П`ятниця, 2018-05-25, 9:06 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2018 » Березень » 29 » На пошану пам'яті завідувача науково - освітнього відділу НЗ "Давній Галич" Ярослава Поташника
10:26 AM
На пошану пам'яті завідувача науково - освітнього відділу НЗ "Давній Галич" Ярослава Поташника

Хтось в небо летить,

А хтось залишається!..

Хтось далі біжить,

А хтось зупиняється!..

Минуло 40 – ок днів, як відійшов у засвіти наш колега по праці та приятель в житті Ярослав Поташник. В кожного, хто його знав є своє відчуття втрати і свої спогади. Тепер в календарі колег – істориків з’явилися дві додаткові дати: день його народження та день відходу у вічність; багато з нас зараз може поділити свою співпрацю з ним на «до» і «після». Впродовж цих 40- ка днів ми відчували, що він ще з нами, при вході в заповідник була його світлина і горіла лампадка.

Про нього можна писати багато, як про знавця галицького краю, журналіста, актора, держслужбовця, художника, фотографа, музеєзнавця та ін. – оскільки всім цікавився і кожен напрямок роботи був для нього своїм.

Він був талановитою, яскравою, неординарною особистістю. З студентського віку хотів усього навчитися, зокрема режисурі, акторській майстерності, постановці голосу та акторській майстерності – і це йому вдалося. В подальшому цей молодечий запал не втратився до кінця життя.

Було в ньому щось давнє, поважне, з боярського коріння – бо любив і відчував минуле свого краю, але разом з тим, був сучасним і йшов в ногу з кожним днем. Мав вроджену шляхетність, при зовнішній скромності відчувалася внутрішня велич. Подібно, як Ярослав Осмомисл «підпирав гори Угорськії своїми залізними полками», він тримав на своїх плечах безліч обов’язків на всіх ділянках своєї роботи. За інтенсивністю роботи нагадував Івана Франка – був «титаном праці». Одна з виставок, яку організував, носила символічну назву «Слід на землі», тепер зрозуміло, що і його коротке життя не було прожито марно.

Не був патріотом – галичанином у вузькому локальному значенні, а правдивим українським державником, оскільки окрім любові до свого краю, були йому дуже близькі визначні постаті Наддніпрянщини – київські князі, запорізьке козацтво, Тарас Шевченко. Втратив в його особі Галич одного з своїх синів – які любили його, популяризували і хотіли кращого майбутнього.

Як журналіст мав добре відчуття пера – міг писати різними стилями дописи до часописів, узагальнювати аналітичну інформацію, готувати критичні матеріали. Не рідко, коли керівники тих чи інших установ не мали часу на інтерв’ю, отримував в них основні факти, писав розмову «від двох осіб», а читач, який міг знати особисто керівника, ніколи не мав сумніву, що інтерв’ю відбулося – так добре Ярослав міг відшліфувати текст.

Був за незалежну журналістику, але не рідко не знаходив в цьому підтримки в окремих керівників районного рівня. Характерно, що під час його роботи в «Галицькому слові» запалювалася свічка в день загибелі Г.Гонгадзе, а колектив під час виборів 2004 р. підтримував заяви до Верховної Ради з вимогою дати належну об’єктивну оцінку виборам.

Як держслужбовець (начальник відділу внутрішньої політики РДА) добре знав життя і проблематику району, приймав участь в більшості заходів в населених пунктах, поставив на рівень висвітлення роботи влади у ЗМІ – щотижнево в «Галицькому слові» вів рубрику «Про події в районі». Вмів захопити керівництво своїм баченням перспектив, а деколи це потрібно було зробити так, щоб керівництво повірило, що це не думка Ярослава, а особисто керівника – зате вигравала справа. Тішився, що втілив у життя значиме питання і ніколи не наголошував, що є його автором та ідейним натхненником.

Хоча за посадою належав до найближчого оточення різного роду керівників установ районного та обласного рівнів ніколи не шанував тих, які були формалістами і педантами у відношенні до працівників. За обов’язками неодноразово зустрічав голів облдержадміністрацій, представників міністерств, послів, вище духовенство – при цьому не мав щодо них якоїсь запопадливості чи почуття меншовартісності, все виконував з повагою до них і до себе.

Як керівник, був дуже доброзичливим і ліберальним до очолюваних ним колективів. Старався насамперед їх згуртувати, поважав працівників і мотивував кожного, застосовував принцип «Не ти, не я, а ми». Свого часу пропонували йому відповідальні діловодства в РДА (бути заступником голови, очолити культуру району), але прийняв для себе кінцеве рішення залишити держслужбу і працювати в творчому напрямку – пішов на працю в НЗ «Давній Галич».

