Субота, 2019-09-21, 8:05 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2012 » Вересень » 21 » Місто мого дитинства. Доба перших совітів
10:15 AM
Місто мого дитинства. Доба перших совітів
«Репортер» уже друкував спогади франківського старожила Володимира Барана про міжвоєнний Станиславів. Публікації викликали жвавий інтерес у читачів. Усі хотіли продовження. Бажання читача для нас — закон, тому сьогодні пан Володимир розповість, що відбувалось у місті між «золотим вереснем» і «брунатним червнем». Далі — пряма мова.

«Як гімно малюється»
Уперше я познайомився із російською культурою у далекому дитинстві. Батько мав радіоприймач, що було тоді рідкісним і дорогим задоволенням. Це чудо техніки лапало хвилі чи не всіх європейських станцій. Одного разу, крізь тріск і шум поміх, я почув пісню «Что стоишь качаясь, гордая рябина». Вона мені дуже сподобалась, і навіть сьогодні, сімдесят років потому, я слухаю її із задоволенням.
Дещо пізніше я «виловив» московський концерт, з якого запам’яталася пісня зі словами: «Сталин — наше солнце золотое». Спочатку нічого не зрозумів, та запитав у мами, як це сталь може бути сонцем? Матуся пояснила, що Сталін — це керівник держави у росіян, як у нас — маршал Пілсудський. Історія розпорядилась так, що скоро я мусив вивчати цю пісню напам’ять…
З приходом совітів ми знов переїхали. Більшовики завели практику «уплотнєнія», коли у приватні помешкання примусово підселяли родини радянських службовців. Саме тоді знайомі батька звели його з пані Греченовою. То була стара полька, син якої — капітан — пропав безвісти у вересневу кампанію. Боячись, аби до неї не підселили якогось енкаведиста, старенька запропонувала батькові перебратися до неї.
Нове помешкання було на вулиці Королеви Софії, будинок 35. Тепер це невеличка вулиця Стефаника, що за кінотеатром «Космос». Спочатку ми платили за житло пані Греченовій, але більшовики націоналізували весь житловий фонд, і потім нам довелося сплачувати до будинкоуправління.
Через той переїзд я змінив школу. Відтепер мені стало ближче ходити до колишньої польської школи імені Міцкевича, що в однойменному сквері. Щоправда, школа тоді вже була українська. Співи молитов і катехізис залишились у минулому. Зі стін зник­ли пани Пілсудський з Мостицьким, їх замінили товариші Ленін і Сталін.
Польську мову більше не викладали, проте ввели курс німецької. Обов’язковою для вив­чення стала російська. Переважно її викладали молоді жінки, серед яких були й дружини військових. Решту предметів давали українською.
Усіх вбрали у піонерські галстуки. Ми ще жартували, що змінили краватки кавалерські на піонерські. Форми як такої не було. Хто що мав, той у тому й ходив.
Через те, що учні не володіли російською, оцінки в усіх погіршились, сильно впала дисципліна, багато школярів стали прогулювати уроки.
Добре пам’ятаю вчителя малювання Михайла Зорія. Він був добрим знайомим батька і часто бував у нас дома. Згідно з програмою, учень мав уміти малювати радянську символіку: кремль, серп і молот, п’ятикутну зірку. Власне із зіркою я мучився найбільше — клята пентаграма ніяк не виходила. Зорій підійшов (я сидів на першій парті) та тихо, аби інші не чули, сказав: «Дивись Влодку, як оце гімно малюється». Потім кількома штрихами накидав зірочку та відійшов. Я й сьогодні можу намалювати її без лінійки.

«Живописець» Косак
За Польщі батько був безробітним, тому вважався «пролетарієм». Совіти таких поважали і навіть запропонували татові очолити артіль «Радянське мистецтво», створену у 1940 році. Вона містилась у одноповерховому будинку із колонами та мансардою, що був на місці газону перед сучасним готелем «Надія». Для цього треба було вступити в партію, тому батько відмовився. «Як не вступиш, так і воняти не буде», — любив повторювати він і все життя сповідував принцип безпартійності.
Головою артілі призначили капезеушника Косака (КПЗУ — компартія Західної України — Ред.). Він сидів у польській в’язниці, але, дивлячись на нього, виникали великі сумніви, що строк дали за політику. Високий, худий, із кримінальними повадками — для повноти образу не вистачало хіба татуювання на чолі. Косак мешкав у мансарді, безбожно пив і брав хабарі з художників за розподіл офіційних замовлень. Склад артілі можна сміливо назвати зоряним. До неї входили: Осип Сорохтей, Еміль Дубрава, Ярослав Лукавецький, Михайло Зорій і, звісно, мій батько — Лев Баран. Хоч тепер вони більше нагадували не художників, а оформлювачів. Сам Косак як митець був хріновий — найкраще йому давалися лозунги.

Різнобарвне місто
Чого-чого, а лозунгів у Станіславі вистачало. Більшовики обліплювали місто різноманітними транспарантами, лозунгами й портретами вождів, як бродячі циркачі — свої вагончики. При чому вивішували їх не лише на свята, а й у будні, періодично змінюючи тематику.
Почався процес перейменування вулиць. Точно пам’ятаю, що Сапєжінська стала Радянською, а десь з’явилися вулиці Леніна та Сталіна. У книжкові крамниці завезли цілу купу наочної агітації та труди класиків марксизму-ленінізму. Як гриби після дощу, в закладах та установах повиростали бюсти вождів, які стояли у новостворених ленінських кімнатах і червоних кутках.
Були й пам’ятники. Здається, у парку встановили скульптуру Сталіна, а навпроти поштамту той же Сталін про щось шепотівся із гіпсовим Горьким.
Дивно, але церкви працювали. Стояла відчиненою катедра, а ми з батьками по неділях ходили до каплиці редемптористів, що на Чорновола. Тепер на цьому місці нещодавно звели церкву Різдва Пресвятої Богородиці — біля пологового будинку.
З’явилася мода проводити мітинги. Зрозуміло, що людина у здоровому глузді добровільно туди не піде, тому на масові заходи примусово зганяли цілі колективи. Агітатори читали статті з «Правди», розповідали, як добре жити у СРСР і як тяжко ми страждали за панської Польщі. Ці лекції так усіх дістали, що виник відповідний анекдот.
«Приїздить якось радянський комісар до села й вішає локшину на вуха про те, що у СРСР є все. Тут один селянин питає гостя, а чи є в них кіми (воші)? Той нічого не зрозумів, але на всяк випадок вирішив підстрахуватись: «А у вас є?». «У нас то є, — відповідає селянин, — але маленькі-маленькі». На що комісар зігнув руку в лікті та характерним жестом показав, що в комуністів кіми — отакенні!».
ІВАН БОНДАРЕВ 

Переглядів: 388 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019