Понеділок, 2017-10-23, 4:22 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2017 » Березень » 3 » Маленькі таємниці Станиславова, які не можуть пояснити історики
9:58 AM
Маленькі таємниці Станиславова, які не можуть пояснити історики

Вже багато років вчені ламають голову над загадками Бермудського трикутника, снігової людини чи ідолів острова Пасхи. Івано-Франківськ не може похвалитись такими глобальними феноменами, втім, у його минулому було кілька моментів, які досі не можуть пояснити історики чи краєзнавці.

 

Церква на пасовиську

Багато хто бачив оригінальну мистецьку композицію із дзвониками, в якій вгадуються обриси храму. Вона стоїть у скверику біля ратуші, а поруч лежить камінь із написом: «Пам’ятний знак церкві Святого Воскресіння – першому українському храмові середмістя».

Науковці досі сперечаються щодо дати її зведення. Справжньою сенсацією стала недавня знахідка наріжного каменя, який довший час переховували під престолом у катедрі. На ньому вирізаний напис, що камінь заклали 4 травня 1670 року під церкву Святого Воскресіння. Щоправда, стояла вона не у скверику, а на місці теперішньої синагоги. Але із датуванням не все так просто…

У 1755 році до Станиславова завітав генеральний візитатор (ревізор) зі Львова. Він оглянув храм Воскресіння і записав, що «міська церква еригована у 1601, але ще не бенедикована», тобто побудована, але не освячена. Дивна річ – міста ще не було, а церква вже стояла! Може, мався на увазі храм села Заболоття, на землях якого споруджувався Станиславів? Ні, адже центр села був на розі теперішніх Василіянок і Гаркуші, і там стояла своя церква. А навколо майбутньої площі Ринок простягались селянські лани й пасовиська.

Історик архітектури Сергій Кравцов уважно вивчив оригінал візитації у Національному музеї Львова та зауважив, що дата 1601 нанесена пізніше, поверх вискоб­леного тексту. Здавалося б, питання вирішено, і ми маємо справу з елементарною підробкою. Однак, є одне але.

За 15 років до того, у 1740-му, наше місто вже підлягало церковній візитації Галицької митрополії. Тоді ревізор теж занотував, що церква Святого Воскресіння збудована у 1601 році. І в рукописі – жодних виправлень чи підтирань.

 

Перший наїзд

Офіційною датою бойового хрещення Станиславова вважається 1676 рік, коли до стін фортеці підійшла величезна турецька армія. Гарнізон мужньо боронився і після 12-денної облоги та кількох штурмів ворог відступив. Згадки про цю славну оборону зустрічаємо у багатьох дослідників, які одностайно оспівують славну перемогу. І лише один історик допустив «витік інформації».

У 1880-х професора місцевої гімназії Алоїза Шарловського попросили написати статтю про Станиславів для багатотомного «Географічного словника королівства польського та інших країв слов’янських». Професор постарався, стаття вийшла ґрунтовна й цікава. Процитуємо невеличкий уривок з розділу про історію станиславівської фортеці:

«Прикордонне положення міста наражало його на ворожі наїзди, особливо після 1666 року, коли Петро Дорошенко перейшов під владу Туреччини. Він, разом з Халіль-Башею з’явився в околицях Станиславова у вересні 1672 року, а перед нападом Гусейна-Баші Андрій Потоцький навіть був змушений залишити своє дідичне місто».

Схоже, початок бойової біографії Станиславова був зовсім не героїчним. Татари й козаки Дорошенка шастали тут як у себе вдома, магнат-засновник взагалі втік, кинувши своє дітище напризволяще. Тому історики не любили згадувати цей епізод. Навіть сам Шарловський, у своїй пізнішій книзі «Станиславів і Станиславівський повіт…» жодним словом не обмовився про Гусейн-Башу й ретираду Потоцького.

 

Камінський + Камінський

Теперішня вулиця Франка раніше називалась Камінського. Своє ім’я вона отримала у 1884 році і вже незабаром мешканці міста не могли ствердно відповісти – на честь кого вона названа.

