Вівторок, 2019-10-22, 2:07 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2012 » Листопад » 10 » Історія Стопчатова в іменах (ч. 3)
11:09 PM
Історія Стопчатова в іменах (ч. 3)
Іроденко Василь (11 січня 1958, м. Надвірна) – парох Стопчатова.
Закінчив Надвірнянську середню школу (1975), Одеську духовну семінарію (1982). З 12 липня 1989 року до 8 травня 2005 року – парох Стопчатова. 25 грудня 1989 року склав присягу перед єпископом Павлом Василиком і був прийнятий до лона УГКЦ, після чого стопчатівська парафія під його проводом стала греко-католицькою. На долю В.Іроденка випали відбудова церкви св. Миколая в Стопчатові, будівництво каплиці на присілку Борисівка (1993) та початок будівництва церкви в сусідньому містечку Яблунові.
Разом із сільськими активістами Стопчатова організував громаду для участі у важливих політичних подіях: освяченні і піднятті українського національного прапора в Стопчатові (1990), перепохованні жертв більшовицьких репресій в Яблунові (1990), поході з образом Божої Матері і хоругвами на референдум 1 грудня 1991 року тощо. Проводив катехізацію школярів. В 2006 році нагороджений Хрестом з прикрасами.

Кахнікевич Василь (1917 – 2001) – гончар.
Він родич і продовжувач гончарних традицій родин відомих коломийських гончарів Кахнікевичів і Білоскурських. Після Другої світової війни тривалий час разом із сім”єю проживав у Стопчатові біля річки Лючки неподалік від долішньої церкви св.Параскеви.
Займаються гончарством і його дочки Марія Кахнікевич та Надія Никорович, які зараз мешкають в Коломиї. Їхні гончарні вироби ужиткової кераміки – глечики, горщики, миски, тарілки прикрашені своєрідним геометричним орнаментом у вигляді колових спіральних ліній, кривульок та крапок білого кольору на коричневому тлі. Кераміці сім”ї Кахнікевичів притаманна композиційна довершеність, чіткість, гармонійність і контраст кольорів.
В 1983 році родина Кахнікевичів репрезентувала свої керамічні вироби на республіканському фестивалі народного мистецтва в Києві. Після цього вони часто з успіхом представляли свої вироби на різного рівня фестивалях народного мистецтва в області та Україні. Їхні вироби представлені в експозиціях Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття та інших музеїв України.

Ковалишин Василь (12 листопада 1928, с. Стопчатів – 8 квітня 1952, Пістинський ліс коло Косова) – учасник національно-визвольних змагань.
Початкову освіту здобув у рідному селі, а середню – в містечку Яблунові. З його очей завжди струменіла добросердечність. Через тепло його душі, яке повсякчас всі відчували, як згадував його однокласник Л.Вардзарук, – його з любов’ю називали Сонцем.
В 1948 році В.Ковалишин став студентом факультету іноземних мов Чернівецького університету. Порядність, начитаність, мрійливість, уболівання за долю рідної мови виділяли його з – поміж однокурсників. Але за тодішніми мірками такі благородні риси розцінювались як неблагонадійність. Ним зацікавились органи держбезпеки. Василь зрозумів, що арешту не уникнути.
Потай від усіх він налагоджує контакт з референтурою пропаганди підпільної ОУН, а навесні 1951 року залишив навчання в університеті і очолив референтуру пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Мав псевдо ”Нескорений”. Загинув 8 квітня 1952 року в Пістинському лісі коло Косова.
Вінком шани на його невідомій могилі є присвячена йому пісня ”В душі – Україна” на слова івано-франківського поета Я.Дорошенка. Музику до пісні написав його однокласник Л.Вардзарук.

