Влітку 1914 року спалахнула війна, яку назвали світовою, адже в неї були втягнуті всі великі держави світу. Австро-Угорщина і Росія – держави, що переділили українські землі, воювали між собою. Українці-галичани та українці-наддніпрянці, що опинилися у різних, ворожих одна одній арміях, тисячами гинули за чужі інтереси. Та найгіршим було те, що ця війна стала для них братовбивчою.
На початку війни в складі австрійської армії формується Легіон українських січових стрільців із добровольців, вчорашніх студентів, гімназистів, селянських дітей, підготовлених національно патріотичними організаціями «Пласт», «Січ», «Сокіл», вихованих на ідеях І. Франка та тих партій, що ставили за мету здобути волю Україні. І таких добровольців висилало майже кожне наше галицьке село та містечко.Після першого бойового хрещення восени 1914 року на Карпатських перевалах, а далі – запеклих боїв на горі Маківка, в районі Стрия, Болехова УСС переходять Калуський повіт, долають вбрід Лімницю і на початку червня 1915 року "заганяють” московське військо під Галич. З 10 по 27 червня позиційні бої будуть проходити у вікторівському лісі. За офіційними даними, в боях на околиці Галича УСС понесли такі втрати: 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених.
Саме у перший день бою у цьому лісі загинув вістун УСС, публіцист, громадській діяч, один із засновників часопису «Молода Україна», член Загальної Української Ради у Відні Теофіль Мелень. Він ніс до вищого штабу звіт Пресової квартири УСС і дорогою наскочив на російський патруль. Отримавши в перестрілці тяжке поранення, Т.Мелень помер. Його похоронили у Вікторові. Після звільнення 28 червня сотником Д. Вітовським Галича, а далі і свого рідного села домовину із останками Т. Меленя буде перепохоронено у селі Медуха.
За відомостями, які подає краєзнавець Петро Арсенич, у ці дні у вікторівському лісі знайшли вічний спочинок ще кілька стрільців. Тіло уродженця Чернихова Тернопільського повіту Євгена Кухарського було похоронено в селі біля Покровської церкви. Інших – на Лисій Горі, при гостинці на Станіславів. Вікторівська громада, яку очолив війт Ю.Салига, висипала загиблим усусусам могилу, встановила великий дубовий хрест із написом на таблиці: «Тут спочивають Українські Січові Стрільці вістун Данилюк та інші, упавші в бою за українську волю». Панахиду по загиблих героях відправив вікторівський священик о. В. Салевич, а патріотичну промову виголосив підхорунжий М. Венгжин, пізніше відомий як письменник Угрин-Безгрішний.
Є свідчення про ще одну могилу загиблого у 1915 році січового стрільця Василя Гасюка. Малюнок цієї могили, виконаний іншим стрільцем І. Ткачуком, було поміщено у «Календар товариства «Просвіта» на 1917 рік».
