Про що мріяли станіславці? Серед нацменшин міста явно виділялася команда польського військового клубу «Покуття» - кращого у довоєнний період між польськими командами, створений на базі 49-ого п. п. Зразковий порядок, обов’язок, дисципліна робили свою позитивну справу. Головною підтримкою, хоча й тимчасовою, були легіонери знаменитого шлеського «РУХу», які в казармах нашого міста відбували вояцьку повинність. Свого часу начальником команди піхотинців був старший сержант Гольд. Його підопічні гідно конкурували з футбольними клубами Станіславова. «Домашні» матчі відбувалися на власному, обгородженому полі, що розташовувався біля кінного манежу-райтарні. Від недавнього часу у тих стінах успішно процвітає всім відомий нині торгівельний центр «555» (не варто вважати це за рекламу закладу – автор тільки констатує факт). Із західного боку стадіону - кількаярусна накрита дерев’яна трибуна для глядачів, зведена за всіма тодішніми правилами, шість бігових доріжок, поле 110 на 74 метри. За порядком стежили власники, себто військові, вхід – платний (для обивателя – 30 польських марок, військові до чину сержанта і студенти платили15). Під час гри та легкоатлетичних змагань працювали буфети. Українці міста й повіту часто винаймали поле для проведення власних національно-патріотичних заходів, урочистостей, фестин… Це був перший на Станіславівщині подібний стадіон. На його арену не соромно було запросити найкращий клуб країни. У тогочасному Станіславові про таке могли тільки мріяти. Хоча рівень гри змагуни воєводства показували на порядок вище, про що засвідчили поєдинки між коломийським «Покуттям» та станіславівською «Реверою», які здійснили свій перший візит до міста над Прутом у травні 1926-ого. До слова, назва першої футбольної команди «Ревера» (ймовірно від 1907 р.) зі Станіславова походить від латинського виразу «re vera», який трактують як «річ, що варта уваги». За переказами, його вживав великий коронний гетьман, магнат Станіслав Ревера Потоцький, який 1654 року викупив землі під зведення тут оборонної фортеці. Зубний привілей Перший футбольний турнір міста відкрив весняний сезон 1926-ого. І якщо інші клуби були до нього готові, то український «Сокіл» почувався доволі невпевнено. Членських внесків заледве вистачало на те, щоби заплатити й утримувати клубну установу, передплачувати необхідні часописи. Потрібно було щонайменше 500 золотих, аби зовні виглядати гідним суперником. Свідома українська громада допомагала чим могла, а якийсь д-р Ціпановський виділив одразу кругленьку суму. У Львові закупили нову форму. І тільки при випробовуванні черевиків стало зрозуміло, що не всі можуть пройти екзекуцію. Взуття виявилося важким, пекло ступню, «…грачі почувалися в них, якби їм хто каміння до ніг прив’язав». Однак наперекір усьому і навіть здоровому глузду після кількох сенсаційних виграшних ігор «Соколи» стали вельми популярними. Навіть німці з приколомийських колоній, не говорячи вже про українських вболівальників, раділи перемогам над «чванькуватими ляхами». А один місцевий шваб-дантист заповзявся безкоштовно лікувати зуби всім гравцям «укоханого клюбу».
Як поліцаї хотіли м’яч заарештувати Друга половина футбольного сезону розпочалася серією товариських матчів між збірними командами Коломиї і Станіславова (6-1). Того ж року до коломийців вперше завітав заболотівський «Прут», який діяв за античною формулою: «прийшов, побачив, переміг». Правда, зрівнятися вони могли лише зі шкільною командою АZS (академіцкі звйонзек спортови), згаданий в попередньому числі газети. Варто віддати належне юначому максималізму, незважаючи на національну належність: «Найбільше ентузіазму виявила гімназійна молодь, - згадує наш колишній форвард, а опісля інженер на вимушеній еміграції Степан Ґеник-Березовський, - хоча гасили його такі злободенні перешкоди, як передусім брак доброго спортового грища, трудно було придбати виряд, не було порядного м’яча… Хлопці копали позшивану зо шмат кульку, а вже дуже рідко траплялося вправляти в грі правильним шкіряним м’ячем з гумовою душею всередині. Одне сяк-так пригоже до спортів місце на зарінку винаймали в маґістраті жиди… Ми теж мусіли вправлятися, але нераз міські шандарі бігали нам за м’ячем, щоб його сконфіскувати». Та й самі батьки не надто прихильно ставилися до дитячих уподобань. Адже вправи з «пілкою ножнею» били їх по кишені - це зайві витрати на латання штанів, ремонтування черевиків, занедбання науки. Василь Нагірний, член НСЖУ |