Козак Альфред (22 березня 1893, с.Стопчатів – 3 січня 1978, Детройт, США) – громадсько-культурний діяч, журналіст.
На третьому році життя повернувся з батьками до їх села Гірне Стрийського повіту. Вчився в Стрию, закінчив гімназію у Львові. Під час Першої світової війни був старшиною австро-угорської армії. В період ЗУНР воював у рядах УГА, як комендант артилерійської батареї. В 1919 році був у ”чотирикутнику смерті”, пізніше – в’язнем у Тухолі, де видавав гумористичний журнал ”Лежух”.
В міжвоєнний період А.Козак проживав у Стрию, брав активну участь в кооперативному русі. Був головою Повітового союзу кооперативів, головою повітового ”Сокола”, очолював повітовий осередок Українського спортового союзу, був засновником і головою Союзу українських купців Стрийщини, заступником директора ”Маслосоюзу”. З 1928 року був інспектором забезпеченевого товариства ”Карпатія” у Львові.
З 1933 року до початку Другої світової війни в 1939 році він видавав газету ”Стрийська думка” (з 1936 року ”Думка”), яка стала справжнім літописом українського громадсько-культурного життя Стрийщини. В ній публікувались, зокрема, матеріали музиколога Зіновія Лиська на музичні теми, директора самбірського музею ”Бойківщина” Володимира Кобильника про музейництво у Галичині, вченого Ярослава Рудницького про особливості бойківського діалекту тощо.
В червні 1939 року був арештований польською владою і перебував у в’язниці до початку Другої світової війни. Після війни перебував на еміграції спочатку в Німеччині, а з 1950 року – в Детройті у США, де разом зі своїм братом Едвардом-Еком Козаком видавав журнал ”Лис Микита”.
Його брат Едвард Еко Козак (26 січня 1902, с.Гірне Стрийського повіту) – художник-карикатурист та письменник-гуморист, учень О.Новаківського. Був редактором та ілюстратором гумористичних журналів ”Зиз” (1926 – 1933), ”Комар” (1933 – 1939), ”Лис Микита” (з 1948). Був учасником багатьох хужожніх виставок у Львові, Мюнхені, Нью-Йорку, Чікаго, Торонто, Детройті, Сан-Франціско, Філадельфії та інших містах.
Він був ілюстратором книжок ”Лис Микита” І.Франка, ”Буквар” І.Вагилевича, ”Цяпка Скоропад” Р.Купчинського, дитячих галицьких журналів ”Світ дитини”, ”Дзвіночок”, ”Юні друзі”, ”Веселка” та ін. В США в 1952 – 1957 роках ілюстрував казки на телебаченні. Нагороджений найвищою пластовою відзнакою золотим ”Орденом вічного вогню” за виняткові заслуги на ниві української культури.

Котлярчук Микола Іванович (14 травня 1936, с.Стопчатів) – художник, самодіяльний композитор і пісняр.
М.Котлярчуку випала важка доля в житті. Батько Котлярчук Іван Петрович з братами Миколою та Дмитром воювали та загинули в лавах УПА, за що сталіністи конфіскували їх майно, маєток спалили, а дітей Миколу і Марію разом з мамою Параскою відправили на спецпоселення в Красноярський край. Згодом їй вдалося з дітьми втекти із заслання і щасливо добратись додому. 1 жовтня 1945 року загинув батько, а в травні 1946 року від тифу померли мати і бабуся. Єдиним їхнім опікуном та вихователем став дід Іван Скригунець.
М.Котлярчук закінчив під прізвищем діда Стопчатівську семирічну школу і працював в цій школі деякий час діловодом. Служив в Радянській армії на Курильських островах. Пізніше працював художнім оформлювачем при шахтарському клубі села Ковалівка. Навчався в місцевій школі робітничої молоді, на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педінституту, на факультеті рисунку та живопису Московського народного університету культури імені Н.Крупської, в музичній студії в Коломиї та Виноградівському політехнічному технікумі на Закарпатті. Паралельно працював вчителем малювання та креслення в Княждвірській та Кийданицькій школах на Коломийщині. В цих школах був також учасником художньої самодіяльності, учасники якої виконували на оглядах його перші авторські пісні.
Згодом працював учителем малювання та креслення в Ковалівській середній школі та художником оформлювачем при сільському Будинку культури, а потім – його директором. Грав у духовому та домровому оркестрах, що працювали при Будинку культури, співав у народному хорі ”Просвіта”. Проживає в Ковалівці досі.
М Котлярчук – всебічно обдарована людина. Ще в юнацькі роки брав участь від Яблунівського району в обласній виставці творчої молоді. Для Ковалівського Будинку культури намалював близько 50 портретів видатних людей України (князів, гетьманів, письменників, композиторів, художників та ін.). В його домашній майстерні налічується близько 100 олійних картин. Його твори чотири рази виставлялись в музеї ”Писанка” в Коломиї. Художньо оформив 15 книг місцевих авторів Маркіяна Сав”юка та Марії Боєчко. Виготовив понад 150 листівок різної тематики. За його ескізами в Ковалівці відновлена символічна могила ”Полеглим за волю України” (1990), споруджено хрест на честь заснування села (1993), зведено пагорб-каплицю воїнам УПА (2002). Він також автор символічного герба і прапора Ковалівки.
М.Котлярчук є також автором понад 60 пісень та понад 20 колядок, щедрівок і меланок, співавтором літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”, заснованого в селі 2001 року. Він разом з дочками Оксаною, Іриною та онуками Дмитром, Олексієм, Петром, Софією та Ярославою створили родинний ансамбль ”Жбиряни”, в репертуарі якого виконуються його авторські пісні. В даний час він займається ще й художнім ковальством.
Садиба М.Котлярчука стала місцем зустрічей творчих людей краю, зокрема учасників Ковалівського літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”.

