18 квітня cвітова спільнота відзначає Міжнародний день пам’яток та історичних місць. Цей день у 1982 році було встановлено Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам‘ятників і визначних місць, створеної при ЮНЕСКО. Крім того, нагадаємо, що 2014-й  в Україні — Рік  200-ліття Тараса Шевченка.
Недавно Українське радіо повідомило про кількість пам’ятників на честь Тараса Шевченка: у світі їх 1384, у тому числі в Україні — 1256. Відрадно, що в цьому переліку перше місце посідає... Івано-Франківська область, де просто неба у XIX—XX ст. встановлено 201 пам’ятник Кобзареві. У сусідніх областях, наприклад, цифри такі: на Львівщині — 193, на Тернопіллі — 165. А от на рідній Шевченкові Черкащині — 102 пам’ятники.
Про світову велич Т. Г. Шевченка свідчить значна кількість споруджених просто неба пам’ятників на його честь. У пресі, радіомовленні й інтернеті наводять цифри більше тисячі і навіть 1350 пам’ятників, за даними дослідника Миколи Семківа з Харкова, який ще у 2011 р. підготував книгу «Монументальна шевченкіана». Цікаво, що майже половину з них встановлено у ХIХ—ХХI ст. в Галичині. Наприклад, лишень на території сучасної івано-Франківщини краєзнавці взяли на облік понад 200 пам’ятників Кобзареві, які опубліковано в «Каталозі пам’ятників Тарасові Шевченку на Прикарпатті» (ілюстрований) та в журналі «Краєзнавець Прикарпаття», який вже понад 10 років видає обласна організація Національної спілки краєзнавців України. Цікаво, що в області найбільше пам’ятників Тарасові Шевченку в Снятинському районі — 34, стільки ж, як у Донецькій, Луганській областях та в Криму.
Дискусійним в Україні залишається питання, який пам’ятник Шевченку вважати першим, крім, звичайно, надгробного хреста, встановленого на могилі Кобзаря в Каневі 1861 року Опублікований 1978 р. «Шевченківський словник» подає історичну інформацію про те, що 1899 року в м. Харкові в садибі українського педагога і просвітителя Христини Алчевської, на подвір’ї приватної жіночої недільної школи було встановлено на постаменті мармурове погруддя Т. Шевченка роботи скульптора академіка В. Беклемішева. До речі, в цей період планували спорудження пам’ятника у Львові, але австро-угорська влада заборонила його встановлення.
У книзі «Шевченко в краю Франковому. Пам’ятники Кобзареві на Дрогобиччині» (Дрогобич, 2003) проф. Михайло Шалата об’єктивно називає перші пам’ятники Т. Шевченку в Галичині з посиланням на джерела. Тут спростовується твердження, що перший пам’ятник Т. Шевченку встановлено 1913 р. у м. Винниках біля Львова. Насправді, пише автор, «першість тут належиться селові Лисиничі, нині Пустомитівського району на Львівщині, де пам’ятник Кобзареві постав 1911 року», а стаття «Другий пам’ятник Шевченкові в Галичині», опублікована 21 серпня 1912 р. в газеті «Нова Буковина», стосувалася пам’ятника в селі Надієві, нині Долинського району івано-Франківської області».
Разом з тим треба зазначити, що 1911 р. з нагоди 50-річчя смерті Кобзаря в приміському Вовчинці теперішнього Івано-Франківська також громадськими зусиллями було встановлено один із перших на Прикарпатті пам’ятників Т. Шевченку. В усі періоди вшанування пам’яті Шевченка в Галичині, починаючи з кінця ХIХ ст., виступали ініціаторами і переважно безпосередньо брали участь у їх спорудженні справжні українські патріоти, члени «Просвіти» та інших громадських організацій і товариств. Методом народної будови жителі Вовчинця з привезеного із гірського Делятина коленого каменя вимурували обеліск, що імітував Канівську могилу поета. Тут було розміщено мармуровий барельєф Кобзаря, а нижче викарбувано текст: «В 50 річницю смерти Тараса Шевченка 1861—1911» та рядки його знаменитої поезії: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь».
Пам’ятник завершувався хрестом, який у радянські часи спиляли атеїсти-безбожники. Напередодні проголошення незалежності України його відновили. 
