Середа, 2017-09-20, 7:39 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2017 » Липень » 13 » Коломийське військовотворення (версія 2.0). До 100-річчя Української революції
4:01 PM
Коломийське військовотворення (версія 2.0). До 100-річчя Української революції

Історія революційної Коломиї – це складна і суперечлива історія про військовий обов’язок і захист Вітчизни. Саме їх коломийські євреї і українці чомусь вважали найбільшою катастрофою у своєму житті. Її треба було уникати будь-яким чином, навіть шляхом самокалічення, дезертирства чи державної зради. То ж до часу проголошення ЗУНР і, почасти, у перший революційний місяць перспективи реалізації свого громадянського обов’язку коломийці оцінювали без видимого ентузіазму. Адже за часів останньої цісарщини рекрути-коломийці, як правило, ухилялися від служби, використовуючи для цього різні приводи.
Найпоширеніший з них – псування списків військовозобов’язаних. Зокрема дуже часто на частині тих списків було порозливане чорнило і то в такий спосіб, що прізвища того чи іншого призовника прочитати було неможливо, а тому й призовник зникав з реєстру. Важко було зрозуміти, кого ж з коломийців мусили призивати до війська. Другий спосіб уникнути військового вербунку – самопокалічення призовників, яке набирало щораз більших і загрозливих розмірів. Так, приміром, що другий, або що третій призовник з’являвся перед вербунковою комісією з відрізаним пальцем, або проколеним оком, чи іншим каліцтвом. Так з’явився справжній промисел, ціле таємне систематичне ремесло покалічення людського тіла з метою ухиляння від військової служби. Третій «варіант» уникнути служби у війську – поодинокі утечі призовників, переховування в інших місцевостях, видавання себе за інших осіб, а також фальшиві медичні довідки. В останніх можна було прочитати про різні тілесні вади: одні були одноокими, другі кульгали, у третього була пахова грижа, четвертий смикав безпричинно руками і ногами, у п’ятого були слабкі легені, в шостого – слабке серце, сьомий погано чув, восьмий затинався, а у дев’ятого була просто загальна слабкість тіла. То ж десятому з них, саме тому в котрого не знайшли жодної вади слід було починати мучитися, постити і пити чорну каву, сподіваючись, щонайменше, на серцеву слабкість.
А що військовий відбуток традиційно уважався Божою карою для молодих коломийців – євреїв і українців, на початку ХХ ст. коломийський повітовий староста лише за один рік зафіксував чотири сотні осіб народжених здебільшого у Коломиї, Гвіздці, Семаківцях, Шепарівцях, Товмачику в 1881–1883 роках, що злісно ухилялися од свого обов’язку служити цісареві і захищати його імперію.
Щоправда напередодні Великої війни служба в австрійському війську вважалася серед українців пристойною і почесною. Зокрема військова служба була важкою і тривалою, але під час муштри на службі цісареві, українець не пив, не курив і не грав у карти – все щадив, а тому міг з тижневої плати по кількадесят ґрейцарів наскладати собі скільки грошей, щоби вернувшися з війська, купити собі коника й візок, або й земельки. Окрім цього військова традиція була ще й важливим елементом місцевого патріотизму, адже у мирні дні коломийські українці гордо носили свої однострої і справляли неабияке враження на міських красунь, од часу до часу проказуючи: «Все було б так чудово, коли б не було на світі отої падлюки, геройської смерті!»
Та цього романтизму у час творення власної держави і Збройних сил виявилося замало. Взнаки давалися антимілітаризм і пацифізм українців – їх еліт та пересічних містян. Бо ніхто з тодішніх лідерів галицьких українців не думав про те, що колись може наспіти час, коли українцям буде треба мати своє військо – вояків і, передусім, офіцерів. Більш як століття тому українець-галичанин був свято переконаний, що Австрія буде вічна, що Габсбурґи ніколи не переведуться, а українці у Галичині здобудуть свої національні права тільки добрими граматиками та словниками, а ще інші думали, що змагання українців за власну державу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю.
