Понеділок, 2017-07-24, 0:32 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2017 » Липень » 13 » Коломийське військовотворення (версія 3.0). До 100-річчя Української революції
5:34 PM
Коломийське військовотворення (версія 3.0). До 100-річчя Української революції

На початку було так: революційна армія формувалася без усякого плану й будь-яких підстав. Формували майбутнє військо ЗУНР лише активніші особи (пригадаймо Василя Блавацького!), які згуртувавши довкола себе кількадесят свідомих українців, вступали у бій з ворогом, далеко поза межами своїх домівок, на стихійному фронті українсько-польської війни. У перший революційний місяць поза Львовом було обмаль тих небагатьох змобілізованих одчайдухів, котрі до того ж після перших боїв утікали з поля бою, залишаючи на ньому недосвідчених, проте патріотично налаштованих гімназистів (згадаймо Євгена Побігущого!). Вкотре підтвердилася гірка істина: кількарічна Велика війна не дала українцям того до чого напередодні її завершення уперто йшла Українська революція – своєї сильної армії, а, отже, права на існування української нації. А що війна ЗУНР з Польщею у листопаді – грудні 1918 року носила надзвичайно активний характер, бої між українським і польським військами були рішучі, а тому скороминучі. То ж після кожного бою або ворог відходив, або українське військо відступало.
Позаяк наше військо наприкінці 1918 року воювало, головним чином, піхотою і артилерією, найкращі плани на його творення практично не реалізовувалися через, з одного боку, постійну відсутність амуніції, зброї, одягу та взуття, а з другого – штучно створену поляками та Антантою ізольованість ЗУНР від решти світу й слабкість органів влади на місцях, фатальний брак комунікації між ними і Львовом. В такій ситуації управління військом було справою надзвичайно важкою, а часом просто неможливою. Якийсь час держава галичан за невміння створити і утримати своє військо мусила спокутувати утратами не лише своїх кращих синів і доньок, а й втратою територій, а надто – своєї першої столиці, що упала 22 листопада 1918 р. І було це наслідком того, що досі для багатьох громадян нової держави (котрі ще не бачили війни і не нюхали пороху) простіше було ходити до театрів, паморочити собі і людям голову тим, хто ж більший католик за Папу Римського, говорити про політику в кав’ярнях. Про справи ж військові і оборону держави думати вважалося якщо не зайвим, то, щонайменше, не вартим уваги у глибокому запіллі. На заваді цьому занепадництву духа й стала ЗУНР – держава, що і будь-яка організація, вже мала узаконений апарат примусу – Збройні сили.
Почалося все, як і перед тим, із нового заклику про мобілізацію. Заклики такі вже довго висіли на парканах і мурах Коломиї, поки не дочекалися свого часу. І він настав – у другий тиждень грудня 1918 р., що його назвемо «революційним тижнем». Бо саме між 8 і 15 грудня у Коломиї сформували похідний курінь з 515 стрільців та 11 старшини для початку першого загального наступу на Львів (т. зв. «Першу українську офензиву на Львів»). І хоч спочатку новобранцям було голодно і холодно, бо прибували вони до міста з різних місцевостей Покуття вже від неділі 8 грудня, до п’ятниці 13 грудня новий більш-менш боєздатний підрозділ був готовий до участі у боях на фронті. Суттєво у цій справі прислужився чех Франц Тінкль, що став головним мотором формування трьох сотень полку ім. Петра Дорошенка (колишнього 24 піхотного полку).
Додатковим стимулом усвідомлення необхідності боротися за власну державність стало й формування такого собі «Куреня помсти» коломийських євреїв-добровольців. Саме так вони, котрі масово зголошувалися у ті дні до українського війська, вирішили підтримати своїх одновірців, які терпіли від поляків у львівських погромах. Такий, в цілому недосвідчений, курінь нічого б не добився в реальних бойових умовах, а тому швидко ця ініціатива розтанула як перший сніг, а українські вояки не без гумору ще довго згадували, як євреї ще кілька днів тому маршируючи містом, співали на свій лад січові пісні про славну Маківку, а потім знову поховалися по своїх домівках. Однак, у порівнянні з місцевими поляками, котрі вороже сприйняли вже сам факт української державності, такий спорадичний контакт євреїв з українцями був свідченням не лише їхнього патріотизму, а й бажання підтримати ЗУНР, нехай і на такому символічно-нейтральному рівні.