Одним із перших, можливо, навіть і в Україні, вважають пам’ятний знак на честь Тараса Шевченка, збудований в Карпатах місцевими гуцулами-каменярами на Сокільській скелі поблизу Тюдова Косівського району. Щодо дати його встановлення існує дві версії. Одні дослідники вважають, що нібито перший в світі пам’ятник Кобзареві встановлено під Сокільською горою у 1862 р., тобто до першої річниці смерті поета. Разом з тим з цією версією не погоджувався відомий краєзнавець, дослідник, професор Прикарпатського національного університету В. Полєк, який виявив п’ять письмових свідчень очевидців, зокрема письменників Д. Осічного і Б. Лепкого, що бачили цей рукотворний пам’ятний знак-обеліск на березі гірського Черемошу саме наприкінці ХIХ ст. і залишили спогади. Звідси з’явилася більш достовірна дата — в межах 1896—1899 рр. З цього приводу народний поет Д. Січинський (1885—1952) у 1957 р. опублікував спогади «Сокільська скеля», де зазначає, що під час прокладання гірської дороги місцеві каменярі з великого білого каменю витесали над дорогою художню білу колону. На обеліску вони викарбували слова Шевченка: «Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди — Настане суд ...» З другого боку обеліска — слова: «Борітеся — поборете!»
Правдоподібно, що цей пам’ятний знак на Сокільській горі над бурхливим Черемошем був виготовлений з ініціативи прогресивних львівських студентів, місцевих жителів Гуцульщини, які перебували тут на канікулах.
На жаль, цей пам’ятник було знищено в роки Першої світової війни під час бойових дій у Карпатах між російськими та австрійськими військами. За іншою версією, його підірвали вибухівкою у 1930 р. польські окупанти. Тому відрадно, що напередодні проголошення незалежності України, 11 листопада 1990 р., відбулося урочисте відкриття відновленого пам’ятника під Сокільською горою.
Уже згаданий пам’ятник Т. Шевченку в с. Надієві Долинського району збудувала громада села з ініціативи місцевого товариства «Січ», яке очолював кошовий Григорій Басараб. Проект пам’ятника розробив син директора школи Леон Рудовський. Постамент вимурували з каменю, а на заокругленій верхівці встановили хрест з розп’яттям ісуса Христа, де нижче виднівся напис «Боже великий, єдиний, Русь-Україну спаси». Нижче, у центрі постаменту розмістили портрет Т. Шевченка з написом «Тарасови Шевченкови в 51 р. смерти. Тов. «Січ» в Надієві. 1912». До наших днів збереглася унікальна фотографія пам’ятника з учасниками урочистого відкриття, яку вперше було опубліковано 2008 р. в обласній газеті «Галичина». У радянські часи атеїзму хрест на верхівці пам’ятника було знято, а замість нього помістили бетонну книгу з цитатою із «Заповіту» Т. Шевченка. У період національного відродження, у 1990 р., з ініціативи сільського голови с. Надієва Михайла Басараба (правнука кошового) пам’ятник було відновлено.
Відзначення 100-річчя від дня народження Т. Шевченка у 1914 р. стало ще одним прикладом національної єдності галичан з українцями Наддніпрянщини. У відзначенні цієї історичної дати взяли участь жителі близько двох тисяч міст, містечок і сіл Галичини. З хроніки вшанування Кобзаря у 1914 р. видно, що найбільш урочистими та масовими були зібрання з нагоди відкриття пам’ятників та ювілейних пам’ятних таблиць на його честь. За дослідженнями краєзнавців, до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, незважаючи на перешкоди, було встановлено 31 пам’ятник і 41 меморіальну дошку. На Івано-Франківщині до наших днів збереглося декілька унікальних пам’яток, які стали історичними і які було збудовано методом народної будови за кошти свідомих жителів краю. Приміром, 25 березня 1914 р. в окружному центрі Станіслава (нині вул. Грушевського, 18) було встановлено меморіальну дошку з написом «Кобзареви України Тарасови Шевченкови 1814—1914». Над нею в округлій ніші стіни будівлі встановлено бюст поета (роботи відомого українського скульптора Г. Кузневича), який був знищений під час артилерійського обстрілу міста в часі Першої світової війни. Тому 23 грудня 1989 р. на честь 175-річчя від дня народження Кобзаря було урочисто відкрито відновлене погруддя (скульптор М. Тимків). Цей пам’ятний знак реставровано з ініціативи голови міської секції пам’яток історії обласної організації УТОПіК краєзнавця Б. Гавриліва і за кошти цього товариства.
