У 1980-х на вулиці Грюнвальдській, перед тодішнім обкомом партії, стояв бюст Юхиму Безкровному. Під час нацистської окупації він мав створити у нашому місті розгалужену підпільну мережу.
Але не судилося – підпілля придушили у зародку. Як? Повернімося в літо 1941 року, пропонує Репортер.
Втеча перших совітів
Незважаючи на те, що СРСР довго й нудно готувався до війни, напад Німеччини совіти профукали. Зазнавши велетенських втрат у прикордонних боях, Червона армія стрімко котилася на схід. 29 червня Рада народних комісарів СРСР (аналог Кабміну) прийняла директиву, яка передбачала: «В зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всюди і скрізь, для руйнування мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу складів. У загарбаних районах створювати нестерпні умови для ворога і всіх його пособників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні задуми».
На практиці виконати таку директиву було ой як не просто. Сказати, що на Галичині не любили совітів, це не сказати нічого. За два роки «господарювання» вони встигли кардинально налаштувати проти себе місцевих, при чому одночасно всі нації – українців, поляків, навіть євреїв, яки їм традиційно симпатизували. Арешти, розстріли, гоніння на церкву, колективізація, висилка до Сибіру, тотальна націоналізація – усе це не додавало симпатії більшовикам. Німців зустрічали по селах хлібом і сіллю не тому, що вони були хороші, а тому, що совіти були погані.
На Станіслав наступали угорці, які дещо затримались у Карпатах, тому більшовики мали час для евакуації міста. Майже всю верхівку партійного керівництва складали росіяни чи вихідці з центральної України, які у Станіславі були чужинцями. Вони добре розуміли, що звідси треба забиратись, і чим скоріше, тим краще. Першим ділом чиновники відправили в тил свої родини.
2 липня прийшов наказ на евакуацію партактиву. На вантажівки закидали цінності, майно, таємні документи. Те, що не змогли вивезти, – знищили чи спалили. В урядових будинках повністю вивели з ладу засоби зв’язку. Дещо приховали для майбутнього підпілля – радіоприймач, друкарську машинку, папір і копірку.
Останніми місто залишали голова Станіславського райвиконкому партії Юхим Безкровний, його заступник Василь Паркулаб, секретар райвиконкому Віктор Єфремові завідуючий фінвідділом Голіков.
У документальній повісті «Незгасна ватра» письменник Геннадій Бурнашов описує перебіг евакуації:
«Автомашина вже минала село Черніїв, коли раптом з-за густих кущів глоду пролунали постріли.
– Під машину! – скомандував Безкровний.
Водій загальмував. Всі миттю зіскочили на землю і відкрили вогонь по кущах. Стрілянина там ураз припинилась.
– Вперед! – наказав Безкровний.
Дійшли висновку: напад вчинили оунівці».
Тепер важко сказати, відбулося це насправді чи є фантазією автора. Але певна нестиковка тут є. Відомо, що частини радянської 12 армії відступали на схід – у бік Тернополя і Хмельницького. За логікою, партапаратники мусили б триматися військових. У такому разі їхній шлях пролягав через Угорники й Микитинці. Але чого Безкровний з товаришами поперся до Чернієва, на південь, звідки наступала угорська армія?
Курси диверсантів
Як би там не було, але партійці дісталися Києва. Та замість роботи в тилу чи мобілізації в армію, на станіславських партапаратників чекало непросте завдання. З них відібрали кількох людей, яких негайно направили до спеціальної бази під Києвом.
Кілька тижнів група проходила посилену спецпідготовку під керівництвом енкаведистів. Вчили азам диверсійної роботи, мінно-вибуховій справі, роботі на радіопередавачах, стрільбі, рукопашному бою, методам конспірації. По завершенню курсів чоловіки мали перетнути лінію фронту, дістатись окупованого німцями Прикарпаття і розгорнути там диверсійну боротьбу.
