Мала батьківщина — це та п’ядь української землі, яку огортаємо особливою любов’ю, бо тут стоїть наш рідний дім. Земля ця жива і додає нам сил, бо в ній – корінь життя нашого. І ми любимо цю рахманну землю і пречисту блакить над нею, що розлилася в небесах віковічним знаменом. Бо немає на світі кращого неба, ніж небо над нашою малою батьківщиною. Тут, на рідному обійсті, воно — високе, мов наш дух, — благословляє кожного з нас, і його ніколи не відділити від дорогої серцю землі.
Віки прошуміли над Довгим-Калуським. Перші згадки про нього датуються далеким 1387 роком. Не одну мирну днину забрали в жителів села різної масті напасники: пройшли ним несамовиті татарські орди, випалювали його польські пани, нищили австро-угорські монархи, хотіли підкорити нацисти. Жителі Довгого, жертвуючи своєю волею і життям, узяли активну участь у русі опору: воювали в УПА, підтримували підпілля ОУН. Дорогу ціну довелося за це заплатити. Донині гірким болем відлунюється в душах мешканців виселення в південні області України та виправно-трудові табори Сибіру й Казахстану.
Цьогоріч минає 70 років, відколи с. Довге-Калуське пережило сумні події у зв’язку із виселенням його мешканців 1951 року у Долинський район Кіровоградської області. Події тих років висвітлюються в розсекречених 1990 року матеріалах фонду виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів, що належать до найцінніших фондів радянського періоду, адже містять комплексні відомості про народногосподарський, соціально-культурний розвиток районів області в той час. Чисельною є група документів фонду, яка висвітлює становище сільського господарства, складні процеси перебудови його на так званих «соціалістичних засадах». Документи, що стосуються репресій проти селянства, про виселення куркульських сімей, списки куркульських сімей, масові переселення українців з Польщі та поляків з України, мешканців Станіславщини у східні й південні області України й Казахстан, зселення хутірських господарств та ліквідацію в області цілих населених пунктів. Доповнюють документи облвиконкомів матеріали райміськвиконкомів, облфінвідділу та районних фінвідділів, переселенського відділу при управлінні сільського господарства і заготівель Станіславської області. Усі ці документи знаходяться в державному архіві Івано-Франківської області.
Основним документом про переселення на Станіславщині була Постанова Ради міністрів України і ЦК КПУ від 05.02.1951 року №229 про переселення колгоспників і селян-осібників в колгоспи й радгоспи південних областей України: Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Харківську тощо.
На виконання цієї постанови облвиконкоми складали плани про переселення сімей з області й доводили до райвиконкомів. Начальником переселенського відділу при виконкомі Станіславської обласної ради депутатів трудящих був призначений К. Швець.
Основною причиною переселення стали малоземельні колгоспи, в яких сімʼї колгоспників не були забезпечені присадибними ділянками згідно норм. Але були й інші причини. В архіві знаходимо матеріали звіту начальника переселенського відділу К. Швеця від 19 червня 1951 р. про розробку критичних заходів з неухильного виконання плану переселення колгоспників і селян-осібників в південні області України, про проведення партійно-масової роз’яснювальної роботи серед колгоспників та надання їм державних пільг за місцем переселення. Також К. Швець указує на ряд причин невиконання строків плану переселення, відсутність транспорту для перевезення майна переселенців до залізниць, погодні умови. Найбільший наголос, однак, було зроблено на провокаційних діях ворожих елементів, які переконують населення чинити спротив, не давати згоду на виселення.
У переліку сіл на переселення опинилося й Довге-Калуське. Релігійні переконання місцевого населення та підтримка ним борців за незалежну Україну й стали першочерговою причиною виселення мешканців села в південні області України та виправно-трудові табори Сибіру й Казахстану.
Із довідки старшого інспектора переселенського відділу при виконкомі Станіславської обласної ради депутатів трудящих Кондрашева маємо інформацію про хід переселення в південні області України із Станіславської області.
