Після того, як "Галицький кореспондент" опублікував неймовірну історію кохання баронеси Ерни Кінсберг та галичанина Петра Манастирського, до редакції зголосилася племінниця австрійської аристократки - 79-річна Наталія Антонович, яка досі живе в Івано-Франківську. З журналістом "ГК" Наталія Антонович (у дівоцтві - Бачинська) зустрілася у своєму помешканні на третьому поверсі кам’яниці, збудованої навпроти найстарішого в місті парку. З юнацьких, довоєнних років вона пам’ятає той час, коли ці дерева були ще зовсім молодими. У двадцятих роках минулого століття, її мати, Герта Бачинська-Кінсберг, разом з дітьми замешкала у Станиславові, придбавши будинок на німецькій колонії, бо хотіла, щоб усі вони могли здобувати тут гімназійну освіту. "Нас була чимала купка, п’ятеро дітей, і наші батьки хотіли, щоб ми всі були мудрими, - згадуючи, сміється пані Наталія. - А в селі Рип’янці біля Калуша, де наш тато, Юліан Бачинський, служив священиком, була тільки однокласна школа". До Рип’янки Юліан Бачинський приїхав разом з дружиною, донькою австрійських аристократів, після Першої світової війни, яку пройшов у чині капелана австрійської армії. Переїхати на мешкання ближче до гірського клімату священикові порадили лікарі, зважаючи на його астму. За час воєнного лихоліття Юліан Бачинський часто бував на лінії фронту, служив пораненим та хворим солдатам, уділяючи їм святі таїнства, пережив російський полон, де захворів на тиф. І писав довгі та теплі листи додому. Коли ж не міг надіслати ніякого повідомлення про себе, сама доля посилала його дружині дивовижні звістки про чоловіка. "Якось у Львові мама побачила листівку, на якій австрійський капелан дає причастя хворим на холеру солдатам, - розповідала Наталія Антонович. - Коли придивилася - аж то тато на тій знимці. Одразу придбала її, і ми зберегли ту листівку аж дотепер". Розповідаючи про рідних, Наталія Бачинська гортає товстезні фотоальбоми, в яких зібрані ілюстрації до понад столітньої історії її родини. На почесному місці - фотографії дідуся та бабусі, Ульріха та Йозефіни Кінсбергів. Ульріх Кінсберг належав до аристократичного австрійського роду, відомого в Європі ще з 12-го століття. Дотепер у родині зберігають старовинне зображення родового герба та генеалогічного дерева. До Галичини уродженець баварського міста Оберштайнбах Ульріх Кінсберг, який мав поважну у той час посаду надлісничного, перебрався наприкінці 19-го століття. Місцем осідку австрійського аристократа та його великої сім’ї (в Ульріха було одинадцятеро дітей, троє з яких - від першого шлюбу) стало село Бориня на Стрийщині. Тут батько сімейства помер у і похований разом з другою дружиною Йозефіною (у дівоцтві - Гесс), яка приїхала з чоловіком до бойківського села аж із-під Відня. "Від першого шлюбу в дідуся було троє синів, наймолодший з яких також звався Ульріхом і згодом пішов батьковими слідами - так само став надлісничним у Борині після смерті Ульріха Кінсберга-старшого, - розповідала Наталія Антонович. - Найстарший його син Конрад теж працював надлісничним, але в Зальцбургу. Ебергард став професором в одному з найславніших у Європі університетів в Гайдельбергу. Гельмут впав на Першій світовій війні. Еріка вийшла заміж в австрійському місті Грац, там пізніше жили й інші мамині сестри - Іна і Лінда". Так склалося, що троє доньок Ульріха Кінсберга пов’язали свою долю з українцями. Ерна, про яку вже писав "ГК", одружилася з Петром Манастирським, який працював у банку в Станиславові і мешкав у Делятині. Ада породичалася з родиною Лагодинських, а Герта Кінсберг стала дружиною майбутнього греко-католицького священика Юліана Бачинського. "Тато ще студіював теологію, коли почув, що у Борині в родині надлісничного є щось зо сім панянок, - розповідала пані Наталія. - От він поїхав туди і одружився. Але почалася війна, його призвали до армії капеланом, мама лишилася одна з малими дітьми. Спершу вона з двома сестрами виїхали до Австрії, де була решта родини. Але одна