Вівторок, 2019-09-17, 7:44 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Липень » 19 » Неоперна драма галицької співачки - пам’яті Олени Дмитраш
2:06 PM
Неоперна драма галицької співачки - пам’яті Олени Дмитраш
Олена Дмитраш – талановита українська оперна й камерна співачка та педагог, про яку сьогодні, на жаль, мало хто знає.
Маючи прекрасні від природи вокальні дані та відповідну фахову підготовку, вона не змогла повністю розкрити свій неабиякий талант: за Польщі українці було неможливо пробитися в якійсь мистецькій професії, а за радянської влади співачка зазнала репресій. Її  примусового вивезли до Красноярського краю, де й скінчилося її життя. Впродовж шести років перед засланням Олена Антонівна жила в Станіславі і працювала з талановитою молоддю Гуцульського ансамблю пісні і танцю та музичного училища.
Народилася Олена Дмитраш в селі Мишині на Коломийщині в сім’ї греко-католицького священика 18 лютого 1902 року. В родині шанували музику – отець Антоній (уродженець Ямниці під Станіславом) був непоганим скрипалем, мати – піаністкою. Загальну освіту Олена здобула у Львівській дівочій гімназії, де була солісткою хору, постійно виступала на Шевченківських святах. Вокальне мистецтво опановувала спочатку у Львівському Вищому Музичному Інституті імені Миколи Лисенка та в польській приватній вокальній школі, потім – у Варшавській консерваторії.
В кінці літа 1929 року Олена успішно дебютувала у Львівському польському оперному театрі. Українські та польські критики в один голос захоплювалися молодою дебютанткою. Позитивну рецензію на її виступ дав, зокрема, Станіслав Людкевич (газета «Діло», 1929/194), який, відзначивши вокальну і сценічну майстерність солістки,  закінчив свою статтю на не зовсім веселій ноті: «Мусимо радіти, що в нас, у Львові, зростає щороку число наших оперних співачок, тільки сумно робиться на душі, коли згадати, що всі вони мусять підпомагати чужу оперну сцену».
Після закінчення Варшавської консерваторії Олена Дмитраш залишилася в ній працювати асистентом, паралельно один рік була солісткою Варшавської опери. Збереглася копія посвідчення, яке пані Олені видало Об’єднання артистів сцен польських у серпні 1929 року з терміном дії до липня 1930 р.  Подальше продовження роботи в опері співачка відкинула через неприйнятну для себе пропозицію – змінити віросповідання та національність. Тож обмежилася філармонійними концертами та виступами на радіо.
У кінці квітня 1936 року в селі Заріччя (Надвірнянщина) помирає отець Антоній. Олена повертається до України, щоб поховати батька, і залишається на рідній землі. Роботу за спеціальністю їй знайти було важко – українського оперного театру в Галичині не існувало, а Львівська опера «русинки» не потребувала. Та порятунок прийшов у вигляді мандрівного Українського театру Йосипа Стадника («Артистичне турне»), солісткою якого вона стала. На пересувній сцені Олена Дмитраш виконала головні партії в музичних виставах, операх та оперетах українських і західноєвропейських авторів. Поряд із цим співала в  концертах оперні арії, українські народні пісні та солоспіви М. Лисенка, В. Барвінського, С. Людкевича, Д. Січинського та ін. Преса відзначала велику музикальність, культуру і високу вокальну техніку, гарний тембр її сильного драматичного сопрано.
У вересні 1939 року театр Й. Стадника припинив своє існування. Олена Антонівна влаштовується на роботу у Львівський обласний відділ у справах мистецтв (завідувач сектору музики та музичних навчальних закладів) і в Інститут підвищення кваліфікації вчителів («науковий робітник по ділянці музики»).
З 1941 року про життя і діяльність Олени Дмитраш маємо різні дані, подані нею в автобіографії: за одними з них, вона якийсь час проживала в селі Луг Станіславської області й у Львові, не працювала;  за іншими – від 1941 до жовтня 1943 року була безробітна, де проживала – не вказано. В одній із виробничих характеристик на пані Олену від Станіславського музичного училища говориться, що у воєнні роки вона перебувала в Станіславі. З жовтня 1943-го до березня 1944 року Олена Антонівна викладала в музичній школі міста, паралельно працювала в Гуцульському ансамблі пісні і танцю (як педагог-вокаліст) та в Будинку офіцерів, де вела фортепіано, а у вересні 1945 р. була прийнята на роботу до музучилища як педагог вокалу та обов'язкового фортепіано. Проживала по вулиці Чорновола. Будинки, в яких співачка винаймала кімнати, не збереглися.