Є дві версії. Згідно з першою, прототипом став підстароста Ян Камінський, який керував обороною Станиславова від турків у 1676 році. Хоча історики стверд­жують, що він був цивільною людиною, у військовій справі не петрав і реально командував гарнізоном професійний найманець Ян Данненмарк.

Дехто припускав, що в назві вулиці увіковічнили станиславівського бургомістра Ігнація Камінського. Він цілком заслуговував на таку честь, оскільки найдовше протримався у мерському кріслі (20 років!), відбудовував місто після Мармулядової пожежі, відкрив першу публічну біб­ліотеку, запустив газозавод для вуличного освітлення та зробив цілу купу інших корисних справ. До того ж, бургомістр мешкав на цій вулиці, і депутати магістрату запросто могли зробити приємне своєму шефові.

Хоча це більше стосується теперішніх депутатів – тодішні обранці так не прогиналися. Скоріш за все, вулицю назвали на честь підстарости Яна, не зважаючи на його скромні заслуги – як не крути, а номінально Станиславів відстояв він. Та вже пізніше, після смерті бургомістра-довгожителя, мешканці стали асоціювати назву саме з цим Камінським. Навіть історичний часопис «Молодий краєзнавець» за 1937 рік зазначає вулицю «доктора Ігнація Камінського».

 

Пімпочка

Ще в далеких 1980-х дорогою до школи я помітив одну цікаву штуку на вулиці Лепкого, яка тоді називалася Леніна. Навпроти будинку № 31, лівіше від входу до теперішнього магазину «Двері», з землі стирчала якась залізяка. Раніше вона суттєво виступала з асфальту, але після укладання тротуарної плитки «культурний шар» збільшився і тепер можна побачити її вершечок. Він дещо заокруглений, і з круглою муфтою посередині.

Аби через залізяку не перечіпались перехожі, власники сусідньої крамниці посипали її якоюсь хімією. Метал вкрився зморшками, але витримав. Врешті-решт, люди відчепились від тої пімпочки і вона тихо-мирно мокне під дощами та відігрівається на сонці.

Є навіть припущення, що це старовинна гармата, вертикально зарита у землю, і ми бачимо її казенну частину

Цю штукенцію зауважив не тільки я. Один знайомий навіть висунув припущення, що це старовинна гармата, вертикально зарита у землю, і ми бачимо її казенну частину. Все може бути.

 

Підземний завод

Ця таємниця від Юрія Андруховича. Наприкінці 1960-х майбутній письменник мешкав з батьками у невеличкому будиночку на вулиці Гаркуші, приблизно там, де зараз новобудова № 27 чи 29. Тоді ця вулиця була досить жвавою – практично весь транспорт їхав через неї, адже Об’їзну ще не проклали. Через те вдень було дуже гамірно, і лише пізно ввечері наставала тиша. Але вона була не повною.

Ось, що пише письменник у своєму автобіографічному романі «Таємниця»: «Ага, ще був один цілком таємничий звук, який з’являвся винятково вночі, десь близько одинадцятої. Я чув його завжди, скільки себе пам’ятаю, але ніколи про нього не запитував…

Стукіт. Або, краще сказати, гупання, цілком розмірене, завжди в однаковому ритмі – так, наче десь унизу під нами працював якийсь величезний молот, можливо, пневматичний…

З-поміж кількох версій (забивання паль – прокладання тунелю – серце живцем похованого під нашим домом чарівника) найімовірнішою здалася батькова: підземний завод, секретний стратегічний об’єкт. Я уявив собі ці велетенські, залиті неоновим світлом цехи, довгі ряди верстатів, іскри, сталь, металеві листи ракетної обшивки. Тисячі робітників, що все життя працюють лише вночі… Здається, батько звернув увагу на те, що в ніч з неділі на понеділок гупання припиняється. Тобто у них так само є вихідний».

У 1971 році родина Андруховичів переїхала на Бельведерську, де під землею ніхто не гупав. Таємницю свого дитинства письменник досі не розгадав.

Іван Бондарев


Переглядів: 29 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017