Багато важила й недовіра до держави як інституту влади, адже всі ще пам’ятали заклик часів Великої війни вступати до лав Леґіону УСС, а більшою мірою те, що з того вийшло: лише за три тижні мобілізації до нього зголосилося 28 тис. добровольців, а військове відомство Австро-Угорщини, сповідуючи політику подвійних стандартів, погодилося лише на 2,5 тис. майбутніх леґіонерів.
А що вже говорити про коломийців-українців на фронтах Великої війни, яких якщо не передислокували на Італійський чи Сербський фронти, то укомплектовували ними так звані «робітничі сотні на жнива» і у повному воєнному озброєнні відсилали до інших місцевостей. Тим паче, що перед очима рекрутів завжди проминали валки з вояками-небіжичками, які простували до осібного військового цвинтаря у Коломиї. Саме там знайшли свій останній спочинок ті вояки, котрі не загинули десь у бою, а померли від епідемій грипу і черевного тифу вже у час творення нової держави (за підрахунками Михайла Арсака, який уклав мартиролог 95 українських вояків, котрі померли в коломийській Українській епідемічній лічниці в 1918–1919 рр., лише у період листопада – грудня 1918 р. там померло 18 осіб, переважно з колишніх 24 і 36 піхотних полків).
Тому-то заклики української влади зголошуватися до війська для оборони Львова і захисту проголошеної 13 листопада 1918 р. ЗУНР до чоловіків-українців, народжених у 1895–1897 роках, оголошення мобілізації осіб, народжених у 1883–1900 роках і перевірку осіб, народжених у 1901 році, не давали очікуваного результату, а якщо й давали – були надто мізерні і кволі, певною мірою свідчили про бойкот оборонних ініціатив української влади на місцях, ще далеких тоді від лінії фронту. Так було і в Коломиї, звідки перші нечисленні формування виїхали на допомогу Львову ще 8 листопада, а другі – повернувшись з фронтів Великої війни, поспіхом готувалися до нових реалій в умовах польсько-української війни, не маючи часу навідатися до рідної домівки. То ж святкові дні і початкова ейфорія швидко зникла, а почалася важка буденна праця творення армії – з нічого.
І тому у пригоді тут стали ті молоді українці, котрі, або ще не були у війську, або закінчили своє навчання напередодні Великої війни, однак були свідомими свого обов’язку перед Україною. Саме їм, учням Коломийської української гімназії, випала честь стати новим вояцтвом, яке боротьбою і своїм життям різьбило історичні скрижалі нашої нації. А що відразу після падіння українського Львова 22 листопада 1918 р. навчання в Коломийській українській гімназії припинилося, темно-попелясті і чорні гімназійні «мундурики» дуже швидко перемінилися на вояцькі однострої (за підрахунками за книжкою Мирослави Кочержук, бійцями Леґіону УСС і УГА були 198 осіб – учнів або випускників Коломийської української гімназії) тих, хто власним молоденьким життям пішов захищати ЗУНР на фронті.
Для багатьох коломийських гімназистів саме тоді й почалася війна, важка війна, без стояння «на струнко», зате з важкою щоденною службою, невиспаними ночами, вошами та боями. Деякі коломийські гімназисти допомагали й по-іншому: отримали доручення своїх вчителів йти до сіл й закликати молодь вступати до лав Українського війська. Щоправда, успіху такі виїзди коломийських гімназистів у приміські села майже не мали, адже їх селяни переконували, що усі, хто міг вже пішов, а тому нічого вже про це говорити.
І саме коломийські гімназисти, не дивлячись на формування ще кількох підрозділів з уже досвідчених вояків (коломийської батареї артилерії УГА, піхотних полків імені гетьманів Івана Мазепи і Петра Дорошенка), поряд зі своїми ровесниками, вперше стали справжніми добровольцями з Коломиї, які після нетривалого вишколу на початку грудня 1918 р. виїхали на фронт. Вони вважали, що обов’язком кожного фізично здорового громадянина було йти боронити свою державу. У цьому прагненні вони вже не були одинокими воїнами у полі.


© Іван Монолатій, 2017.


Переглядів: 13 | Додав: Dnister

Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2017