Івано-Франківщина, кажуть, має найбільшу в Україні кількість пам’ятників Кобзареві — близько 170. У знаного прикарпатського краєзнавця Петра Арсенича виникла думка про створення в Івано-Франківську музею Тараса Шевченка. Річ у тім, що він із 60-х років минулого століття збирає рідкісні книги, часописи кінця ХIХ — початку ХХ століття, документи, поштові листівки, фотографії та інші матеріали з минувшини, пов’язані з іменем українського генія та багатьох інших видатних українців. У невеличкому помешканні історика і книголюба таких безцінних експонатів вже дуже багато, тому і вирішив пан Петро віддати дещо на громадський музей. Залами неіснуючого музею «Лиш би він був», — таку ніби просту умову ставить Петро Iванович, даючи згоду віддати власну збірку на користь людям. Недавно він написав листа місцевим депутатам усіх рівнів із проханням знайти кошти на видання книжки на тему «Тарас Шевченко і Прикарпаття» з нагоди ювілейної дати та для відкриття музею народної шани. Звісно, найбільшою проблемою в Івано-Франківську є приміщення для музею Шевченка чи, власне, будь-якого іншого (згадаймо хоча б «коломийку» із музеєм Іванові Франку). Хоча й кажуть, що наше місто має найбільшу кількість квадратних метрів нерухомості на душу, але де це чувано, аби віддати щось задарма. Петро Арсенич розповідає, що навіть має дозвіл на добудову власної квартири на першому поверсі на вулиці Мазепи. Iдея не дає Петрові Арсеничу спокою. «Навіть Михайло Вишиванюк був у мене, міський голова тільки телефонував», — зітхає Петро Iванович. — Якби ж тільки бажання їхнє було дієвим...». Ми також відвідали легендарне помешкання Арсенича, бо кого тут тільки не було з України та діаспори, щоб на власні очі побачити чимало з того, що за 50 років зібрав пан Петро. — Це твори Шевченка, котрі виходили у Львові, у Коломиї, у Станіславі, у Косові, в Рогатині. Нема ж можливості показати абсолютно все, присвячене Шевченкові, тож акцентуємо на нашому краї. Є в мене видання — найстаріше — 1867-го року, здається, крім цього, в мене є багато ксерокопій та оригіналів газет, журналів з 1880 року до 1939-го, де друкували твори Шевченка і статті про нього. Це величезна кількість, аби все виставити — необхідно масу місця, — веде імпровізовану екскурсію Петро Арсенич. Окрім цього, ми почули про експонати до розділу «Шевченко-художник»: старі поштові листівки з ілюстраціями до творів Шевченка, наприклад, до «Гайдамаків», котрі створив сам Тарас Григорович.
Культ Шевченка На Прикарпатті, каже Петро Арсенич, був культ Шевченкового слова. У доброму сенсі. У Петра івановича є також чимала кількість матеріалів про те, як вшановували Кобзаря в наших краях. Адже непроминущою традицією у нас були, а на щастя, подекуди ще й залишаються так звані Шевченківські свята, чи, як їх називають, Шевченківські дні. Петро Арсенич розповідає, що перший такий концерт у нас відбувся 1869 року. — Я зібрав матеріали не лише про наше місто, а й про Коломию, Отинію, Косів. Маю багато запрошень з програмками. Це надзвичайно цікаво — які твори, які пісні виконували, наприклад, на музику Січинського, Лисенка, Воробкевича. Я маю оригінали цих запрошень, програм з 1860-го і до наших днів. Бували такі роки, коли в місті проходили три-чотири такі велелюдні концерти, — ділиться своїми спогадами П. Арсенич. Ще один розділ наразі існуючого лише в уяві науковця музею мав би називатися «Пам’ятники Шевченку на Прикарпатті». Тут ми маємо приємний рекорд. Цікавими є історія створення пам’ятників, те, як громада збирала кошти для цього. Бувало, розігрували лотерею. Наталія Кобринська свого часу дала п’ять ринських у фонд Шевченка. На той час це були чималі гроші. — У 1914 році москалі на Прикарпатті знищили три пам’ятники Шевченку, — у Станиславові, Коломиї та в Городенці, — веде далі Арсенич. — Це робили царські війська. Цікаво, що вціліли побудовані в 1914 році пам’ятники у Косові, Шешорах, Микулинцях біля Снятина, в Петрилові Тлумацького району. Петро Арсенич годинами може розповідати цікаві історії, пов’язані зі спорудженням пам’ятників Кобзареві у різні часи та за різних режимів. За Польщі встановити пам’ятник Тарасу Шевченку також було непросто. — Три рази ішла делегація селян до воєводи з Устя на Снятинщині, а відкрили його за кошти українців Канади. Радянська влада ніби не забороняла Шевченка, але великі неприємності мали занадто ініціативні у справі вшанування українського пророка Шевченка. Скажімо, директор школи в селі Дорі пан Пірус, котрий був у січових стрільцях, за те, що не погодив напис на постаменті з райкомом партії «Учітесяѕ», мав величезні неприємності, — пригадує Арсенич. Цікаво зібрати і факти про те, як у різні часи переслідували тих, хто брав участь в урочистостях з нагоди Шевченкових днів, переконаний Петро Арсенич. «Шевченко у філокартії», «Шевченко в філателії» — для цього розділу пан Арсенич має видані у Львові, Коломиї, Перемишлі, Відні, Києві раритетні екземпляри. Як і екслібриси. «Шевченкіана в іменах», Шевченківські лауреатиѕ Петро Арсенич має бажання помістити в музеї Шевченка також і стенди з розповідями про людей нашого краю, котрі відвідали Канів. По крупинці він збирав матеріали про особистостей, які різними способами долучилися до справи пошанування Тараса Шевченка. Їх чимало, як і експонатів у невтомного Петра Арсенича.
До речі... Насправді ідея створення музею Шевченка на Прикарпатті не нова. З нею ми живемо з 80-х, багато відомих людей краю також мають цінні експонати. Вони зголосилися б віддати їх для музею народної шани, каже Петро Арсенич. Хоч усі ніби «за» музей Шевченка, але його й досі немає. Так, здається, називалася одна з газетних статей... Петро Арсенич каже, що підтримати його мав бажання навіть екс-голова облради і відомий колекціонер ігор Олійник. Петро Iванович підготував листи всім чинним депутатам ВР від нашої області, депутатам із позначкою екс. Справу таки можна зрушити, як гадаєте? Леся ТУГАЙ |
