26 вересня виповнюється 135 років від дня народження Михайла Галущинського (1878–1931) – галицького громадського та політичного діяча, педагога, голови товариства "Просвіта", командувача Легіону УСС, сенатора Речі Посполитої. Як згадував один із його співпрацівників Степан Шах, «визначався він кремезною будовою тіла, високою особистою культурою, був скромний, ввічливий, ціле життя остав справжнім безсеребренником, непохитним ідеалістом, постійним оптимістом, полумінним бесідником; ми, в «Просвіті», називали його «українським Демостеном» [1, с. 144]. Народився він 26 вересня 1878 року у селі Звиняч (тепер Чортківський район Тернопільської області). Його батько, Микола Галущинський (1852–1923) був тоді сотрудником церкви Перенесення Мощей Св. Миколая у містечку Струсові, а з 1882 року – парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Звинячі. "Його батько був парохом у Звинячи, повіт Чортків, а старший брат о. Др Теодозій ігуменом (опісля навіть архимандритом) Ч.С.В.В., молодший Др Микола адвокатом в Самборі, а наймолодший Іван професором гімназії в Тернополі, а після в Самборі; одинока сестра була замужна за катехитом гімназії о. Д-ром І.Фіґолем", – писав С.Шах [1, с. 140]. Згодом о. Теодозій Галущинський (1882–1952) став ректором Львівської греко-католицької духовної семінарії, а Іван Галущинський (1883–1944) – головою Товариства "Рідна Школа". 1898 року Михайло Галущинський закінчив Тернопільську гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету ім. Цісаря Франца І. Під час відомої сецесії українських студентів (1901-1902) продовжив студії у Віденському університеті. Брав активну участь в громадському житті, очолював товариства «Академічна громада» у Львові та «Січ» у Відні. З 1904 року став професором Академічної гімназії у Львові, гімназії у Золочеві. 1909 року в Рогатині створилася українська гімназія імені Св. Володимира. "Михайло Галущинський, затверджений краєвим інспектором Др. Іваном Копачем, першим директором першої в краю приватної української гімназії «Рідної Школи» в Рогатині, яку заложили о. Стефан Городецький і парох Заланова о. Омелян Ваньо. Там блиснув дир[ектор] Галущинський небуденним організаційним і педагогічним талантом. І хоч він був типовим українським романтиком, став він з вибухом І. світової війни в 1914 р., як резервовий австрійський обер-ляйтнант, першим військовим командантом створених політичним «Народним Комітетом» чи пак «Боєвою Радою» «Українських Січових Стрільців» в Стрию, з якими виїхав з початком вересня 1914. р. на Закарпаття. По війні оголосив він на сторінках «Діла» свої в 1917. р. написані спомини з того часу, в яких представив усю організаційну «мізерію» цієї першої кадри У.С.С. і без ретуші висвітлив лукаве відношення австрійської військової нач[альної] команди до цих справжніх воєнних добровольців. Ці його спогади вийшли теж окремою відбиткою п[ід] н[азвою] «З Українськими Січовими Стрільцями». Спомин з рр. 1914-1915., Львів 1934. р. Хоч вони йому, як військовому «вождові», не приносять ніякої воєнної слави, а свої переживання при У. С. С. називає «найстрашнішим сном», зате є вони неоціненим праджерелом до історії УСС і в тім є їх незаперечна історична вартість" [1, с. 140]. Для галицьких русинів військова кар’єра не була привабливою, вони намагалися стати священиками, адвокатами, урядовцями. Тому так мало було в австрійському війську офіцерів-українців. Тому Легіон УСС довелось очолити директорові гімназії Михайлові Галущинському. Саме він організував складання присяги січовиками на вірність Габсбурзькій монархії в Стрию 3 вересня 1914 року. Хоча тоді ж з ініціативи Дмитра Вітовського січовики склали таємну присягу на вiрнiсть Українi, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Таким був її текст: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь». 