У суєті нинішнього життя ми не завжди помічаємо те добре, що все ж таки раз у раз стається у світі. Коли я побачив на прилавках книгарні "Лілея-НВ” нову книжку «Юліан Романчук – педагог, громадський діяч, політик”, написану директором Івано-Франківської гімназії Ігорем Дейчаківським, то мені миттєво пригадався епізод двадцятирічної давності. То були славні і незабутні, перші сходинки 90-х років минулого століття. Разом з однодумцями ми вирішили в Крилосі відзначити на належному рівні 150-річний ювілей від дня народження нашого земляка Юліана Семеновича Романчука. Оскільки жодне радянське видання не згадувало про цю історичну постать, то ми спробували зібрати реферативні матеріали до святкового вечора в Науковій бібліотеці Львівського університету. Тоді якраз розформовувалися спецфонди, а коли їхні працівники побачили аж трьох гінців із серця княжого Галича (мене, як тодішнього заврайно) і двох директорів шкіл – Василя Фіголя і Володимира Федорняка, то для нас, практично, була відкрита дорога до галицької періодики рубежу ХІХ-ХХ століть. Але грудневий зимовий день швидко спливає, і тоді нам на допомогу прийшов незабутньої пам’яті, всесвітньовідомий історик Ярослав Дашкевич, який порадив шукати інформацію про Юліана Романчука в квітневих львівських газетах і журналах за 1932 рік, де наче б містяться некрологи про його смерть. За двадцять років, що минули, до життєпису і наукової творчості Ю. Романчука зверталися у своїх дослідженнях академік Володимир Качкан, знавець вітчизняного права Богдан Тишик, професор Прикарпатського університету Микола Кугутяк, тернопільський історик Роман Матейко, а от краєзнавцю Ігорю Дейчаківському вдалося створити перше монографічне видання, яке охоплює всі грані таланту науковця, громадсько-політичного діяча, педагога, будителя нації. Абсолютно всі дослідники писали, що Юліан Романчук народився в Крилосі під Галичем 24 лютого 1842 р. в сім’ї сільського вчителя. Батько Семен (або Симсон – уточнює нам І. Дейчаківський) був типовим уособленням подвижництва галицької інтелігенції XIX ст. Син збаразького міщанина став народним учителем, а мати Марія (з роду Глинських) походила зі священичої сім’ї на Теребовлянщині. Що С.Романчук була велична особистість, свідчать окремі факти. До числа його учнів належать: композитор О. Нижанківський і заслужений священик П. Шанковський. До кола друзів крилоського педагога входили поет Микола Устиянович і автор поеми «Скит Манявський», священик із сусіднього з Крилосом села Комарова Антін Могильницький. За визначну педагогічну діяльність австрійський уряд нагородив С. Романчука Срібним Хрестом з короною. В с. Дуліби біля Стрия, куди перевели батька на вчительську працю, малий Юліан закінчив народну школу, а згодом навчання продовжив у Стрийській, Станиславівській і Львівський гімназіях. Ще під час навчання у гімназії утворив таємний студентський гурток, а в роки навчання у Львівському університеті (1860-1863) анонімно співпрацював з часописом "Слово”. Після закінчення університету отримує звання професора в 1864 р., працює вчителем німецької гімназії, а в 1868 р. переходить до Української академічної гімназії. Відтоді він щиро зайнявся працею на просвітньому полі. Був одним із засновників товариства «Просвіта» (1868), а упродовж 1896-1906 рр. головував в освітній установі. Ю. Романчук також належить до фундаторів Наукового товариства імені Т. Шевченка (1873). Зважаючи на його педагогічні наміри, Крайова Шкільна Рада запросила Ю. Романчука для створення українських підручників. Молодий науковець особисто уклав декілька українських читанок для народних і середніх шкіл, виданих "Просвітою”. Щоби озброїти свій рідний народ знаннями, гімназійний учитель редагує книжечки "Просвіти”, заопіковується першим повним виданням українських письменників. Протягом 1904-1915 років видавництво «Руська Письменність» випустило 24 томи творів вітчизняних класиків літератури. Неперевершеною є його роль у розбудові української гімназійної освіти в Галичині. В цьому напрямку педагогу допомогла тісна співпраця з товариством «Українська громада». Автор книги справедливо відзначає: "Сімдесяті роки в житті Романчука стали визначальними”. Щоби донести до кожного галичанина ідею всеукраїнського єднання і потреби самостійного розвитку, йому потрібна була публічна трибуна. Спочатку нею став всеукраїнський місячник «Правда», який обдарований журналіст редагував упродовж 1873-1878 рр. У 1879 році Ю. Романчук засновує перший український часопис для народу "Батьківщина”. В числі інших засновників найпопулярнішої львівської газети "Діло” (1880) ми знову зустрічаємося з просвітителем Галичини. У новій книзі І. Дейчаківського відведено найбільше місця для спостережень, оцінок та висновків при дослідженні політичної кар’єри Юліана Романчука. Саме йому доля судила бути творцем першого українського політичного товариства Народна Рада і найвпливовішої у Галичині в довоєнний період і роки Визвольних змагань Української національно-демократичної партії, депутатом Галицького сейму і послом австрійського парламенту (1891-1918). З глибокою симпатією вимальована роль Ю. Романчука у Визвольній боротьбі українського народу за відновлення своєї державності. У 1919 році польські окупанти ув’язнили 76-річного українського патріота і відправили до табору для інтернованих біля Кракова. Але ні злоба ворогів, ані гіркота поразки у Визвольних змаганнях не скорили відважне серце. Після рішення Ради послів від 14 березня 1923р. про передання Галичини під владу Польщі 24 жовтня 1923р. Юліан Романчук прийняв від багатотисячних мас на площі Святого Юра у Львові присягу, що вони ніколи не визнають цього акта і залишаться вірними ідеї української державності. Про той день 22 квітня 1832 р., який зробив останній відлік у життєвому календарі, "зафіксувавши закінчення 90-літнього ювілею життєвого марафону”, дуже зворушливо сказано в некролозі часопису "Життя і знання” (ч.8,1932 р.): "Зійшов у могилу останній могикан українського відродження в Галичині, діяч, що протягом довгих десятиліть працював, не покладаючи рук, над національним, культурним і політичним розвитком рідного краю”. То ж придбаємо для кожної школи чудову книжку Ігоря Дейчаківського, а, може, навіть нехай кожен батько-галичанин придбає її для своєї дитини. І прочитаймо славу тих далеких і незабутніх років. Нам сьогодні, як ще ніколи досі, потрібна чиста національна пам’ять. Ігор Коваль, історик-краєзнавець |
