Як зв’язкова УПА воскресла на галицькому цвинтарі - 30 Січня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Понеділок, 2016-12-05, 10:30 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2015 » Січень » 30 » Як зв’язкова УПА воскресла на галицькому цвинтарі
7:47 PM
Як зв’язкова УПА воскресла на галицькому цвинтарі

...У Народному домі м. Галича відбувається концерт, присвячений 71-й річниці створення УПА. Пісню «Зв’язкова» виконує чоловічий гурт «Відродження». Розповідає вона про відважних жінок і дівчат, що в тяжкі часи боротьби УПА за незалежність України, ризикуючи життям власним і своїх рідних, виконували роль зв’язкових. Усі встають та аплодують на знак подяки і виконавцям, і особливо тим, про кого йдеться в пісні. Слухаю пісню, і сльози самі течуть з очей. Перед очима — постать мами і її розповідь про буремні часи боротьби УПА з «визволителями». Вона — зв’язкова у чотаря  СБ ОУН—УПА «Оленя», тобто у свого чоловіка.

У нашій сім’ї було четверо дітей — три сини і дочка. В час боротьби УПА з окупантами керівники крайового проводу наполягли, щоб «Олень» своїх дітей і дружину забрав не просто зі свого села, а й з Галицького району заради їхньої ж безпеки. Він, Дубельовський Олексій Васильович, чотар СБ, і сам добре розумів, як небезпечно перебувати його рідним у селі Темерівцях. ішла запекла боротьба з бандитами з НКВД. Вдома він не бував по 2-3 тижні, а то й більше. Досвідчений вояк, він пройшов військову школу і бойовий вишкіл у війську польському, з якого потрапив у полон і німецький концтабір. В 1941 році із Божою допомогою йому вдалося втекти з концтабору, ночами добирався додому. Вдома застав сумну новину. Рідного брата івана в «золотому вересні» 1939 року заарештували «перші совіти», і його слід загубився десь у пермських більшовицьких концтаборах. Не мине й року, як Олексій порине у вир запеклої боротьби з окупантами. Часто роль зв’язкової виконувала його дружина Олена Василівна — «Галя». Друзів по боротьбі він мав багато, особливо в Калуському районі. Тож своїх дітей з їхньою допомогою чотар «Олень» розмістив у різних селах по одному в добрих людей — в с. Боднареві, Майдані, Кудлатівцях і в Копанках. Дружину — в селі Бабині. Сюди, в це село, розташоване неподалік центральної дороги «Бурштин—Войнилів—Калуш», більш-менш зручно було добиратися, щоб провідати дружину і дізнатись новини з навколишніх сіл Войнилівського і Галицького районів.
На моє прохання розповісти про боротьбу УПА мама не зразу погодилася. Не переставали її боліти рани — і тілесні, і душевні, завдані катами НКВД, коли потрапила в їхні руки.
 «Не знаю, сину, чи витримав би хто ті катування бандитів НКВД, що витримала я, — слухав я мамину розповідь і з тривогою уявляв себе на її місці. — Та я не промовила катюгам жодного слова, — розповідала мама. Він страшний диявол, страшний катюга Коростильов, перший заступник начальника НКВД Галицького району, і такий, як він, старший слідчий Муштенко. Від мого мовчання вони впадали в істерику, і кат Коростильов кричав: «Да нє может етово бить, штоб так тєрпєть і молчать, нє сказать і слова!». 