Незважаючи на заборону вшанування пам’яті Кобзаря з боку австрійської і польської влади, прикарпатці будували пам’ятники з каменю у вигляді скелі або зрізаних обелісків, висипали символічні могили. ініціативу підтримали у Львові, де до 100-річного ювілею Т. Шевченка було опубліковано звернення від українських організацій, щоб у кожному селі на вшанування Кобзаря насипали могили, встановлювали пам’ятні знаки або споруджували на видних місцях пам’ятники. Найбільше таких могил було насипано в покутських селах Снятинщини. 28 березня 1914 р. в с. Сільці нині Тисменицького району було зведено з каменю постамент з портретом Т. Шевченка, який імітував могилу Кобзаря. Письменник Василь Стефаник, котрий у 1903 р. побував на могилі Т. Шевченка в Каневі, активно виступав на масових заходах вшанування пам’яті Кобзаря і зворушливо описав, як будували ці могили: «Сипали другі села на пам’ятку — і ми так само. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, бо робота в полі, а ми змовилися і сипали ночами». Виступаючи на масових зборах селян з приводу відкриття пам’яток Т. Шевченку, він натхненно і патріотично закликав присутніх: «Читайте Шевченка, а там отворена вам історія і душа народу. Там є найкращі скарби українського народуѕ Там для всіх мільйонів українського народу є велика книга мудрості, книга любові до України». Збереглася унікальна світлина, яка зафіксувала виступ Стефаника на могилі у Вовчківцях  Снятинського району, де нині височіє погруддя Кобзаря. Письменник-оратор стоїть на вершині поряд із синьо-жовтим прапором з високо піднесеними руками і промовляє до присутніх селян.
На Прикарпатті є найбільш відомою в Косові «Тарасова могила», що збереглася над Рибницею. Тут, як і в  м. Коломиї, у 1914 р. було встановлено перші скульптурні пам’ятники  Т. Шевченку. На жаль, коломийський пам’ятник, який було споруджено в центрі міста, не зберігся. Косівчани у 1914 р. спочатку за містом насипали високу могилу, а на вершині встановили постамент з каменю, який виготовив гуцульський майстер М. Юсипчук. Бюст Кобзаря створив у Львові український скульптор М. Гаврилко. Урочисте відкриття за участі двох тисяч людей відбулося 19 липня 1914 р. ініціатором встановлення пам’ятника була молодіжна організація «Січ». Її члени прийшли з тачками і ношами, збирали каміння з гірської річки і насипали могилу, котру в народі нарекли «Тарасова могила». На щастя, пам’ятник висотою чотири з половиною метри зберігся до наших днів.
За дослідженнями краєзнавців, на Івано-Франківщині зберігся незмінно у первісному стані пам’ятник 1914 р. Т. Шевченку в Братишеві Тлумацького району, який встановлено за пожертви селян, активістів «Просвіти» та «Січі». Сільський війт Д. Семенів з труднощами домігся в повітовій раді дозволу на встановлення пам’ятника, а місцевий селянин В. Семенів пожертвував невелику ділянку для спорудження пам’ятника, висіченого з червоного каменя, на якому викарбувано слова: «Генієви Тарасови Шевченку у соті роковини уродин. Земляки. 1914».
У 1914 р. було споруджено обеліск з художнім барельєфом портрету Т. Шевченка в с. Микулинцях біля Снятина, який також є і нині.
Ще одна форма вшанування 100-х роковин Кобзаря, яка набула поширення на Прикарпатті, — це встановлення на громадських будівлях меморіальних дощок. Такі пам’ятні знаки було урочисто відкрито 9 березня 1914 р. — в Городенці, 25 березня — в м. Станіславі, а також — у с. Путятинцях Рогатинського району. З хроніки вшанування ювілею Т. Шевченка у 1914 р. ми дізнаємося, що до ювілею в Богородчанах 16 травня було вмуровано в стіну Народного дому пам’ятну дошку з написом: «1814—1914. Кобзареві України Тарасові Шевченкові —Богородчанщина», яка, на жаль, не збереглася.