Із залізничної станції Калуш до станції Долинська Кіровоградської області станом на жовтень 1951 р. відправлено 713 сімей (2777 чоловік). Відправка переселенців із с. Довге-Калуське до місця призначення згідно графіка проводилася трьома турами: в липні, серпні, жовтні. У східні області України із села було виселено 71 сімʼю (269 чоловік), а також матеріали із розібраних хат і присадибних споруд (535 м3). Разом із переселенцями відправлено 22 коней і 12 корів. Людей змушували залишати рідні домівки, городи, худобу, сільськогосподарський реманент і підписувати заяви про їхній нібито добровільний переїзд. Багато сімей, спродавши господарство, переховувалися у своїх знайомих і родичів у навколишніх селах: Тужилові, Голині, Пійлі, Новиці, Берлогах, Добровлянах тощо. Влада залишила в селі напризволяще престарілих, одиноких, жінок із дітьми і зробила все, аби від нього не зосталося навіть згадки. У зруйнованому селі лишилося всього кілька хат. Такої руйнації воно не зазнавало навіть у часи війни.
Зі спогадів Івана Струка (1933–2020): «Мою сімʼю виселили перед святом Покрови Пресвятої Богородиці. Контроль за організацію переселенців було покладено на Соколенко. То була надзвичайно строга, з командирським голосом жінка, у зав’язаній по-молодицьки хустці, одягнена в шкіряну куртку і шкіряні штани галіфе, взута в боксові чоботи. Усі мовчки, з понуреними головами, взявши дещо з їди, позбирали свої статки в лантухи, повантажили на фіри й повезли на залізничну станцію Калуш. Усіх переселенців посадовили у товарні вагони. Разом із нами був і супроводжувач, який згідно рознарядки мав передати всіх на станції Долинська представникам різних колгоспів. Цілий тиждень добиралися до пункту, простоюючи в тупиках на залізницях, де наші вагони підчіпали до поїздів, що прямували до станції Долинська.
Там нас, 8 сімей, забрав представник із колгоспу ім. Фрунзе с. Федоро-Шулічине. Розміщували по хатах, де ніхто не проживав, або підселяли до сімей, де була вільна друга половина хати. У колгоспі не вистачало робочої сили, аби обробляти величезні площі земель, засіяних кукурудзою, пшеницею, соняшником, засаджених картоплею, буряками. Уже наступного дня всіх розподілили на різні роботи в колгоспі. Я працював причіпником на гусеничному тракторі, а коли не було роботи для трактористів, то возив на бричці голову колгоспу, а також пас колгоспну худобу. Техніки для збору врожаю було мало. Деколи завчасно не вдавалося зібрати все з поля. На колгоспних полях лежав сніг, а колгоспники ходили по полю, виламували кукурудзяні качани зі стебел, мішками носили на фіри, а потім заносили в колгоспні комори. Працювали наші переселенці разом із місцевими в ланках, будівельних бригадах, на фермі, колгоспній пасіці, пастушили — і так щоденно, без вихідних, від ранку до пізнього вечора.
Хати, де ми проживали, не були підготовлені до зими: не було ні дров, ні вугілля. Доводилося з посадки носити гілля, щоб було чим палити і обігрівати житло. Палили навіть соломою. Ось такі пільги на життя, обіцяні комуністичною владою, ми отримали».
Згадує Іван Хромей (1944 р. н.): «Так склалися обставини, що повернутися в рідне село Довге-Калуське, де народився, де пройшло дитинство, після виселення не вдалося. Сьогодні проживаю в м. Зміїв Харківської області. Той день, 28 серпня 1951 р., коли нас насильно вивезли з рідної хати, закарбувався в моїй пам’яті назавжди.
Наша сім’я була багатодітна. Батько, Григорій Хромей, знаний у той час в Калуській окрузі дяк, який закінчив Краківську духовну семінарію, помер. Ми проживали з мамою Надією, братами Василем, Миколою, сестрами Марією і Галиною. Я саме закінчив 1-й клас початкової школи у Довгому.
Опівдні коло школи вже стояли воєнні машини «Студебекери», на яких під пильним наглядом воєнних мали перевозити людей до станції Калуш. Із собою забрали лише документи і дещо з їжі. Нажите роками добро знищили воєнні, розібрали хату, стодолу, стайню до підвалини. До Калуша разом із нами їхали сім’ї Струків, Романівих, Федівих та ін. Довелося чекати на відправку три дні. Більше тижня у задушливому вагоні товарняка їхали до станції Долинська. Супровідники дозволяли на зупинках набрати води і купити щось поїсти. З Долинської нас привезли в село Федоро-Шулічине, поселили в хату, де проживала старенька бабуся.