Як же потрапила я їм, слугам диявола, в руки? Почну з того, що одного разу тато твій прийшов на квартиру, де я перебувала в селі Бабині. Був дуже змучений, виснажений, а повернувся із сіл Рожнятівського району. Переважно в селах Перегінського і Рожнятівського районів орудували невеликі групи ковпаківців, котрим вдалося вирватися з-під Делятина. НКВД налагодив з ними зв’язок, забезпечив їх одностроями УПА, а вони, видаючи себе за місцевих партизанів, тероризували місцеве населення, грабували і фізично знищували цілі сім’ї. Робота з виявлення і ліквідації цих бандитських груп забирала багато як фізичних, так і моральних сил. Під час короткого перепочинку сказав, що вкрай необхідно доставити важливе повідомлення до Станіслава на таємну квартиру крайового проводу. «Людину, яку мені порекомендували, я зовсім не знаю, а тому не довіряю», — слухала його, бачила, як він цим стурбований, і, недовго думаючи, запропонувала себе. «Ти думаєш, що кажеш, ти що, зд...а», — і не доказав. — «Не дай Боже біди, а діти як? Ти подумала?». Я замовкла, а згодом — знову за своє. Невдовзі свого чотаря таки переконала і, переночувавши, зранку наступного дня «Олень» із болем і неспокоєм у душі відправив мене у неблизьку і небезпечну дорогу. На квартиру за вказаною адресою я добралася без пригод. Та й назад із Божою допомогою благополучно повернулася. 
Тато твій дуже радів і разом з тим клявся, що більше не дозволить собі нічого такого. Якщо пам’ять мене не підводить, це було на початку вересня 1945 року. Тоді я і подумати не могла, що через три місяці, тобто 4 грудня, чотаря «Оленя» не стане... Я стану вдовою, а ви, четверо малих, — сиротами. 
Загинув, сину, твій тато через страшну підлу зраду головного провідника УПА в Галицькому районі «Гонтаренка» та його дружків — «Іскру» та ще двох. Не ховала я свого «Оленя». Де його тіло катюги прикопали, так і не дізналася. Знаю тільки, що друзі намагалися його мертве тіло визволити, та їх спроба була невдалою, і знову причетним до цього був «Гонтаренко». 
Після смерті твого тата катюги з НКВД закатували і твого дідуся Василя Дубельовського, тобто мого свекра. Боже, яким він був щирим і добрим для нас усіх! Згодом бандити НКВД закатували моїх тата і маму в галицькій катівні, а рідного мого брата, бійця СБ УПА, схопили і після катувань у Галичі, та Станіславі відправили до Львова і присудили до смертної кари. Тож 1946 рік став для нас найстрашнішим. Не ховала я нікого зі своїх родичів. Дізнавалася про їх смерть тільки через якийсь час, а згодом і сама втрапила до рук катюг НКВД. 
Уяви собі, сину: я добираюсь додому, щоби провідати своїх тата і маму, а їх уже немає серед живих. На подвір’ї застаю страшну картину, яка досі у мене перед очима. Майно, живність, господарський реманент кати зграбували, а хату і прибудови спалили. Бог рятував мене, щоб від того горя не збожеволіти, посилаючи думку про вас, дітей, що перебували окремо в різних селах. Ця думка про вас приводила мене до тями, перетворюючи душевний біль на злість, на помсту ворогам за заподіяне нам непоправне горе. 
Час від часу до хати, де я перебувала в селі Бабині, навідувався один із командирів УПА на Калущині, близький друг твого тата. Бійці, його підлеглі, приносили відомості про кожного із вас, що ви живі і здорові. Одного дня після відвідин оселі моєї господині добре знайомий командир згаданого підрозділу УПА запитав її думку про довіру такій-то людині з їхнього села. Зі слів господині я зрозуміла, що мова йде про ту явочну квартиру, на яку я відносила повідомлення від твого тата. Довго не думаючи, я зібралась і пішла в ліс на те місце, куди ми з господинею носили їжу партизанам цього відділу. Подала умовний сигнал, і за якийсь час появився один із бійців. Невдовзі прийшов командир із кількома бійцями. Наодинці з ним я сказала, що виконаю його важливе завдання, тобто повідомлення в далеку дорогу віднесу сама. Мої доводи, як мені здавалось, його не переконали. Врешті-решт командир наказав двом бійцям провести мене лісом до дороги, промовивши: «Забудьте, «Галю». Вам не можна йти в небезпечну дорогу». Наступного дня зранку командир появився раптово у нашій хаті. Привітався, а потім звернувся до мене: «Ну як ви, «Галю», не забули з чим приходили вчора до нас у ліс? Даючи вам таке доручення, ви розумієте, яку я беру на себе відповідальність за вашу безпеку. Перед очима — мій найкращий друг, ваш чоловік, ваші діти, і якби...»
