Напередодні святвечора ми попросили поділитися спогадами про те, як святкували Різдво вояки УПА, її легендарного сотенного Мирослава Симчича з Коломиї. - Вояки УПА були всі віруючими християнами — у нас не було невіруючих, — каже М. Симчич. — І Різдво, і Великдень ми завжди намагалися святкувати урочисто, як дозволяла нагода. Пам’ятаю, як з 1944-го на 1945 рік ми святвечір відзначали цілим куренем у Білоберізці на Верховинщині. Брали участь дві сотні — «Мороза» і «Палія». Організований надрайонним проводом Косівщини святвечір у Білоберізці був дуже врочистий, по-справжньому святковий. Білоберізка простяглася вздовж невисокого берега Черемошу. Проте кілька хат розкидано по довколишніх горбах. Саме в одній з таких віддалених хат ми й зібралися для святкування. Поки командири й стрільці вечеряли, озброєні стійкові пильно охороняли село. Вони часто змінювалися, тому всі стрільці мали змогу посмакувати святвечірніми стравами, понасолоджуватись, бодай коротко, домашнім затишком. В УПА панував суворий порядок стосовно безпеки. Стійкового біля хати виставляли навіть тоді, коли в село приходили вдвох. Один залишався на чатах, другий заходив до хати. Більшовики в село не потикалися. У сотні «Палія» були хлопці, які свого часу танцювали у Ярослава Чупірчука в гуцульському балеті окружного театру Коломиї. Ті хлопці зробили нам гарний концерт. Люди приймали нас чим хто міг, ділилися останнім у той важкий час. До речі, Ярослав, який вступив 1943 року до Коломийського куща ОУН і дістав псевдо «Вишня», першим увів на сцену гуцульські танці. Зійшлося багато людей, ми там гарно відсвяткували, а відтак ще розійшлися по околицях Білоберізки і колядували групами. В такий спосіб Різдвяні свята 45-го ми провели за святковими столами і з колядою. Цілу ніч по горах лунали повстанські колядки. - А як святкували Різдво в наступні роки? — Із 45-го на 46 рік була блокада — в усіх селах стояли гарнізони енкаведистів. Тому святкували скромно — перебули, як де хто прилаштувався. Але всі без винятку намагалися в особливий спосіб відзначити цей великий день народження Ісуса. Із 46-го на 47 рік ми святкували в селі Березові Середньому на околиці села у присілку Жолібок. Вояки з сотні «Вихора» і нашої сотні «Мороза» розташувалися в трьох хатах при купі. Татомиш Марія та її сестра Юлія, і ще одна жінка, ім’я якої вже не пригадую, приготували нам гарну вечерю. З села зібралося багато молоді і старших поважних раздів. Наспівалися від душі і старих, і наших партизанських колядок. А вже з 48-го на 49 рік на самий святвечір мене взяли на допит і я відсвяткував Різдвяні свята скатований у карцері в Станіславі, де пролежав непритомний сім діб. А знаю це по тому, що як на восьмий день зміг трохи очуняти і розглянутися навколо по камері, то на тумбочці я нарахував сім тюремних пайок. Пайка — 200 грамів хліба і дев’ять грамів цукру на добу, більше не давали, бо вважали, що цього досить. А відтак у 49-му році я вже святкував Різдво на Колимі. - Національно-визвольний рух ОУН—УПА збагатив українську пісенну творчість сотнями, якщо не тисячами повстанських пісень. Як би ви окреслили їх значення? — Скажу вам, що і повстанська коляда, і пісня були тоді й пізніше сильною духовною зброєю, часто сильнішою за кріса. Повстанські пісні не лишень підтримували дух вояків УПА у боротьбі з жорстоким ворогом, а й зберігали віру народу в незалежну Україну протягом всього часу совєтської окупації. і сьогодні й завжди з кожної повстанської колядки й пісні до нас промовляють невмирущі герої, які подали приклад самопожертви заради власної держави. - З висоти свого віку й пережитого, що ви хотіли б побажати сучасному поколінню українців? — Те, що я досі живий, це не моя сила, це Господня воля. Мені також це не давало спокою. Я читав історію різних народів, цікавився долею відомих героїчних чинів у світовій історії. і побачив, що не було ніде й ніколи у відомих народних революційних зривах, щоб усі її виконавці загинули. Завжди Бог залишав якусь невеличку групу, щоб передали наступним поколінням ідею незалежності. Думаю, що я і є однією з тих одиниць, які мали передати вашому і майбутнім поколінням неперервність історичної традиції цієї боротьби. Хоча княжа Українська держава упала, але народ жив, і незабаром постала Запорізька Січ, відтак гайдамаки. Далі цю ідею підняло січове стрілецтво, яке передало естафету боротьби за незалежну державу нам, УПА. За своє життя я дійшов висновку, що державу легше здобути, ніж утримати й розбудувати її. І весь цей тягар тепер лягає на плечі вашого і майбутнього поколінь. Я вірю, що ви зможете довести Українську державу до розквіту і наш народ заживе, як усі європейські народи, гідним державним життям. Допоможи вам, Боже, в цьому. Дай вам, Боже, волі, сили, мужності довести все до повної перемоги наших ідей народної держави. А в цей святковий різдвяний час бажаю всім нашим однодумцям добра, злагоди, здоров’я і всіх благ.
Мирослав СИМЧИЧ — легендарний сотенний УПА. Народився 5 січня 1923 р. у Вижньому Березові Коломийського повіту. 1941 року вступив до юнацької сітки ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму восени 1943 року направлений у перший курінь УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служив кулеметником. Згодом закінчив старшинську школу. З осені 1944-го — сотник новоствореної Березівської сотні. Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став бій під Космачем перед Різдвом 1945-го, де Березівська сотня разом із сотнею «Гонти» оточила і за дві з половиною години розгромила батальйон НКВС. Було знищено 405 солдатів та офіцерів НКВС разом із командиром дивізії генерал-майором Ніколаєм Дергачовим. Роман ІВАСІВ, "Галичина" |