Був дуже сумлінним і обов’язковим. Приходив на працю швидко, а йшов пізно. Для того щоб пожвавити будь який напрямок роботи, її слід було доручити Поташнику – він би «витягнув» усе. Знав роботу і «тягнув» - тому керівники різних рівнів часто доручали йому складні завдання, знали що з того буде користь і результат. Він не передоручав завдань, поруч нього можна було вчитися (а навчав він непомітно і ненав’язливо), зрештою, сам хотів вчитися навіть у молодших, цього ніколи не відкидав. Додатково опанував макетування та дизайн, їздив на різноманітні семінари.

Не раз після напруженого робочого дня ще йшов до церкви у Залукві на репетицію парафіяльного хору, в якому співав. Подібно, до пізна працював вдома, не рідко можна було від нього отримати листи у справах чи макети видавничих проектів після опівночі. Не цурався фізичної праці, неодноразово працював над благоустроєм багатьох об’єктів міста та заповідника.

Активний в політичному житті, приймав участь у Майданах 2004 та 2014 рр. Неодноразово виступав на різних вічах – з нагоди Дня Незалежності, всеукраїнського референдуму. Як депутат місцевого самоврядування, хоча належав до більшості і був їй підпорядкований, завжди після аргументованої зустрічі з виборцями, міг висловити свою особисту, відмінну думку.

Цікавився усім, неодноразово приймав участь в круглих столах на різну проблематику в Галицькій районній бібліотеці, був ведучим багатьох її заходів. Як загорався ідеєю, то обов’язково мав її втілити в життя. Коли озвучував ідею чи проект, то вмів це подати так, що співбесідник все одразу міг уявити у практичному житті. Для того, щоб все пішло в рух, досить було щоб він сказав: «Зробимо! Не журись!».

До роботи в заповіднику долучився швидко – вже давніше реалізовував спільні проекти, напрямки за які відповідав (Музей караїмської історії та культури, робота редактором інформаційно – видавничого відділу та завідувачем науково – освітнього) були для нього своїми та цікавими.

Знав багатьох відомих творчих людей і вільно з ними спілкувався, а вони його шанували, бо був одним з них, в їхньому середовищі почувався, як «риба у воді». Сцени, ролі, фестивалі були його стихією. Уявляв собі літній театр для галичан у Замковій вежі, бачив там лицарські турніри та популяризацію хореографічних колективів. Не раз спішиш до дому з фестивалю, думаєш підійти до нього, щоб спитати скільки ще виступів у програмі залишилося – підійдеш, а він веде програму, оголошує, весь захоплений – аж незручно стає турбувати… При любові до етнографічної співочої минувшини, слухав і сучасних українських виконавців, зокрема, “Hardkiss” та Дзідзя.

Для багатьох Поташник був уособленням постаті Тараса Шевченка. Поезії Кобзаря у виконанні Ярослава звучали неперевершено та неймовірно реалістично, так ніби до слухачів промовляв сам Тарас. Цьогорічні Шевченківські урочистості минули без його участі, хоча багатьом здавалося, що ось – ось він вийде на сцену…

Не дивно, що робота була його життям, від неї мав велике задоволення. Мав якесь тепло до своїх проектів. Його рутинна праця, при своїй важливості, була непомітною, ніколи його не було забагато в коридорах установ, всі бачили остаточний результат роботи вже на презентаціях і зустрічах. Кожен рік його праці був інтенсивнішим за попередній, вдалося музеєфікувати, відзначити і відновити ряд історичних об’єктів – тепер вони є не тільки пам’яткою про давнє минуле, а й згадкою про нього. Коли відчував, що на якісь проекти не матиме часу, міг безпроблемно віддати вже напрацьовані матеріали іншим, тільки щоб справа не завмерла і інші продовжували дослідження.

Завжди дотримував слово. Ти вже забудеш за якусь нібито дрібницю про яку з ним говорив і планував, а він з часом приходить і оповідає, що вже все зроблено – це сприймалося з вдячністю та приємністю.

Як художник, мав тонке відчуття естетики і гармонії. Це виявлялося, як у великих проектах облаштування експозиції музеїв, так і дрібних – власного робочого місця. Його роботи щодо їхнього оформлення, з одного боку несли велике інформаційне навантаження, при цьому інколи були досить простими у виконанні, але не втрачали у потребі та значенні (для прикладу, експозиція Галичиної могили у Крилосі).