Мама працювала в городній бригаді, сестра Галина в дитячому садочку, а Марія – фірманом, возила зерно безтаркою на колгоспний тік. Доводилося дуже важко працювати. Один раз у тиждень давали вихідний, аби дещо зробити по господарству й напекти хліба на весь тиждень. Паливом забезпечували себе самі. Заготовляли кукурудзяні стебла, крутили із соломи перевесла, збирали хмиз у посадках і тим обігрівали взимку хату.
Пройшло 70 років з того дня, а в душі залишилася незагойна рана. На жаль, вік і здоров’я не дають можливості приїхати на малу батьківщину, побувати на цвинтарі, де поховані рідні. Але моя сім’я щаслива, бо вважає себе частиною родини села Довге-Калуське. Там сьогодні проживають мої двоюрідні брат і сестри: Іван, Марія, Галина з роду Костишиних».
Згадує Ганна Рисей (1934 р. н.): «Перед святом Івана 1951 р. відбулися збори жителів села. Уповноважений від райвиконкому Мірошниченко зачитав прізвища сімей, які переселятимуть на Кіровоградщину, назвав дату збору і сказав підготуватися усім названим, узяти із собою необхідні речі, їжу на тиждень. На кожну сім’ю влада видала по 250 рублів. Це був другий етап переселення жителів Довгого.
У вказаний день усіх повезли машинами до залізничної станції Калуш. З нами в товарному вагоні їхали сім’ї Василя Ребеги, Дмитра Івасіва, Івана Гриніва, Василя Семаніва та ін. (близько 50 чоловік). Дехто забрав із собою худобу, яку загнали в сусідній товарний вагон.
На станції Долинська всіх нас забрав голова колгоспу на прізвище Зібет (був німцем за національністю) в село Іванівка. Одних підселили до місцевих жителів, інші зайняли покинуті будівлі.
Тато Михайло працював у бригаді будівельників, будував конюшні, стайні, виконував інші роботи. Я з мамою Анною працювала в ланці з вирощування буряків. Коли не було роботи в полі, мама працювала в бригаді з виготовлення лампача. Возили фірами глину, волами перемішували з дрібно порізаною соломою, закладали в дерев’яні форми і сушили на сонці. З цієї глиняної цегли будували колгоспні стайні, конюшні, токи й комори під зерно.
Болить душа, коли згадую про ті чотири роки перебування на Кіровоградщині. Працювали важко на колгоспних полях від сходу до заходу сонця, по господарству вдома можна було щось зробити тільки в неділю. Паливом колгосп не забезпечував. Щоб обігріти хату і зварити їжу, палили в кухні й печі заготовленою наперед соломою, кукурудзяними і соняшниковими стеблами.
У село ми повернулася 1955 року. Там, де була наша хата і господарські будівлі, росла кропива. Тимчасово поселилися в родичів, поки знову побудували хату й відновили господарку. Дехто із наших переселенців залишився жити на чужій землі. Залишився там і мій дід Дмитро, який помер на 103 році життя.
У тому ж 1951 році за релігійні переконання в Іркутську область без права повернення на рідну землю відправили сім’ї Парцеїв, Семанівих і ін. «Будете, бандеровцы, гноить сибирскую землю», — так «благословив» ці родини уповноважений з відправки подібних «ненадійних елементів» Манюшкін.
Хочу, щоб про ті трагічні події 70-річної давнини знали наші діти, онуки, правнуки, знали, як насильно виселяли мешканців Довгого на Кіровоградщину».
Сьогодні село молодіє, розбудовується. А якщо будуємо — значить живемо. Не забуваймо, що життя наше залежить від нас самих. Поважаймо себе як націю. Бережімо нашу державу. Бережімо своє родинне гніздо. Бережімо власну душу і Божу присутність у ній.
Василь ПАРЦЕЙ, с. Довге-Калуське |