Павличко Дмитро Васильович (28 вересня 1929, с.Стопчатів. Проживає в Києві). Український поет, перекладач, літературознавець, громадсько-політичний діяч, лауреат Шевченківської премії, депутат Верховної Ради України кількох скликань, голова Комісії із закордонних справ у 1990 – 1994 роках, один з авторів Акту про державну незалежність України, Герой України.
Навчався в Стопчатівській початковій школі та Коломийській гімназії. В 1948 році закінчив навчання в Яблунівській СШ, а в 1953 році – навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету імені І.Франка. В 1953 – 1956 роках – аспірант кафедри української літератури ЛДУ. В 1956 – 1958 роках – завідувач відділу поезії львівського часопису ”Жовтень”. В 1964 – 1966 роках – сценарист при кіностудії імені О.Довженка в Києві. В 1966 – 1968 роках – секретар правління Спілки письменників України, а в 1970 – 1978 роках – головний редактор часопису ”Всесвіт”. З 1986 – секретар правління Спілки письменників України. В 1989 – 1991 роках – народний депутат Верховної Ради СРСР. В 1995 – 1998 роках – Надзвичайний і Повноважний посол України в Словацькій Республіці. В 1992 – 2002 роках – Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Польща. В 1989 – 1990 роках – голова Товариства української мови. Один із засновників Народного Руху України (1989), лідер парламентської фракції ДемПУ ВР України 12 (1) скликання. Голова Комітету захисту України (2010).
Нагороджений багатьма орденами і медалями. Лауреат літературної премії Словаччини імені П.Гвездослава, літературної премії Болгарії імені Х.Ботєва, Заслужений діяч культури Польщі. Почесний доктор Львівського національного університету імені І.Франка (2000), почесний доктор Варшавського університету (2002), почесний доктор Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (2006), почесний професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія” (2002).
Д.Павличко – автор понад тридцяти поетичних збірок. Серед них "Любов і ненависть” (1953), ”Моя земля” (1955), ”Правда кличе” (1958), ”На чатах” (1961), ”Пелюстки і леза” (1964), ”Гранослов” (1968), ”Сонети подільської осені” (1973), ”Любов і ненависть” (1975), ”Сонети” (1978), ”Вогнище” (1981), ”Спіраль” (1984), ”Задивлений у будущину” (1986), ”Поеми і притчі” (1986), ”Рубаї” (1987), ”Покаяльні псалми” (1994), ”Золоте ябко” (1998), ”Ностальгія” (1998), ”Засвідчую життя” (2000), ”Наперсток” (2001), ”За нас” (2004), ”Погоня” (2005) та інші.
Він автор перекладів ”Антологія словацької поезії ХХ ст.”, ”Світовий сонет” (сонетна творчість європейських поетів), ”Сонети В.Шекспіра”, антології ”50 польських поетів”, ”Поезії” Хосе Марті, поетичного переспіву передмови до Євангелія Кирила Філософа ”Проглас” та ін.
Він також автор збірника політичної публіцистики ”Українська національна ідея”, збірок літературно-критичних статей ”Над глибинами”, "Магістралями слова” та ін.
Д.Павличко – автор сценаріїв художніх фільмів ”Сон” та ”Захар Беркут”, книг для дітей ”Золотий олень” (1970), ”Дядько дощ” (1971), ”Де найкраще місце на землі?” (1973), ”Смерічка” (1982), ”Плесо” (1984), ”Рідна мова”.
Поет – автор ряду відомих пісенних текстів, зокрема, у співдружності з композитором О.Білашем (”Впали роси на покоси”, ”Лелеченьки” (з кінофільму ”Сон”), ”Пісня про Україну”, ”Долиною туман тече”, ”Явір і яворина”, ”Я стужився, мила, за тобою”, ”Дзвенить у зорях небо чисте”, ”Розплелись, розсипались”. Пісня ”Два кольори”, написана 1964 року, стала народною. На слова поета написали чимало пісень й інші композитори: Володимир Губа, Юлій Мейтус, Богдан Янівський, Богдан Фільц, Микола Литвин тощо.
Твори на слова Д.Павличка є в репертуарі видатних українських співаків Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Василя Зінкевича, квартету ”Явір” та інших.
Дочка Соломія Павличко (15 грудня 1958, Львів – 31 грудня 1999, Київ) – доктор філологічних наук, професор.
В 1981 році закінчила відділення романо-германської філології Київського державного університету. В 1995 році захистила докторську дисертацію на тему ”Теоретичний дискурс українського романтизму”. Працювала науковим співробітником в Інституті літератури НАН України. В 1992 році заснувала видавництво ”Основи”. Член національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників.
Вийшли в світ її книги: ”Філософська поезія американського романтизму: Емерсон, Уїтмен, Дікінсон” (1988), ”Байрон: Нарис життя і творчості” (1989), ”Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії” (1999), ”Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського” (2000), ”Теорія літератури” (2002), ”Зарубіжна література. Дослідження та критичні статті” (2001) та інші.
С.Павличко – одна з найактуальніших українських жіночих постатей ХХ століття.

