Четвер, 2019-09-19, 5:50 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2012 » Жовтень » 26 » Людські долі
2:07 PM
Людські долі
У липні минуло 62 роки від дня вивезення тисяч українських родин на спецпоселення в Сибір. Вони були звинувачені "іменем імперії” у бандпосібництві і запроторені у непрохідні нетрі сибірської тайги на вимирання. Серед цих родин була і наша сім’я Дирди Деонізія та Євдокії з с. Залуква. В сім’ї було 3 дітей: старша дочка Ярослава була вже заміжня і жила в с.Завій Перегінського району (тепер Калуського). Вона взяла до себе брата Василя. Ми з ним двійнята. А було мені та братові тоді неповних по сім років. Мене з батьками вивезли в Сибір, сестру та її чоловіка арештували і вислали в сталінські концтабори: сестру — у Воркуту, а її чоловіка (Козарука Василя) — у Джезказган (Казахстан). Так сталося, що брат залишився в Залукві один серед рідні. Довелося йому сповна пізнати сирітську долю.
Я добре пам’ятаю той період мого життя. Перед очима час від часу постають жахливі картини. На початку травня 1950 року озброєні енкаведисти ввірвалися до нашої хати і зачитали указ "іменем Союза” про вивезення сім’ї у Сибір. Жах, крики, сльози… Наказали негайно збиратися, брати з собою найнеобхідніше. У мами одна нога була взута в чобіт, а друга боса. Так і посадили на воза. Привезли до Галича на збірний пункт (приміщення колишнього костелу – тепер Народний дім). Батька забрали кудись і привезли через три години . Пізніше він розповів, що йому пропонували співпрацю з КДБ. Від цього він категорично відмовився. Повезли нашу сім’ю в Сибір. У моїй дитячій уяві Сибір – велика яма, де є білі ведмеді і куди вкидають людей... Мені було дуже страшно… Брошнівський табір, оточений двома рядами колючого дроту, між якими були вежі. Кругом ходили озброєні солдати з собаками. Темні бараки, де на долівці розмістили всіх: старих, малих, хворих та немічних. Туди приносили у цебрах баланду (перловку та капусняк на воді). Так мені, дитині, довелось спробувати "зеківську їжу”. 
Ще і досі переді мною картини — товарняк, вагони-"телятники” з маленькими заґратованими віконечками, нарами у два поверхи, "парашею” біля дверей, занавішених веретою. Знову солдати, собаки, плач дітей і дорослих. Пізніше — баржі на річці Том (Томська обл.), а потім — вози, в які запряжено волів… І нарешті — непрохідна тайга. Знову чорні довгі бараки, де прямо на підлозі по 20 сімей. Таргани, блощиці… Холод, голод, хмари комарів, мошок, оводів… Та суджено було знести все... Вижили, повернулись в Україну. Проте багато наших земляків залишилось лежати в мерзлій сибірській землі.
Хочу детальніше розповісти про долю сестри Ярослави. Вона старша від нас із братом на 13 років. Вчителювала у с.Завій. А чоловік її був директором школи. Після вивезення нашої сім’ї арештували і їх. Треба сказати, що тоді у Завої переховувалась родина рідної батькової сестри Скрентович Доміцелії. Її діти Євген, Іван, Марія були вояками ОУН-УПА. Брати загинули у 1950 році невідомо де, а сестру Марію схопили під час бою у 1945р. у Чорному лісі. Арештували, засудили на 15 років, каторгу відбувала у Воркуті. Моя сестра Ярослава була зв’язковою між братами, сестрою та батьками. Ярослава разом з чоловіком таємно допомагала воякам УПА (одяг, харчі, література, радіоприймач). До речі, радіоприймач знайшли під час облави у бункері. Він вивів на слід сестри та її чоловіка і послужив причиною арешту. Шість місяців Ярославу тримали в Станіславській тюрмі. Йшло слідство . Найбільше їй запам’ятався своєю жорстокістю під час допитів (а їх проводили ночами) слідчий Крючков. Нехай понесе він кару за свої діяння перед судом Божим. Ще були слідчі Качур і Гнилосир. Сестра мужньо переносила всі тортури