На перший погляд план цілком логічний, але… Навіщо було пертись до Києва через всю Україну, а потім повертатись назад? Чи не простіше сховатись у Станіславі, перечекати кілька днів і починати потроху шкодити німцям? Ще більш дивним видається рішення відправити на підпільну роботу людей, яких добре знали у місті, де комуністів ненавиділи. Скидається на велику авантюру з мінімальними шансами на успіх. Схоже, партійне керівництво зовсім не цінувало кадри. Хоча, хто у СРСР колись рахував людські життя?
Старшим підпільної групи призначили Юхима Безкровного. Він мав бойову біографію, брав участь у громадянській війні. Потім був партфункціонером, очолював Погребищінський райвиконком, що на Вінничині. Коли до СРСР приєднали Західну Україну, його кинули «освоювати нові території».
Протягом листопада-грудня 1939 року Безкровний був головою Станіславського тимчасового управління, фактично виконував обов’язки мера. З 20 грудня і аж до війни очолював Станіславський район, де запроваджував колгоспи. Будинок райвиконкому стояв на площі Міцкевича, де зараз обласна рада профспілок, а за Польщі там розміщувалася повітова рада. Сам голова мешкав на теперішній вулиці Маланюка, у кам’яниці № 14.
Ризиковане відрядження до Станіслава стало ще однією кар’єрною сходинкою у житті Безкровного. Його посилали туди не просто як керівника диверсійної групи, а як першого секретаря Станіславського підпільного обкому партії. Який, правда, ще треба було створити.
Дуже коротка історія боротьби
У групі Безкровного було п’ять чоловіків. Окрім нього, туди входив секретар Єфрємов та члени обкому – колишній секретар Перегінського райкому Володимир Андрієнко, секретар Заболотівського райкому Іван Голубцов і директор тамтешнього тютюнового заводу Микола Піддубний.
Є ще один дивний нюанс. Так, усі ці люди добре знали місцевість, працювали на відповідальних посадах, спілкувались з великим колом людей. Але вони були далекі від підпільної роботи, і ніякі курси за два тижні не зроблять з чоловіка диверсанта. Жодного кадрового офіцера НКВС у групі не було. Що це – випадковість чи погана організація операції?
25 липня підготовка завершилась. Майбутнім підпільникам дали трохи відпочити, попрощатися з рідними. На машині їх доставили до Василькова, під яким уже стояли німці. У штабі полка «обком» поділили на дві групи. Голубцов і Піддубний мали перетинати лінію фронту як дезертири Червоної армії. Інших переодягли у селянський одяг і під видом перегонщиків худоби провели в німецький тил.
Окупованою територією просувались обережно. Йшли вночі, уздовж колії, чіплялися до товарних потягів, що рухалися на захід. Вже на Прикарпатті від групи від’єднався Андрієнко, який попрямував до Делятина, де просто зник безвісти. До Станіслава Єфремов і Безкровний прибули у серпні. За цей час тут встигли попанувати угорці, які потім передали владу німцям, а шефом гестапо став гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер.
Серед численних знайомих і товаришів по роботі Безкровний найбільше довіряв своєму колишньому шоферу Олексію Мартинюку. Він мешкав на вулиці Панській, 10 – теперішній Романа Купчинського. Саме там голова підпільного обкому вирішив зупинитись і розгорнути штаб.
Згідно з офіційною радянською історіографією, Безкровний встиг створити підпільну групу з десяток осіб, мав явочні квартири, зброю, навіть червоний прапор. Але хтось видав підпільників, українська поліція провела облаву на квартирі Мартинюка і заарештувала Безкровного. Згодом затримали Єфремова та інших. У листопаді усіх розстріляли. Після війни на честь нього назвали вулицю, де він мешкав, на будинок повісили меморіальну дошку, встановили пам’ятник.
Втім, є кримінальна справа поліцаїв, які арештовували підпільника. Коли читаєш матеріали допитів, вимальовується зовсім інша картина, не така героїчна, але не менш цікава.
Отже, далі буде. | 
