Цього разу ми презентуємо дещо незвичну поштівку — не фотографічну, а мальовану. Колекціонери називають такі листівки «цеголками». На них друкували проекти храмів, культурних чи громадських споруд і розповсюджували серед людей. Коштували вони дорожче за звичайні поштівки — ціна дорівнювала вартості однієї цеглини, а всі виручені кошти спрямовували на будову. За допомогою цієї «цеголки» збирали гроші на костел Христа Царя. Будівництво мало цікаву передісторію.

На початку ХХ століття за колією сформувався великий мікрорайон, який називався Княгинін-Гірка. Він становив окрему ґміну і був не підвладний Станиславову. Крім Гірки, були ще Княгинин-Село і Княгинін-Колонія, які оточували місто з заходу, півночі та сходу й не давали йому розвиватися. Магістрат кілька разів планував приєднати ці райони до міста, але завжди щось заважало. Приборкати непокірні околиці вдалося лише бургомістру Вацлаву Хованцю. 1 січня 1925 року газети сповістили про народження Великого Станиславова. Завдяки приєднанню трьох ґмін площа міста зросла вп’ятеро, а населення збільшилося з 30 до 50 тисяч.

Аби увіковічнити цю вікопомну подію, міська рада вирішила збудувати на Гірці величний костел. Більшість мешканців тої дільниці становили залізничники та працівники паровозоремонтних майстерень. Якщо українці вже мали там свою церкву Йосифа Обручника, то поляки мусили ходити до костелів у центрі Станиславова. Місце під новий храм довго не шукали. Ще на початку 1920-х римо-католицька громада Гірки задумала відновити знищену під час війни захоронку (аналог дитячого садочка) та збудувати поруч каплицю. Для цього міщанин Ян Куровський офірував земельну ділянку, до якої пізніше долучили ще дві парцелі, закуплені ксьондзами П’яскевичем і Пецяком. Але для потужного храму цього було замало, тож магістрат безкоштовно передав громаді частину міського ґрунту, що називався «Лан при Вовчинецькій дорозі».

Будівельний комітет оголосив конкурс на кращий проект і встановив премії за призові місця — 1400 і 800 злотих. Переміг архітектор Станіслав Треля — той самий, що збудував ратушу. За проектом, храм у стилі неокласицизму мав вміщати 3000 осіб, зайняти площу 960 м², кошторис оцінювався у 583312 злотих.

20 листопада 1925 року члени будівельного комітету, за традицією, вийшли копати рови під фундамент. Храм планували завершити за три роки, але через хронічний брак коштів графік постійно пробуксовував.

Наріжний камінь освятили, коли стіни сягнули висоти другого поверху. 15 жовтня 1929-го львівський архієпископ Болеслав Твардовський надав костелу ім’я Христа Царя. Тоді на будову вже витратили 150 тисяч злотих і поклали 380 цеглинок. А наступного року роботи завмерли — скінчилися гроші. Станиславівське воєводство навіть зверталось до Міністерства віровизнань за субвенцією. У листі йшлося, що через відсутність костелу польські залізничники ходять до греко-католицької церкви і потрохи українізуються.

Кошти знайшли, і в 1933 році на бані костелу встановили хрест — загальна висота храму становила 45 м. В основі хреста є невелика куля, куди будівничі заклали польські монети та список із прізвищами фундаторів.

Регулярні відправи у костелі почались у 1937-му, але урочисте освячення відбулось 16 жовтня 1938 року. Церемонію проводив той самий архієпископ Твардовський. Коли почалася війна, костел стояв не потинькований, не встигли звести дзвіницю і плебанію.

Одразу після війни більшість поляків залишила Станиславів, і храм стояв закинутий. У 1950-х там розмістили склади облкниготоргу, бібліотечний колектор та базу Головодягу.

В 1989 році молодий ксьондз Казимир Галімурка організував невеличку римо-католицьку громаду та почав відновлювати храм. За роки незалежності споруду поштукатурили, з Голландії привезли орган, встановили вівтарі. Нині це єдиний діючий костел в Івано-Франківську. Його адреса — Вовчинецька, 92.

Іван Бондарев, Михайло Головатий