Про стрілецьку могилу на Лисій Горі подає цікаву інформацію уродженець села Вікторова, професор Львівського університету ім. І. Франка, автор антології стрілецької поезії «Срілецька Голгофа» – Тарас Салига. Після закінчення Першої світової війни для належного пошанування численних стрілецьких могил патріотично налаштовані українці організовують у Львові Товариство охорони воєнних могил. Філіал цього товариства виникає й у тодішньому Станіславові. Згодом до станіславівської філії надійшло повідомлення, що на «викторівських грунтах» Лисої Гори знаходиться півтора десятка стрілецьких могил, що потребують гідного догляду. Одному із керівників станіславівського товариства ямницькому парохові Юстинові Гірняку доручили «вивчити справу». Невдовзі, після ретельного обстеження Лисої Гори о. Ю.Гірняк доповів про наявність тут чотирьох стрілецьких захоронень. Перезахоронити останки загиблих стрільців та насипати спільну братську могилу було одностайним рішенням, прийнятим Товариством охорони воєнних могил. Всі клопоти щодо зведення могили були покладені на священика, публіциста, невтомного просвітянина Юстина Гірняка, відомого педагога і організатора коломийського шкільництва Никифора Даниша та адвоката Юлія Олесницького, які повинні були підняти для цієї справи громаду села Вікторів.Слід зазначити, що вікторівська громада в той час, а це – поч. ХХ ст., належала до найсвідоміших та найкраще організованих в усьому Станіславівському повіті. Вона була вихована священиками о. Й.Домбчевським та о. В.Салевичем, композитором Денисом Січинським. Честю Вікторівської громади є те, що вона таємно переховувала у селі «найбільш стереженого в’язня» Мирослава Січинського. Вона мала свідомих провідників села Юрка Салигу, Федора Глума, Семена Салигу (гімназійного та університетського товариша Дмитра Вітовського). Юстин Гірняк з приходом радянської влади опиниться в еміграції. В щоденнику «Америка» за 13 вересня 1954 р. він буде згадувати про той запал та ентузіазм, з яким працювали вікторівчани та мешканці сусідніх сіл: «…до тижня викопано на середині парцелі яму на три метри завглибшки, зроблено широку дубову домовину, зложено її в сильний бетонний заміс і знесено до неї кості з п’яти полеглих усусусів. Для забезпечення їх від можливих знущань з боку мазурських колоністів, які вже встигли розбудувати свої хати суцільним вінком на схилі Лисої Гори, зорганізовано стійкову чоту з бувших УСС і УГА. Від понеділка до суботи роїлися на обох гостинцях величезна кількість возів та робітників. Звезено матеріал на величезний курган у запланованому розмірі (6 метрів висоти, на підставі, у формі квадрату, з боками по 10 метрів довжини). На горі мав бути хрест заввишки 10 метрів. До хреста мали провадити вигідні бетоновані сходи».Робота кипіла ще й тому, що підганяли холоди. Юстин Гірняк згадує: «І було б, може, все гаразд, коли б не той «польський» Новий рік, а то, бачите пан воєвода вертався вночі автом з якоїсь веселої забави в Бурштині. В міжчасі груба верства снігу покрила каміння при гостинці… Авто гепнуло в щось тверде , а пан воєвода «висипався» на сніг… Зробився крик. «Як то можливе, – сварив роз’юшений шеф воєводського уряду, – щоб хтось навіз на гостинець десятки тонн каменю і сотки тонн глини під боком трьох станиць польської панствової поліції?!». Коли воєводі доповіли, хто це зробив, той наказав увесь будівельний матеріал конфіскувати, ще й вікторівські селяни змушені були розвезти його по дебрях місцевих лісів. Проте могилу, хоча не в таких розмірах, все ж було відкрито. Було це недільного морозного дня 1920 року. Відкриття проходило урочисто при великій кількості людей. Зійшлися тисячі українців із Вікторова та навколишніх сіл. За порядком пильно стежили польські жовніри. Отець Юстин Гірняк відправив панахиду за загиблими січовиками, а з промовою, яку готували Н.Даниш та Ю.Олесницький, виступив Никифор Даниш.Про відкриття могили січовим стрільцям на Лисій Горі багато писала тогочасна преса. Керівник Пресової квартири при УСС у 1915-1918 рр., згодом відомий письменник, автор історичного роману «Роксоляна» Осип Назарук у повісті «Князь Ярослав Осмомисл» зробив цікавий опис краєвиду із Лисої Гори: «…Коли станути на вершку цієї Лисої Гори, яка краса довкруги. Як кинути оком, в долині поля-поля то підносяться вгору, то знову вниз. Довкруги від полудня тільки ліси зелені-зелені, аж за очі хапає. А далі, направо від могили, видно Чорний ліс, а наліво від нього, ген-ген вдалині, біліють гори Карпати. Видно і високу Говерлу і Сивулю та інші менші гори. А дальше – чудова панорама підгір’я та долини обох Бистриць. Поміж їхніми руслами – місто Станіславів… І на тлі цього краєвиду була висипана висока могила УСС-ів, що впали в бою з московською навалою за княжий город Галич-Крилос у викторівських лісах».