тета висловилася до неї негарно, і вона спакувала речі, забрала дітей, пса і перебралася назад до Львова, де в тата було помешкання в успадкованій кам’яниці". Міжвоєнний період Наталія Антонович пригадує як найсвітліші дні свого життя, хоча їй довелося жити в розлуці із татом, який після від’їзду дружини та дітей до Станиславова лишився служити священиком в Рип’янці та викладати уроки релігії в Яворівці, Мислові. "Тато жив сам, як пустельник, не тримав навіть служниці, - розповідала пані Наталія. - В нього був такий, як він казав, камердинер, що міг принести воду, нарубати дров, тато лишав йому ключ, як ішов на уроки релігії на другі села, щоб Ясьо (так звали того "камердинера") взимі розпалював піч і пильнував хати. Тато жив направду дуже скромно - на хлібі і на чайочку, все для дітей старався". Мешкаючи в Станиславові, Наталя Бачинська-Кінсберг зустрілася зі своїм першим великим коханням, яке пронесла в серці до зрілих років. Дев’ятирічну школярку вразила братська турбота, яку виявляв до неї син калуського священика Євстахій Юркевич, який разом зі своїм молодшим братом винаймав кімнату в маминому будинку на німецькій колонії. "Він дуже опікувався мною, і ми жили як брат і сестра, - пригадувала старенька жінка. - Я була ще малою дитиною, а він був - кавалєр, студіював медицину. Тепер я деколи приїжджаю до його братанок (дочок брата), які живуть у Калуші, я там - як вдома". Коли почалася Друга світова війна, Євстахій Юркевич записався в дивізію "Галичина". Писав з вишкільних таборів зворушливі листи до своєї Наталки. Батьки молодих людей бачили цю взаємну симпатію і думали про одруження. Але потім була битва під Бродами, з якої він хоч і вийшов живим, але перебраним у чужий одяг і з чужими документами. Врешті-решт опинився аж в Австрії, де назвав своє справжнє ім’я. Коли постала потреба засвідчити, що він дійсно той, ким себе називає, Євстахій звернувся до... Ерни Манастирської-Кінсберг, яка саме приїхала з дітьми з Делятина до Відня. Ерну закликали на допит, і вона впізнала у воякові того студента, який знімав кімнату в її сестри і мав симпатію до племінниці. "Я знаю, що він потім виїхав до Японії, а потім до Америки, - розповідала пані Наталія. - Мені передавали від нього листи його родичі з Польщі. У 1965 році я вийшла заміж за Петра Антоновича, він також оженився в Америці з однією полькою. Тепер він би мав 97 років. Десь два роки тому він мені приснився, я думаю, що він в той день помер". Наприкінці Другої світової війни Наталія Бачинська разом з мамою поїхала спершу до Кракова, а коли мама повернулася до хворого батька, залишивши доньку під опікою Манастирських, - до австрійського Грацу, де була родина. Але жити в розлуці з рідними Наталія не захотіла. У 1946 році вона зголосилася до радянського посольства у Відні і поїхала в Рип’янку. "Коли я зайшла до батьківської хати, він на мене дуже сумно подивився і тихенько спитав: "Чому ти вернулася?" - пригадувала пані Наталія. - Мені стало аж не по собі, бо я була найменша і тато мене дуже любив. Але він тоді уже знав, що таке другі совіти, і боявся, щоб нас не вивезли в Сибір. А підстави були, бо ж мама була німкеня. Добре, що в селі мало хто то знав, а ті, що знали, - не видали". За радянської влади добра гімназійна освіта і вільне володіння іноземними (зокрема, німецькою) мовами дозволили доньці священика влаштуватися на роботу вчителькою. Працювала вона, щоправда, здебільшого в сільських школах, щоб не привертати до себе зайвої уваги органів радянської влади. Хоча за те, що пані Наталія, будучи вчителькою, відвідувала церкву, її тричі звільняли з роботи. "Після здобуття Україною незалежності я отримала сатисфакцію - мені дозволили викладати в гімназії християнську етику, - щиро посміхаючись, говорила Наталія Антонович. - Мені вже було 76 років, але учні тільки в мене і в директора сиділи на уроках так сумирно. Я природжена вчителька, якби випало жити ще раз, то була би тільки вчителем". Богдан СКАВРОН |
