За совітів часто відбувалися зібрання, рішення яких були визначені наперед. Думки громади ніхто не питав, та й навіщо – усі й так голосували, як один.

Совок давно минув, проте, його традиції лишились, пише Репортер. 

У Франківську живе художник, архітектор, краєзнавець Ігор Панчишин. Попри всі свої таланти, він ще й чудовий оповідач. У 2004 році він працював у міському управлінні культури. Якось згори прийшла рознарядка, аби всі управління перерахували одноденний заробіток на пам’ятник Степану Бандері.

Начальник зібрав працівників, довів пропозицію керівництва, запитав, чи всі згідні. Бандера, звісно, герой, «добровільний примус» навряд комусь сподобався, але більшість погодилась, бо ж начальство каже…

«Мені не шкода було тих грошей, – згадує Панчишин, – але вкурвив оцей комсомольський підхід. Тому я підняв руку і сказав, що проти».

Здивований начальник запитав – чому?

«Бо я за Мельника!» – гонорово відповів Ігор Панчишин.

З історії відомо, що Степан Бандера і Андрій Мельник розвалили ОУН на два табори. В часи війни між цими крилами точилася кривава боротьба, а в діас­порі нащадки мельниківців і бандерівців донині між собою не вітаються.

Цікаво, що згодом у Франківську відкрили пам’ятник і Мельнику. Правда, гроші з чиновників цього разу вже не збирали.

Іван Бондарев