і так я вдруге вирушила у неблизьку і небезпечну дорогу. На другий день дійшла до Станіслава на потрібну квартиру. У хаті зустрів мене той самий чоловік, що і першого разу. Привітався, запитав, як добралась, і якось переконливо запропонув випити горнятко чаю. Ще не допила його, як у кімнату зайшов молодий чоловік. Його поява мене неабияк стривожила, я схопилася з крісла, та господар став заспокоювати: «Не бійтесь, це наша людина, це наш провідник — друг «Борис». Та неспокій мене не покидав. Я порушила інструкцію, в якій ішлося: віддавши повідомлення, не затримуйся ні на секунду, повертайся, негайно покидай явочне місце. Я вийшла з квартири дуже незадоволена своїми діями і не пішла бічними вулицями, а навпростець через центр міста. Це було моє друге порушення інструкції. Не доходячи до пошти, в центрі міста я озирнулася і побачила, що за мною йде той самий чоловік на псевдо «Борис». Я додала ходи і, зрівнявшись із будинком пошти, відчула важкий удар по голові ззаду. Світ перед очима пішов обертом, мене потягли в будинок пошти. «Господи, це він тут, у Станіславі, «стрибок» Васильчук Ілько, старший із чотирьох братів-«стрибків» із нашого села Темерівців», — подумала. Усередині пошти він кілька разів ударив мене в обличчя, зв’язав руки назад, копнув чоботом у живіт. Я впала на підлогу, із носа полилася кров. Розлючений Ілько кричав до працівників пошти: «Дзвоніть в управління НКВД, що я спіймав бандерівку». Невдовзі налетіли енкаведисти, вхопили мене і потягли надвір. Біля входу в будинок стояла вантажівка. Мене вкинули в кузов. Їх було більше десятка. Обзивали нецензурними словами, реготали, знущались — і так до самого Галича. Найбільше старався «стрибок» ілько... У Галичі мене стягнули з машини і поволокли в підвал під будинком міліції. В підвалі — напівтемрява. Час від часу чути було легкий стогін. Коли очі звикли до темряви, я побачила ще трьох. Це були молоді дівчата, що потрапили до рук окупантів. Одна з них впізнала мене і, підсунувшись, повідомила, що на допиті її запитували, чи не знає вона, де я перебуваю зі своїми дітьми. Відповіла, що не знає.
Допит вели перший заступник начальника катюга Коростильов і старший слідчий НКВД Муштенко в присутності начальника. На їх запитання я відповідала тільки двома словами: «Ні» і «не знаю». Коли питали мене: «Де твої діти, куди ти їх поділа», я відповідала: «Сама їх шукаю, це ж ви їх кудись поділи».
Били руками, залізним прутом по руках, а як падала, то й ногами. Коли непритомніла, лили воду з відра на голову, потім знову садили на табурет, допитували і знову били. Не дочекавшись ні слова відповіді на їхні запитання, тягнули за руки надвір, але не в підвал, що під будинком міліції, а в катівню. В цій катівні в підвалі посередині стояла січкарня, на якій якийсь господар різав січку для худоби, а тут на цій січкарні катюги відрізали пальці на руках патріотам, що потрапляли до них. На підлозі біля січкарні лежали обрізані людські кінцівки.
Вся підлога була в засохлій крові. Спочатку допитували лагідно, обіцяли відпустити додому, а потім, напевне, через мою мовчанку, впадали в лють і знову моє зболене спухле тіло катували. Так тривало три дні. На четвертий увечері потягли знову в кабінет начальника. Знову допит, знову катують. Далі не пам’ятаю...
А «стрибок» Васильчук ілько розповідав одному із тодішніх галицьких міліціонерів: «Стою біля дверей, вони трошки привідчинені. Після удару Коростильова вона впала на підлогу. Чим він її вдарив, не знаю, та краєчком ока помітив, що Муштенко ллє з відра воду їй на голову. Копають ногами, ллють воду, але марно. Все, перестарались, бандерівка закатована». Коростильов тоді дав команду ільку, той запряг коня, прив’язав мою маму за ноги і потягнув на цвинтар, затягнув між гроби і кинув там. 