Виставки та зустрічі організовував сумлінно і за потреби на це присвячував кілька днів. Неодноразово, коли потрібно було привезти експонати, запрошував кращого колегу до спілки, заправляли його авто і галичани могли побачити цікаві твори живопису чи декоративного мистецтва – це один з прикладів його вболівання за справу. Відкриваючи і ведучи якийсь захід, ніколи не домінував і не сприймався як головна дійова особа, швидше був модератором заходу. Картинна галерея НЗ «Давній Галич» тепер в багатьох уособлюється з його постаттю.

Належав до тих чоловіків, які дуже цінують родину. Був одним з тих небагатьох, що тримають на столі у рамці фотографії членів сім’ї. Незалежно від того, в якій установі працював - у кожному його кабінеті завжди були фотографії дружини, дітей та внуків. Любив і шанував дружину, вболівав за неї та її родичів. Іноді колеги зберуться після роботи поспілкуватися, дзвонить в нього телефон: дружина. Перепрошував товариство і не затримуючись йшов до дому.

Був душею будь – якого товариства. При цьому не сквернословив і не допускався якихось недопустимих жартів. Жартував приємно, пригадується, зустрівши когось на вулиці, запитував: «Де йдеш?» і швидко запитально відповідав «Не знаєш?»; міг зустрітися зі знайомими і тиснучи руку, жартівливо представитися «Славко Поташник». Ще однією його рисою була велика комунікабельність. Тільки вийдеш з ним в центр міста – і зразу багато знайомих, всі вітаються і бажають поспілкуватися. Не рідко так минала ціла година обіду. Був дуже щирим – безпроблемно міг подарувати на згадку чи якусь книгу, чи якийсь сувенір. Ніколи в ньому не спостерігалося якоїсь корисливості. Сприймався завжди позитивно, виглядало що ніколи не мав поганого настрою.

Ніколи не зневірювався, був оптимістом, вмів так підтримати інших, що вони відчували впевненість у завтрашньому дні. Не одному молодшому колезі говорив щоб в спілкуванні з ним перейшов на «Ти», але ніхто не переходив – поважали. Незважаючи на велике коло приятелів, впродовж останнього десятиріччя мав одного хорошого друга, мали велику довіру і взаємодопомогу один одному. Виглядало те як справжнє давнє козацьке побратимство.

Любив молодь і тішився її визнанням. Іноді здавалося, що завзяттям перевершував молодших (при цьому, був набагато моторнішим навіть серед своїх ровесників). Незважаючи на те, що був дещо старшим, ходив з багато молодшими в багатокілометрові експедиції, вірив у впровадження нових туристичних маршрутів, планував їх і переконував скептиків, що все вдасться. Хотів спершу їх самостійно випробувати, мандрувати йому було цікаво. Коли проводив екскурсію, не вів її відчіпно, щоб «збутися» – мусів туристу показати все.

Життя любив. І хоча був передпенсійного віку, чекав пенсію, як вікову межу, що гарантуватиме йому стабільне повсякдення, проте не думав сидіти дома, передбачав, що й далі працюватиме. Мав багато планів, як «води в Дністрі», але всі вони мали ту особливість, що їх реально можна було втілити в життя… І він би втілив…

Пішов від нас несподівано на вершині визнання таланту і за наявності «зеленого світла» для втілення в життя всіх задумів. Ця втрата болісно відбилася в серцях не тільки найближчого оточення, а й всіх, хто мав бодай невелику коротку нагоду з ним співпрацювати. І хоча він тепер не з нами, його особистий телефон ще довго не вмовкав – телефонувало багато людей з усіх - усюд, з якими мав спільні справи.

Тепер не раз ноги самі ведуть за порадою або кількома словами до його кабінету; щось робимо і виникає думка, а як би зробив він в цій ситуації, яким було б його бачення? – проте, відповіді на це вже не отримаємо, тепер він тільки за всім спостерігатиме…

Час невпинно іде вперед і пам’ять стиратиме якісь моменти про нього, тому сьогодні всі маємо бодай невелику нагоду своїми спогадами зафіксувати свої враження про Ярослава. Звісно, що з часом підготуємо його обширніший офіційний життєпис, в установі який працював з’явиться пам’ятна таблиця, можливо видастьcя друком збірник його статей…

Останній його пост у Фейсбуці був про домогу іншим. Тож і ми тепер щодо нього можемо зробити тільки одне – своєї сумлінною працею і молитвою допомогти його душі Там і спробувати втілити його земні задуми тут…

Миколайович – дякуємо і сумуємо!

Андрій Чемеринський


Переглядів: 10 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018