П`ятниця, 2019-09-20, 1:05 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Серпень » 21 » Юліан Дорош – світливець «вищої фотографії» та автор першої повнометражної «фільми» Галичини (до 35-річчя від дня смерті митця)
10:40 AM
Юліан Дорош – світливець «вищої фотографії» та автор першої повнометражної «фільми» Галичини (до 35-річчя від дня смерті митця)

• Знаєте перші документальні фільми Галичини?

• Хто залишив незабутні кадри про митрополита Шептицького, пластунські табори і про роботу кооперативів?

• Хто є піонером першої повнометражної стрічки в Західній Україні?

• Хто був автором першого «Підручника фотоаматора» зі словником фототермінології, виданого у Львові?

• Що пов′язує Юліана Дороша зі Станіславом?

Ці питання становлять основні драматургічні вузли долі митця, новатора свого часу, піонера в кінематографії - Дороша Юліана Омеляновича, народженого в Жидачеві (нині Львівська обл.) 9 червня 1909 року в сім΄ї австрійського митника. Невдовзі через роботу батька Дороші переїжджають на Тернопілля. Дитячі роки Юліан проводить у м. Копичинці, а от із 20-х років родина мешкає в с. Раковець під Городенкою, згодом у Станіславі, де Юліан закінчує українську гімназію. Саме тут він вступає до Пласту, вперше бере до рук фотокамеру і так не випускає її до кінця своїх днів. Був фотолітописцем Пласту в Станіславі, а згодом, переїхавши до Львова, - підреферентом світлин економічного реферату Верховної Пластової Команди.

Навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, постійно перебуває в мистецько-просвітницькому товаристві свого дядька – відомого письменника та педагога Антона Крушельницького, – де активно спілкується з українськими поетами, художниками-авангардистами, критиками та архітекторами. Це формує його світогляд та подальшу творчість.

Світливство (як тоді називали фотомистецтво) стало справою всього його життя. До речі, він перший в Галичині використав колір у кінороботах. Найвідоміші його фотографії в доробку – це альбом під назвою «Субреферат світлин при Економічному Рефераті В.П.К. у Львові» (1928р.), який містив 44 знімки про з′їзд пластунів на Соколі, фото всесвітньої «Виставки Світового Поступу» в Чикаго (1933р.), зокрема фото «Віяльниця», і, безперечно, - серія світлин з життя Гуцульщини та Покуття на фотовиставці «Наша Батьківщина у світлині» (1935р.).

Останній десяток років Юліана Дороша теж були пов′язані з працею фотографа у відділі археології Інституту суспільних наук і археологічних експедицій цього інституту, у Львівському історичному музеї, на кафедрі історії техніки Львівського політехнічного інституту. А у 50-х роках за пропозицією І. Крип΄якевича він організовує фотолабораторію при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР, у якій друкує ілюстрації до путівників, альбомів, книжок («Історичні проходи по Львову» та ін.). Ініціює створення у Львові УФОТО – товариство фотографів.

У статті «На шляху до мистецької фотографії…» Юрій Дорош пише: (зберігаємо тогочасний правопис):« Перша Виставка Української Аматорської фотографіки, яку відвідав чималий гурт цікавих, дала нам змогу наглядно переконатись, що фотографовання – це не таке звичайне собі відбивання природи та об΄єктів (предметів), а своєрідне мистецтво, штудерний спосіб схопити в образ того, що бачимо на кожному кроці, а не все навіть завважуємо. Була вона (виставка) знаменитою школою для початкового аматора, що певно після її оглянення набрався більше вражінь та досвіду, чим після прочитання цілих томів премудрих фотографічних розправ. (…) Погоджуюся з думкою, що правдивий аматор-світливець не може попристати на самому лиш вмінню відфотографовувати і тому, що самі лиш стикодруки (відбитки, копії) не вважаю завершенням фотографічної штуки (…) «вищої» фотографії».

Ось як наочно розмежовує митець «стикодруки» та «штуки вищої фотографії.

