Разом до лав Республіканської гвардії записалися 994 людини. Ще були воїни УПА, які пройшли радянські табори, аби вдруге стати проти ворога, зокрема сотник Мирон Кумповицький, стрільці – Дмитро Верхоляк, Дмитро Калиняк, Михайло Ясінський. Записувалися й цивільні – і чоловіки, і жінки. Усі списки Геннадій Марченко потім передав у Музей визвольних змагань імені Степана Бандери.
Тоді ж почали створювати Спілку офіцерів. Першим головою був Іван Мерінчик, капітан другого рангу, моряк.
«Я також увійшов у керівний склад спілки, – розказує Марченко. – В основному ми об’єднували силові структури – міліцію, військові частини, управління надзвичайних ситуацій, пожежних».
Потім також вирішили створити у нас і козацтво. Його очолив Геннадій Марченко та став першим отаманом на Прикарпатті.
«Для чого тут козацтво? Потрібна була така нейтральна організація, куди би увійшли всі військові структури, яка мала об’єднати патріотів з УПА та військових, – пояснює він. – І нам це вдалося».
«Склонен к национализму»
Серед тих, хто одним із перших написав заяву на вступ до гвардії, був і нинішній голова міської організації Спілки офіцерів України полковник Ігор Гук.
«Я був тоді старшим лейтенантом, служив у першій льотній дивізії, – говорить пан Ігор. – Військові пішли з народом проти системи, яка була несправедлива, і нам не до душі. Серед армійців було багато свідомих людей, вони бачили, що твориться у Прибалтиці, Нагорному Карабаху, Грузії. Ми були обізнані, знали, до чого готуватись. І готові були боронити, бо знали свої ідеали. Готувалися до будь-яких провокацій. Взагалі тоді відбувався такий масовий підйом, люди пробуджувалися з того комуністичного сну і страху».
Заяву пан Ігор написав разом із своїм братом Тарасом. То було ще в липні 1991 року. Каже, їх через це відправили на два місяці у Чорнобильську зону – як покарання.
«У моїй справі писало «склонен к национализму», – сміється нині Ігор Гук. – Люди за патріотизм відсиджували по 10-25 років, а дехто й не вертався, тому це покаранням важко назвати. Хоча палиці в колеса добряче вставляли. Багато військових через ті заяви були звільнені, понижені у званні. Але Ярослав Оленчук, Василь Коробко, Микола Галько, В’ячеслав Семигін та багато інших командирів – вони знали, на що йдуть, і за ними пішли інші. Для мене в той момент було головне, що є правда, і Україна відбувається».
Так, 27 липня 1991 утворилася Спілка офіцерів України і досі діє – вже 30 років. Через неї багато українських офіцерів переводилися з різних куточків вже колишнього СРСР в Україну. За словами пана Ігоря, це було непросто, бо не давали.
«Ми були з народом, армія ніколи б не пішла проти нього, – запевняє Ігор Гук. – Хоч в ешелонах Прикарпатського округу були настроєні по-іншому, але ми демократично зробили так, що в нас не сталося, як у Прибалтиці. От, коли знімали пам’ятник Леніну у Франківську, то дали десять солдат і кожному по десять патронів у ріжок. Але один капітан відмовився стріляти та отримав суд офіцерської честі. Були офіцери, які жертвували собою і нині це роблять». |