і провокації... Одного разу вкинули її (зв’язану) у кузов вантажівки і сказали, що везуть до батьків. Через деякий час машина зупинилась. Ярославу поклали під дерево і сказали, що оточені бандерівцями. Почалася стрілянина. Ярославу схопили під руки і потягли лісом. Завели до якоїсь хати і зіграли сцену, що ніби вона опинилась серед оунівців. Почали кричати, питали, кого вона видала з наших вояків. Та сестра відмовилась відповідати, просила, щоб розв’язали руки, але вони на це не звертали увагу. Вона здогадалася, що то просто провокація. Тримали її тут цілу ніч, а вранці з криками "Облава” поволокли лісом. Вона втратила свідомість, а коли прийшла до тями, побачила, що на грудях собака рве її жакет. Ярославу кинули у вантажівку і знову повезли у тюрму. Слідство, допити продовжувались 6 місяців. А потім — суд. Військовий трибунал із 3 чоловік зачитав вирок: 25 років каторги і 5 років позбавлення прав. Етапом повезли у Воркуту. Працювала на цегельному заводі, у кам’яному кар’єрі, на будові залізниці. На роботу водили під конвоєм. Весь час доводилось чути: "Шаг вправо, шаг влєво – конвой стреляет”. Захворіла на важку недугу серця. 10 місяців пролежала у тюремній лікарні. Дівчата-в’язні приносили (діставали на волі) заховане в косах лікарство. Сестра була їм вдячна. Серед них були галичанки Ярослава Чав’як, Стефа Грибик. 
Після смерті Сталіна вже не так знущались над політв’язнями. Прокотилась хвиля повстань політв’язнів. Та вони були жорстоко придушені червоним ворогом. У 1956 році комісія з Москви почала реабілітаційний процес. Була звільнена і реабілітована моя сестра, після чого приїхала до нас у Сибір, привезла з собою брата з України, приїхав і її чоловік. У 1966 році батьки повернулись в Україну. В 1980р. помирає батько, а у 1990р.—мати. Вони так і не дочекались незалежної України.. Сестра Ярослава — членкиня Союзу Українок, брала активну участь у процесах відродження України. З групою союзянок із сіл Галицького району їздила до Києва, коли там перед Верховною Радою народ вимагав утвердження українських національних символів.
Та дались взнаки Сибір, каторга, де здоров’я було підірване. У 1996 р. перенесла інсульт, у 1999 р. – вдруге. І так з того часу лежала прикута до ліжка, розбита паралічем. 
Нам ціле життя доводилось вислуховувати в’їдливе "бандерівка”. І досі з високих трибун парламенту деякі депутати вважають тих, хто не повернувся з лісу, з тюрем, а чи з Сибіру, і тих членів ОУН-УПА (а їх залишились одиниці), що досі живуть, зрадниками. Та ми гордимося, коли нам кажуть "бандерівець”, бо знаємо правду про ту кривду, яку чинив червоний кат. Адже ті, що дійсно свідомо йшли до лісу, воювали з двома наймогутнішими державами світу на той час — СРСР і Німеччиною, втратили все: здоров’я, рідних і навіть життя. Та чи можуть такі, як міністр Табачник та йому подібні, належним чином дати оцінку історії? Нехай це залишиться на їхній совісті. Тільки нехай і вони знають, що є справедливий Божий суд, і їм ніколи і нічим не змити праведну кров тих, хто віддав своє життя за незалежну Україну. 
8 жовтня відійшла у вічність моя сестра Ярослава. Провести її в останню путь прийшли рідні, односельці, посестри та члени ОУН-УПА. Ми, рідні, виносимо щиру вдячність всім, хто розділив з нами це невимовне горе. Особлива подяка пароху с. Залуква о. Василю Заверачу, голові Галицької районної станиці Братства вояків ОУН-УПА Миколі Яцківу за слово-реквієм, виголошене про страдницький життєвий шлях моєї сестри, життя якої було присвячене боротьбі за волю і незалежність України. 
Нехай Господь оселить душу спочилої у Царстві Небесному.
Марія КОЗЕЛКІВСЬКА, сестра Ярослави

Переглядів: 576 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019