У міжвоєнний період під час польської окупації на Станіславівщині було встановлено в Шевченківські дні на кошти українського населення лише декілька пам’ятників. Нині ці пам’ятники збереглися у с. Стриганцях (1923 р.) Тисменицького району, Суботові (1924 р.) Галицького району, Балинцях та Усті (1934 р.) на Снятинщині. Але найбільше митарств зазнав пам’ятник Кобзареві в Суботові. Виявляється, галицький Суботів був заснований козаками, які після боїв війська Богдана Хмельницького з польськими шляхтськими військами як вихідці з Чигирина і Суботова оселилися на галицьких землях і заснували село з аналогічною назвою. У 1914 р. місцевий художник Омелян Довгий спільно з чеським майстром надгробних пам’ятників розробили проект і виготовили пам’ятник у вигляді крила сокола, над яким розмістили барельєф Т. Шевченка, а нижче напис «За волю народу». Але повітовий староста Станіславова заборонив його встановлювати в центрі села, тому він 10 років перебував на приватній садибі, а відтак його перенесли в куток подвір’я сільської церкви, і лише в 1932 р. було дано дозвіл на відкриття. У радянські часи, коли компартійці розбирали церкву, пам’ятник знову змістили. Лише в 1989 р. напередодні незалежності пам’ятник остаточно перенесли в упорядкований скверик біля школи.
У 1933 р. комітет будови пам’ятника Т. Шевченку в с. Усті на Снятинщині, як засвідчують архівні документи, звернувся до Станіславівського воєводства за дозволом на його встановлення на громадській площі центру села. До листа було додано проект пам’ятника професійного скульптора зі Львова Сергія Литвиненка та план громадської площі. Дозвіл забарився, і його було надано лише в 1934 році. 23 вересня погруддя Кобзаря було урочисто відкрито в присутності автора, знаного українського скульптора, який також створив безсмертний образ Каменяра, що лупає скалу на надмогильному пам’ятнику Іванові Франку в Львові.
Короткий огляд прикарпатської скульптурної шевченкіани розпочнемо з обласного центру Івано-Франківська, в якому, переважно за роки незалежності, встановлено 10 пам’ятників і меморіальних дощок. Після Другої світової війни скромний бюст із нетривких матеріалів було встановлено 1952 р. на боковій алеї міського парку, за деревами і кущами, подалі від людських очей. Цікаво, що знову, але вже більш як через 60 років на відзначення 150-ї річниці перепоховання Кобзаря в Україні, в тому ж міському парку, віддаленому від центру міста, 22 травня 2011 р. урочисто, але з проблемами, відкрито й освячено ще один скульптурний пам’ятник Тарасові Шевченку. Його подарував містові відомий канадський скульптор українського походження Лео Мол (1915—2010) — автор пам’ятників Кобзареві у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі, Оттаві.
Декілька пам’ятників Кобзареві споруджено у мікрорайонах міста і в приміських селах. Найкращим серед них став скульптурний пам’ятник роботи провідного скульптора краю Володимира Довбенка в мікрорайоні «Опришівці». Тут 4 жовтня 2013 р. на подвір’ї новозбудованої сучасної школи урочисто освячено і відкрито цей пам’ятник.
У Коломиї та районі теж більшість пам’ятників встановлено в період незалежності. Але у виданні 1991 р. «Тарас Шевченко на землі коломийській» краєзнавець Микола Савчук подає цікаву інформацію про встановлення у 1951 р. в Шепарівцях біля Коломиї монумента на честь Т. Шевченка. 1969 р. київське видавництво «Радянська Україна» видало кольорову поштову листівку із зображенням цього пам’ятника астрономічним тиражем — 140 тис. прим. під назвою: «Карпати. Пам’ятник Т. Г. Шевченку в Коломиї». Значно пожвавилися масові заходи та відкриття пам’ятників у містах і селах Прикарпаття до ювілейних дат — 150- та 175-річчя від дня народження Т. Шевченка. В області було відкрито десятки нових пам’ятників, переважно за кошти місцевого населення і навіть всупереч волі влади. Таким яскравим прикладом стали події 1965 р. в іваниківці Богородчанського району. Спогади про митарства сільської громади з відкриттям у цьому селі погруддя Т. Шевченка опублікував ініціатор вшанування пам’яті Кобзаря місцевий вчитель Василь Гук у журналі «Перевал» 2001 р. Саме з його ініціативи було створено комітет побудови пам’ятника. Відкриття запланували на 13 червня 1965 р. Але раптом 12 червня, в суботу, В. Гука несподівано і терміново викликали в Богородчанський райком Компартії, де на нього вже чекали співробітники КДБ. Традиційно його звинуватили в націоналізмі. Гук доводив, що спорудити пам’ятник вирішили всі жителі іваниківки, що не тільки він керував будівництвом, а комітетѕ та й, врешті, пам’ятник буде не Адольфові Гітлеру, а нашому славному поетові-революціонерові Шевченку. Після цього відкриття пам’ятника заборонили, пізніше В. Гука  арештували. З часом бюст пошкодили невідомі, а нове погруддя в період перебудови виготовив івано-франківський скульптор лауреат Шевченківської премії Василь Вільшук. Остаточне відкриття пам’ятника урочисто відбулося 7 листопада 1989 р. Цей день ввійде в історію села як день прозріння людей, коли вони перебороли бар’єр страху і вже сміливо з національними прапорами прийшли віддати шану Кобзареві.