Майже дві доби лежала зв’язкова «Галя» на цвинтарі між гробами. Понівечене, обдерте тіло зв’язкової УПА пси не чіпали, може, і проходили поруч нього. і тут прийшов Той Великий, що воскресив Лазаря, щоб воскресити вдову, повернути до життя земного заради дітей. Яким способом Він це зробив?
Ось що далі відбувалося, за розповіддю моєї матері.
Післяобідньої пори жителька Галич-Гори пасла корову і козу біля цвинтаря. Корову тримала на шнурку, а коза паслася неподалік корови. Коза зайшла на цвинтар. Жінка прив’язала  корову до дерева і пішла по козу. Виганяючи її, наткнулась на тіло мами, що лежало між гробами. Злякалася, та не пройшла мимо, а нагнулась і помацала тіло. Воно було тепле. Пішла скоренько з худобою додому. Розповіла чоловікові про побачене. Порадились і вечірньої пори, взявши верету, вони пішли на цвинтар, загорнули тіло у верету і понесли додому. Ще на цвинтарі дали води із пляшки, скатоване тіло ворухнулось, щось незрозуміле  прошепотіло. З трудом і зі страхом донесли додому. Бідкались, не знаючи, що робити: повідомити в лікарню чи рятувати самим. Добре розуміли, чиїх то рук справа. Господиня змащувала рани конопляною олією, а згодом роздобули жиру борсука. Рани на тілі, на голові поволі заживали. Аж тоді рятівники зрозуміли, кого вони врятували, і зовсім не каялись в тому, що вчинили. 
«Майже місяць, щоб ніхто не бачив, лікували, виходжували мене, — продовжила свою розповідь моя мати. — Розуміла, що за такі дії їм, їхній родині, якщо б хтось доповів у НКВД, «світить» Сибір. Майже позаживали рани, тяжкі болі залишали тіло. Вечорами, щоб не бачили сусіди, потроху ходила. Молилась і в молитвах просила в Господа здоров’я своїм рятівникам. Чим ще могла віддячити їм, окрім молитви? Нарешті відчула, що повернулося стільки сил, що можу вже піти, аби звільнити своїх рятівників від тягаря страху через моє перебування в них.
Отож одного вечора зібралась, одягнувши полатану одежу, що була порвана. На колінах цілувала руки рятівникам і пішла з хати в нічну темряву. Знала стежки і дороги. Не пішла ні в рідне село на згарище рідної хати, ні до хати своїх родичів, що майже кожної ночі снилися, простягали до неї руки і кликали до себе, а пішла в далеку пішу дорогу — в село Бабин Калуського району. Туди, звідки місяць тому добиралась до Станіслава, щоб віднести важливе повідомлення на таємну квартиру Крайового проводу УПА.
І після того випадку вона ще немало зазнала горя. Через два роки знову потрапила до рук катам, цього разу постаралися «добрі» люди. Знову пройшла через тортури в галицькій катівні НКВД, і знову тільки Божа воля допомогла моїй мамі вирватись із пазурів катів. Не раз мама повторювала, що Господь рятував її для нас, її дітей, для того, щоб у неймовірно тяжких умовах вдовиного життя, життя дружини чотаря СБ ОУН—УПА, зберегти життя чотирьом малим дітям.
* * *
...Люди аплодували гурту «Відродження» за гарно виконану пісню «Зв’язкова, зв’язкова, ми чекаєм тебе на світанку», а я витирав хустинкою сльози. Це були сльози за біль моєї мами — зв’язкової УПА. А в пам’яті пропливала мамина розповідь про її катування в галицькій катівні НКВД.

Ярослав ДУБЕЛЬОВСЬКИЙ. Син зв’язкової «Галі» і чотаря СБ ОУН—УПА «Оленя»


Переглядів: 133 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016