А у журналі «Світло й Тінь» митець так розмислює (зберігаємо тогочасний правопис): «Твердження деяких людей, наче б то фотографія була ремеслом, - влучні, але й (…) фальшиві. Йдеться передовсім про те, про кого й про що говоримо. Очевидно долото в руках практичного столяра є в першу чергу ремісницьким знаряддям, хоча те саме долото в руках скульптора, - це засіб до його мистецької творчости… (…)Про мистецтво в людини рішає виключно відношення її практичности до уяви й який з цих моментів переважає, - такої закраски набирає вся людська праця».

Загалом творчий доробок митця становить 12 тисяч унікальних кадрів художніх фото, тих, що відображають народне мистецтво Галичини, мають науково-пізнавальне значення і є загальнонаціональним надбанням.

Саме Юліан Дорош свого часу видав «Підручник фотоаматора», працював у фотографічно-мистецькому виданні «Побільшення», фаховому часописі фотолюбителів «Світло й Тінь», співредактором «Неділі», вів рубрику «Із фотоапаратом в руках», «Фотографія». Його журналістська праця колоритно увиразнювала львівські часописи: «Дні», «Життя і знання», «Українські Вісти», «Назустріч». Співпрацював із журналом «Кіно»(з 1930р.)

Та творча потуга Юліана Дороша потребувала більшого. І це стало відтворенням кадру в русі. Він пізнав кінематограф. Фільмографія митця як на той час – багата.

У 1929р. Юліан Дорош знімає документальний фільм з життя Пласту «Свято молоді», а у 1933р – документальний фільм «Раковець» та «Гуцульщина». Окрім цього з фірмою «Фотофільм» створює чимало короткометражок. Це зокрема «Весілля на Покутті», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ».

З 1936 року Юліан Дорош своєю кінотворчістю привертає увагу української кооперації, яка на той час при чужій владі гуртувала українство за професіями та інтересами, і в такий спосіб за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооперативів йому вдається створити підприємство «Фотофільм», яке можна вважати першою так званою кіностудією Галичини.

Через два роки кінематографіст зняв похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського, що став частиною короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі. Згодом фільм удостоєно запису в книзі «Історія українського кіно» Любомира Госейка, виданої у Франції 2001 року.

38-ий рік залишається знаменним у творчості митця ще й тим, що саме в цей час він розпочинає копітку роботу над двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси», знятий на кошти «Центросоюзу» та Товариства українських кооперативів: «Центросоюз», «Маслосоюз», «Центробанк», «Народна Торгівля». Особливість цього фільму в тому, що він був першим українським повнометражним художнім фільмом в Західній Україні. Сценарій написав Роман Купчинський та Василь Софронів-Левицький, картина мала на меті пропагувати український кооперативний рух, але не в «сухій репортажній формі, а разом з побутовою фабулою та з етнографічним забарвленням». Сюжет - простий , але цікаво скомпонований для показу. Була розказана історія парубка з багатої родини, який любив розваги та гульбу, проте його після пограбування та побиття доля привела до помешкання «справника кооперативи». Щирі почуття до його доньки та її вплив на хлопця кардинально змінюють світоглядну позицію героя, він цікавиться проблемами української кооперації, читає книги, має певні нові ідеї щодо цього руху. Дія фільму відбувається над Дністром, на тлі покутських традицій та обрядів.

У головних ролях Романа і Марійки – молодий талановитий соліст Львівського оперного театру Андрій Поліщук та учасниця аматорського колективу Марійка Сафіян. В епізодах задіяна студентка Вищого музичного інституту ім. Лисенка Оксана Радзівіл. Решту ролей грали селяни села Семенівки. Знімальна група мешкала в хаті батьків оператора-режисера. Гонорар за день зйомок становив лише п’ять злотих.

За дослідженням Дзвінки Воробкало, «стрічка знімалася апаратом «Кодак «Спеціаль» на матеріалах фірм «Кodak» та «Agfa», окремі фрагменти фільму були виконані найновішою на той час кольоровою технікою. Сцени просто неба фільмували у Семенівці Городенківського повіту, а сцени в хаті – у Копичинцях, де була електрика. Доводилося виїжджати туди зі всією технікою, однак невеликий бюджет обмежував кількість виїздів, тому змушені були знімати з першого дубля. Ю. Дорош був справжнім відчайдухом, взявшись за «накручування» фільму із бюджетом близько 10 000 злотих, – у той час польські стрічки посередньої вартості коштували 150 000 злотих. Дія фільму потребувала відтворення усіх пір року, однак зима 1936-1937 року видалася безсніжною, тому довелося чекати наступного.