Аналогічні події із відкриттям пам’ятника Т. Шевченку відбувалися влітку 1965 р. і в Шешорах Косівського району. Вони набули широкого політичного розголосу і, за словами В’ячеслава Чорновола, стали першою відкритою акцією проти тоталітарного комуністичного режиму після розгрому УПА. Ще в далекому 1914 р., за козацьким звичаєм, у центрі села було насипано могилу, що символічно нагадувала Канівську. Пізніше, у 30-х роках, було виготовлено погруддя  Т. Шевченка, яке було зруйноване в роки Другої світової війни. і лише втретє вдалося на постійно встановити у 1965 р. на постаменті бюст роботи відомого київського скульптора і народознавця івана Гончара. Але 1965 р. виникли політичні проблеми з його урочистим відкриттям 8 серпня, бо компартійне керівництво Косова заявило, що немає дозволу на його відкриття. 
У таємній службовій записці ЦК КПУ розгорнуто повідомлялося нібито про таємний характер підготовки до відкриття відновленого пам’ятника, бо організатори завчасно розіслали 200 запрошень і повідомили всі навколишні міста і села про неузгоджений з райкомом день його відкриття. Щоб зірвати свято, міліція перекрила всі дороги до Шешорів, але тисячі людей пробралися в село обхідними стежками. Тоді 50 міліціонерів узяли в облогу пам’ятник і перекрили доступ до нього. На деякій відстані від пам’ятника була сцена. Відбувся мітинг учасників, виступив В’ячеслав Чорновіл, який різко засудив антинародні дії комуністичної влади і радянської системи. Через захист тисяч людей він тоді уникнув арешту. На торжество до Шешорів прибули також інші діячі краю й України: Тарас Франко і Зеновія Франко — син і внучка Івана Франка, літературознавець, уродженець Косівщини, лауреат Шевченківської премії Федір Погребенник, відома телеведуча Тетяна Цимбал (Київ), науковець Михайло Косів (Львів), краєзнавець Петро Арсенич (Івано-Франківськ) та ін.
На жаль, пам’ятник у Шешорах формально було відкрито наступної неділі, 15 серпня, в урочисто радянському дусі — з портретами Леніна, членів політбюро і лозунгами про Компартію.
1989 року сільська громада Воскресінців Коломийського району домоглася дозволу на відкриття пам’ятника  Т. Шевченку, яке відбулося 14 травня. Туди прибули близько 10 тис. жителів району і краю, в т. ч. автор цих рядків із сином. Всі вони стали свідками сміливої патріотичної акції рухівця Володимира Ковальчука, який вперше відкрито і привселюдно на Івано-Франківщині підняв національний синьо-жовтий прапор.
За більш як 20 років незалежності на Прикарпатті відкрито переважно за благодійні кошти понад 100 пам’ятників Т. Шевченку. Неможливо в цій короткій публікації назвати навіть найкращі з тих, що справді збудовано на високому мистецькому рівні та з тривких матеріалів. Ми повинні пам’ятати, що будуємо пам’ятник не лише великому Кобзареві, генію й пророку України, а й нашій згуртованості і справжньому патріотизму. І такі пам’ятники мають стояти віками. Наприклад, у Єзуполі неподалік Івано-Франківська було відкрито у 2000 році пам’ятник Тарасові Шевченку високого художньо-мистецького рівня, його відлито з бронзи і встановлено на гранітному постаменті. Автором чи не найкращого нині пам’ятника є скульптор з Івано-Франківщини Володимир Довбенюк. А щедрим меценатом виступив звичайний житель Єзуполя, педагог і пенсіонер Володимир Войцюк, який підмітанням вулиць Нью-Йорка заробив достатньо коштів на його добротне спорудження.
Трохи раніше, напередодні Дня незалежності в 1998 р., у Серафинцях Городенківського району збудовано та урочисто відкрито на кошти сільської громади величний пам’ятник Кобзареві. На пагорбі біля церкви на високому п’єдесталі встановлено чотириметрову скульптуру поета з «Кобзарем» у правій руці. Тому не випадково саме в цьому культурно-мистецькому комплексі в Серафинцях у травні 2001 р. завершилося міжнародне Шевченківське свято «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».

Богдан ГАВРИЛІВ