Січинський Микола (1850 – 8 серпня 1894, с.Стопчатів). Спочатку був парохом Копичинців і Черниховець на Тернопільщині та Винників коло Львова. В 1893 – 1894 роках – парох Стопчатова. В 1893 році взяв участь в перенесенні праху Маркіяна Шашкевича з села Новосілок до Львова. Виступив фундатором стипендії при товаристві ”Просвіта”.
В 1883 – 1894 роках був послом до Галицького крайового сейму, де співпрацював з С.Качалою, Ю.Романчуком, Т.Окуневським, К.Гамораком, Й.Гуриком та іншими українськими послами. В 1888 році підписав відозву українських сеймових послів ”До русинів Галицької землі” із закликом на ”всенародне віче”, де наголошувалось на засиллі польської шляхти в краї, необхідності протистояти полонізації. Член Народної Ради, один з діячів ”Нової ери”. Як підкреслювалось в некролозі, опублікованому в газеті ”Діло” (1894, № 168) "був він побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої і противники, ніколи не занехав виступити рішучо за кождий раз, де ходило о добро люду й народу руського, а кождий виступ його звертав на себе увагу”. З причини його смерти Крайовий відділ ухвалив вивісити прапор жалоби на будинку сейму у Львові.
Його син Мирослав Січинський (11 жовтня 1887, с.Чернихівці Збаразького району Тернопільської області – 16 березня 1979, Детройт, США) – український громадський діяч, публіцист і журналіст.
Навчався у Віденському та Львівському університетах.
Будучи студентом він на знак протесту проти засилля польської шляхти і адміністрації в Галичині та насильств і зловживань на виборах до Галицького сейму в лютому 1908 року, які здійснювались під проводом намісника графа А.Потоцького, вбив його з політичних мотивів 12 квітня 1908 року. Його двічі було засуджено до страти та під тиском масових протестів української громадськості та за старанням української парламентарної репрезентації її замінено на 20-річне ув”язнення. Д.Вітовський організував і успішно здійснив його втечу зі Станіславівської тюрми ”Діброва” 9 листопада 1911 року. Згодом М.Січинському вдалося виїхати до США.
Цікавою особистістю була й дочка Миколи Січинського Климентина Авдикович-Глинська. Вона деякий час вела активну громадську діяльність в Перемишлі, а в 1922 році заснувала там фабрику солодощів ”Фортуна”, яку того ж року було переведено до Львова. В 1924 році вона уклала договір про спільне підприємство ”Фортуна Нова” з митрополитом А.Шептицьким, який надав значні кошти на розвиток фабрики. Продукція фабрики славилася своєю якістю і користувалася попитом у покупців. Завдяки цьому підприємству вона зажила слави відомого в Галичині українського промисловця. Спадкоємцем традицій цієї фабрики зараз є львівська кондитерська фірма ”Світоч”. В 1944 році К.Авдикович-Глинська виїхала до Відня, де прожила решту життя.