Про цю свою роботу Юліан Дорош згадує (зберігаємо тогочасний правопис): «Дошкульно, відчувається в такій праці брак фахового помічного персоналу. Немає ще ні режисера, ні вишколених фільмових артистів. Та все ж таки вірю, що й до цього дійдемо. Мусимо виплекати й придбати все. Ця фільма, припускаю, проломить леди недовір′я. Ширші кола громадянства заінтересуються рідною фільмою. Знайдуться капітали й можна буде розгорнутися на весь світ». Яка надія на поступ!

Фільм був німим, без синхронізованого музичного супроводу, але мав нечуваний успіх на теренах Галичини. Гадаю, можемо вважати, що це перший галицький касовий фільм, бо всім охочим квитків не ставало. Юліан Дорош їздив на демонстрації фільму на придбаному фірмою з допомогою кооперативних осередків автомобілі та власноруч на проекторі «Siеmens» демонстрував картину. Лише упродовж грудня 1938 р. відбулося 26 показів у містах і містечках Галичини (це щодня, окрім неділі, - виїзди). В такий спосіб фільм змогли переглянути 5320 осіб. Цікаво засвідчити такий факт, що на покази селяни добиралися фірами навіть за 20–25 км, а дехто долав такі неблизькі відстані пішки. Дивним є те, що сам фільм уже через рік десь губиться…

Рік по тому Юліана Дороша запрошують знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі), паралельно з документальною він починає роботу над кольоровою стрічкою під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. (також за сценарієм В. Софроніва-Левицького). Фільм знімали на замовлення акціонерного товариства «Добро і краса», меценатом якого був також і Митрополит Андрей Шептицький, але війна завадила завершити роботи.

Того ж 1939 року Юліан Дорош зустрічається у Львові з Олександром Довженком, якого супроводжує на зйомки Карпатами через Станіслав, Коломию, Косів, Кути, Криворівню, Яремче. Син Юліана Дороша - Андрій Дорош - мистецтвознавець, в спогадах пише, що Олександр Довженко спитав батька про кількість знятих ігрових фільмів, а коли почув, що так мало, - обурився, хоч це якраз не була вина Юліана Дороша, то кінематограф в Галичину прийшов з неабияким спізненням у два десятки років. Радився з великим кінематографістом про створення кіностудії у Львові – проте нічого схвального Довженко не сказав, адже професійних кадрів на місці тоді не було. Юліан Дорош просив, аби взяв Довженко його до Києва на удосконалення професійності, на що той мовив: «Не можу, голубе. Ти ж громадянин іншої країни, радянського паспорта у тебе нема». Однак, від′їжджаючи, пише в спогадах Андрій, - залишив батькові листа для керівника відділу кінофікації товариша Чернорижа, який згодом став першим радянським начальником батька.

За нової влади повернення митця до кінематографу не відбулося з відомих причин.

Нині спадщину Юліана Дороша вивчають історики, мистецтвознавці, його іменем названа вулиця у Львові, в нашому місті на будівлі кінотеатру «Люм΄єр» встановлено пам′ятну меморіальну дошку.

До речі, активний пластун, нині генеральний директор Івано-Франківської ТРК «Вежа» Тарас Зень, вже не один рік працює у Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного і знаходить унікальні відеоматеріали із давніми видами нашого міста. Паралельно Тарас цікавиться відеороботами з історії Пласту та натрапляє і оцифровує документальний малометражний фільм «Свято молоді» Юліана Дороша (він доступний в інтернеті). Саме тут знайшлися кадри, які зафіксували Митрополита Шептицького (про те, що це дійсно він, є наукові підтвердження).

Можемо пишатися, що є у нас така непересічна постать – Юліан Дорош – неординарний митець, що був «один у полі воїн» в непростому часі з дуже непростою кінематографічною технікою, з мистецьким образним баченням фото- і кіноробіт. Це подвижництво легендарного митця свого часу назавжди залишиться у його світлинах і… «фотографіях, що рухаються» – себто в кінематографі Галичини 30-х років, на самому його початку…

Марія Вайно

член Національної спілки кінематографістів України

член Національної спілки письменників України


Переглядів: 173 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019