Розумінню необхідності підтримки українського війська сприяли й різноманітні відозви місцевої влади, а також заклики до містян зголошуватися до Збройних сил ЗУНР. Показовими у цьому сенсі були «10 запитів до українського народу». З одного боку, їхній зміст чітко проголошував необхідність мобілізацію до війська, а з другого – вони носили антипольське, антишляхетське й антикатолицьке спрямування, що за тих невідрадних умов українсько-польських взаємин лише підкидали хмиз у полум’я вже палаючого міжетнічного конфлікту.
Відтак неділя 15 грудня 1918 р. – день присяги куреня – стала найзнаменнішою подією у тогочасному літописі революційної Коломиї. П’ять сотень українських вояків у той день склавши присягу на вірність Україні, наступного дня виїхали до Городенки, очікуючи два дні на імовірні провокації румунів по той бік кордону, а потім, знову повернувшися до Коломиї, 18 грудня виїхали на фронт, прибувши 19 грудня до Старого Села. Ці стрільці вже не були одинокими воїнами у полі, адже сотні, що їх сформували у Коломиї на основі колишніх 24 і 36 піхотних полків, вже тримали оборону поблизу Львова, Сихова, Вовчухів і Угнова. Так лише під Угновом перебували 800 вояків куреня поручника Шлемкевича. Трохи згодом до цих «коломийських» куренів додався ще й Пробоєвий Гуцульський курінь чотаря Гриця Голинського, який спочатку налічував щонайменше 110 багнетів.
Незнаважючи на те, що у ті грудневі дні Коломия і Коломийщина часто ставилася у приклад іншим як взірець мобілізації чоловіків, які вже мали певний воєнний досвід і поєднували у собі український патріотизм із розумінням дисципліни і виконання обов’язку, відчутною стала інша проблема – фактична відсутність вишколу майбутніх вояків. Адже далі непоодинокими були випадки, коли селяни і містяни, мобілізовані до українського війська у листопаді – грудні 1918 р., з нього утікали, вважаючи, що потрапити на фронт – це найбільша кара у той час, коли в сусідньому Станиславові усі кав’ярні аж ломилися від старшин, які ухитрялися не йти у бій. А ті, що таки пішли на фронт, ледве могли розраховувати на черевики, гвинтівку, а тому часто брали і те, і те, і поверталися додому. Тому у військовій справі не рідко відчувалася аматорщина і дилетантство, які були найтяжчими гріхами тогочасних будівничих ЗУНР у центрі на місцях, а швидше – у її столицях і на фронті. Темною стороною військостворення було й нерозуміння українцями необхідності власної збройної сили. Адже до військової служби, як вже було мовлено, вони, як і євреї, ставилися якщо з неохотою і презирством, то уважали її цілком невідповідною для юнака професії. А тому до останнього подиху Габсбурзької монархії галицькі українці в масі своїй трималися «австрійської клямки», щонайменше мріючи про виокремлення східної частини Галичини в окремий український коронний край. Відтак нехтування військовим обов’язком і ще деякі інші обставини й були причинами браку підготовки до справжнього державного будівництва і, у подальшому, причиною поразки наших новітніх визвольних змагань.
Натомість у грудневій Коломиї, відтятій від решти світу нерегулярним залізничним сполученням, залишалися невеликі ватаги новобранців, котрі проходили у запіллі вишкіл перед виїздом на фронт, а також поворотці з полону в Росії або Східного фронту. Інколи саме останні дивували містян співом російських воєнних пісень, аж поки ті не почали голосно обурюватися у пресі. Окрім залоги, яка разом з повітовими органами влади переймалася проблемами міста у цей непростий час, в Коломиї перебували ще й офіцери Буковинського куреня. Вони налагоджували зв’язок з окупованою румунами Буковиною, кордон з якою був вже і не таким далеким.
А тим часом Коломия потребувала обміну інформацією із навколишнім світом, зокрема налагодження поштових відправлень до поблизьких містечок і сіл, котрі через перипетії польсько-української війни далі залишалися далекою і почасти німою провінцією.


© Іван Монолатій, 2017.


Переглядів: 5 | Додав: Dnister

Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2017