21 січня 1915 року командантом УСС призначили отамана Гриця Коссака, а Михайло Галущинський став референтом у справах УСС при штабі ХХV корпусу генерала Гофмана. Багато випробувань випало на долю Михайла Галущинського за часів ІІ Речі Посполитої. "По війні вернувся він назад до учительської служби на філію Акад[емічної] гімназії і з його іменем є зв'язана небуденна подія в історії львівського українського учительства, чого не можна промовчати. Коли по дефінітивнім прилученні Галичини до Польщі (март 1923 р.) львівська шкільна кураторія — за куратора Станислава Собінського — завела в усіх українських гімназіях в краю польську мову у внутрішнім і зовнішнім урядуванні і зарядила нести навчання історії і географії в українських школах по польськи, запротестував проф. Мих. Галущинський «у своїм власнім імені» на засіданні педагогічної ради філії Академічної гімназії проти цього безправного і незаконного розпорядку львівської кураторії і зложив письменно текст цієї деклярації перестрашеному управителеві філії, старому шкільному радникові Григорієві Наливайкові, до урядового дальшого вжитку. Можеш собі, шановний Читачу представити, яке то вражіння викликало на присутніх членах учительського збору і який відгомін ця мужня постава проф. Галущинського знайшла в краю, а яку лють викликала його «заява» у кураторійних можновладців. Цей протест проф. Галущинського був для цілого збору повною несподіванкою, але цим своїм мужнім виступом врятував проф. М.Галущинський, так би мовити, честь українського професора середньої школи перед історією. Ця його «заява» була зложена, нині можу це вже по 30 літах сказати, в порозумінні з українським політичним проводом, а перший її начерк був виготовлений Мих. Галущинським в «Просвіті», якої він був уже тоді головою. Повний її текст був відчитаний і виправлений в приватнім мешканні начального директора «Нар. Торгівлі», Миколи Заячківського, в присутності: завідуючого дир[ектора] «Дністра» Ярослава Колтунюка, голови видав[ничої] Спілки «Діло» о. проф. Дам'яна Лопатинського, голови української парляментарної репрезентації адвоката Дра Дмитра Левицького і автора цього спомину, як секретаря Голов[ного] Виділу «Просвіти». І хоч Мих. Галущинський знав, що його за такий виступ зі сторони шкільної влади чекає, — а був жонатий і мав троє в шкільнім віці дітей на вдержанні, — то не дався він нічим відстрашити. Львівська кураторія завісила його змісця в урядуванні, а відтак звільнила його зі служби без відшкодування і без прав до емеритури. Тоді, по моїм звідомленні, як відбувалося це засідання Педагог. Ради в гімназії, рішив Головний Виділ Тов-а «Просвіта» на внесок члена Гол. Виділу дир. Яр. Колтунюка віддати Голові Тов-а всі редакційні праці в «Просвіті» і за цю працю ремунуровати його як редактора, — бо головство в «Просвіті» було лиш почесним урядом. Надзірна Рада «Нар[одної] Торгівлі» рішила на внесок дир. Мик. Заячківського підпомагати сім'ю М.Галущинського харчевими артикулами, а політичний провід У.Н.Д.О. рішив вибрати його при найблищих виборах послом до варшавського сойму. Політично належав Мих. Галущинський до націонал-демократичної партії УНДО і з її рамени був він опісля вибраний послом до варшавського сойму, де визначався своїми палкими промовами. У слідуючій каденції вибрано його сенатором до польського сенату у Варшаві, а там вибрано його навіть віце-маршалком польського сенату. Помер він передчасно в 53 р. життя на рожу, яку дістав на лиці, дня 23.ІХ.1931 р., полишаючи за собою загальний жаль в цілім краю", — писав С.Шах [1, с. 143-144]. А ще згадав він: "В 1931. р. помер проф. Мих. Галущинський, якому справлено «королівський» похорон, а тодішній шкільний куратор Стефан Свідерський, дав дозвіл Акад[емічній] гімназії взяти офіційно участь в цім похороні — з хоровим співом, бо Мих. Галущинський був тоді віце-маршалком польського сенату у Варшаві, що теоретично і правно рівналося з постом заступника президента Річи Посполитої Польської — згідно з польською конституцією" [1, с. 276]. Незважаючи на "королівський" похорон, М.Галущинський упокоївся у скромній могилі на полі 55 Личаківського цвинтаря у Львові. 2001 року його останки перенесено на Меморіал УСС та УГА на полі 76 цього цвинтаря. Ігор Мельник |