Скригунець Василь Миколайович (1893, с.Стопчатів – 15 травня 1948, поблизу Верхнього Березова) – учасник національно-визвольних змагань, сотенний УПА "Гамалія”.
В роки Першої світової війни воював у складі Легіону Українських Січових стрільців. Згодом як старшина створеного в Коломиї Гуцульського куреня Української Галицької Армії під проводом Гриця Голинського пройшов бойовий шлях від Львова до Києва та Одеси.
В міжвоєнні роки, як і багато його побратимів по боротьбі за незалежність України, В.Скригунець вступив до Української Військової організації та став членом ОУН зразу після її створення в 1929 році.
Вищу освіту здобував в Українському вільному університеті у Празі.
В 1943 році займався підготовкою стрільців у таборі УНС у Карпатах, а в 1944 році 51-річний старшина створив і очолив сотню важких скорострілів "Черемош”, яка увійшла до складу куреня "Гуцульський” під проводом командира "Книша” – Дмитра Горнякевича. Сотенний "Гамалія” відзначався завзяттям і відвагою, був суворим, але справедливим командиром.
Через рік він передав сотню молодому командирові з Жаб’я "Чабанові” – Іванові Скульському, а сам посів пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН.
Загинув В. Скригунець 15 травня 1948 року біля села Верхній Березів на Косівщині. В оточеній чекістами лісовій криївці разом з командиром "Гамалією” загинули повстанці "Ганджа” – Петро Сільський, "Грізний” – Дмитро Негрич, "Зірка” – Іван Урбанович та "Стародуб” – Микола Арсенич. Тіла вбитих повстанців більшовики відвезли до райцентру Яблунова.
Яворська Любов Дмитрівна (17 жовтня 1955, с.Чехова Коломийського району) – педагог, поетеса.
Закінчила Гвіздецьку СШ та факультет педагогіки і методики початкового навчання Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника.
В 1997 – 2007 роках проживала з сім’єю в Стопчатові. У 2000 році в коломийському видавництві ”Вік” з”явилась друком її збірка віршів ”Вересневі барви”. У косівському видавництві ”Писаний камінь” в 2004 році вийшла в світ її друга збірка ”Мелодія душі”, а в 2008 році – третя збірка "Скарбниця серця”. Її вірші публікувались також на сторінках кількох випусків ковалівського літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”. Окремі поезії покладені на музику.

Ясінський Михайло Васильович (29 березня 1929, с.Стопчатів – 26 березня 1997, м.Самбір Львівської області) – викладач музики, диригент, громадський діяч.
Закінчив Яблунівську СШ (1948), навчався в косівському технікумі прикладного і декоративного мистецтва. Вчителював у Стопчатові, Текучі, працював бібліотекарем у Космачі, де організував при сільському клубі ансамбль пісні і танцю. Домігся високого рівня виконавської майстерності як хорового, так і танцювального колективів, подбав про належний сценічний вигляд самодіяльних артистів.
Ансамбль мав великий успіх у глядачів Яблунівського та сусідніх районів. В його репертуарі були українські народні пісні ”Ой ти, дівчино”, "Хмарка наступає”, ”Зашуміла ліщинонька”, ”На поточку-м прала” та народні пісні в обробці М.Леонтовича ”Пливе човен”, ”Тиха вода”, ”А вже весна”, танці ”Яблунівка”, ”Аркан”, ”Гуцулка”, оркестрова та інструментальна музика. Артисти ансамблю виконували соло ”Дивлюсь я на небо” та ”Місяцю ясний” з опери С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм”.
На другому фестивалі молоді Станіславщини ансамбль виборов право виступати на республіканському фестивалі в Києві. А в Києві космацькі артисти ввійшли в число тих колективів, яким було доручено представляти українське мистецтво на VІ Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Перед поїздкою до Москви до артистів пильно придивлялися представники КГБ. За місяць до поїздки в Москву М.Ясінського звільнили з роботи і не допустили до керівництва ансамблем, з репертуару вилучили ряд українських народних пісень. Артисти поспішно вивчили популярну тоді пісню ”Москва-Пекін” і зосередились на оркестровій музиці та гуцульських піснях з танцями і з таким репертуаром побували в Москві.
М.Ясінський згодом вступив до Львівського музично-педагогічного училища, яке закінчив у 1960 році і був направлений на роботу у Самбірське педучилище, де викладав диригування і гру на струнних інструментах. Пізніше закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педінституту і на посаді викладача педагогічного училища працював до виходу на пенсію. В роки незалежності України активно займався культурно-освітньою та громадською діяльністю.
Ми згадали лише тих, хто залишив свій більш чи менш помітний слід в історії села Стопчатова та краю. Як бачимо, вихідці із села, а частково і ті, чий життєвий шлях пов’язаний з ним, внесли вагомий вклад у розвиток духовності в селі, брали участь в національно-визвольній боротьбі, своїми здобутками збагатили українську науку і культуру і тому заслуговують на добру згадку сучасників.
Василь Бурдуланюк
доцент кафедри історії України 
Прикарпатського національного 
університету імені В.Стефаника

Переглядів: 318 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019