Вокальний клас Олени Дмитраш був неоднорідний, адже у повоєнні роки до училища приходили навчатися люди різного віку та музичної підготовки. Дехто, не довчившись, залишав заклад, інші могли паралельно здобувати музичну і якусь іншу професію. Олена Антонівна працювала з учнями вокального та диригентсько-хорового відділів. Вона була скромною, доброзичливою, толерантною до своїх вихованців, але водночас – дуже вимогливою. Це стосувалося і правильного відношення до голосу, і дисципліни, і навіть харчування. На уроках працювала з великою самовіддачею.
Після звільнення Станіслава від німецьких військ у місті почалася хвиля побудови «радянської культури». Для цього сюди присилались ідеологічно «правильні» кадри. В музичне училище також прийшли нові викладачі, деякі – відразу упереджено настроєні до всього місцевого й українського. Не одного колишнього вчителя і учня тягали на «співбесіди», не одного колегу доводилося відстоювати першим повоєнним директорам.
Чорна смуга у житті Олени Дмитраш почалася з того, що одна з новоприбулих викладачок звинуватила її у професійній некомпетентності (!) і почала писати на неї скарги у різні інстанції. Для розгляду цього питання восени 1947 року прислали експерта із Львівської консерваторії імені Лисенка – відому співачку, племінницю Соломії Крушельницької Одарку Бандрівську. Пані Дарія неупереджено й об’єктивно оцінила педагогічну майстерність Олени Антонівни, і не так, як розраховувала її «колега»: Олена Дмитраш залишилася працювати далі.
Та випробовування для Олени Антонівни продовжувались. Ще у вересні 1944 року був заарештований і засуджений «за антирадянську агітацію» її старший брат Йосиф (1899 – 1954). Така сама доля спіткала її матір і молодшу сестру Теодору, яка, проте, зуміла дивом утекти із заслання і переховувалася в Станіславі та довколишніх селах. Напевно, пані Олена заздалегідь зрозуміла, що треба якось рятуватися: коли вона прийшла на роботу до Станіславського музучилища, то записала в анкеті, що народилася 1905 року в селі Глибоке на Богородчанщині в сім’ї службовця. Швидше за все, ще за першого приходу «радянських визволителів» вона виробила собі паспорт чи інший документ, який посвідчував особу, змінивши дані про рік і місце свого народження. Та це не допомогло.
Дехто із старшої франківської інтелігенції вважає, що саме скарги на Олену Дмитраш могли відіграти не останню роль в її репресуванні, привернувши до неї увагу відповідних органів, адже співачці довелося – для підтвердження компетентності – виробляти копії документів про свою освіту і роботу в театрі Стадника (оригінали, напевно, були втрачені). Сьогодні ці два документи – серед кількох інших Олени Дмитраш – зберігаються у фондах Львівського Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької. Нас вразила дата видачі останнього з них – 15 листопада 1949 року – за півмісяця до вивезення Олени Антонівни до Сибіру. (Тим часом вже старенький віком Йосип Стадник відбував з 1947 р. покарання в Угличі на Волзі.)
Олену Дмитраш забрали вночі 1 грудня 1949 року. Дали кілька годин, щоб зібралася. А потім був товарний вагон і дорога, яка закінчилася станцією Решоти і невеликим, цілком ізольованим від цивілізації поселенням Туманшет серед тайги.
Тут переселенців заставили добувати смолу хвойних дерев – живицю. Це була важка праця в кліматичних умовах, наближених до північних. Розцінки на живицю були невисокими, тому, щоб заробити на проживання, потрібно було працювати по 14-16 годин на добу, а хто мав сім’ю, працював і більше – робочий день був ненормований. Люди швидко виснажувалися, хворіли, помирали, та їхніми бідами ніхто не переймався. Одна із жінок-страдниць, яка була репресована в ту саму місцевість, що й Олена Дмитраш, про своє заслання писала: «Без дозволу виїзду я працювала в тайзі – в 17 кілометрах від станції [Решоти], в хімлісгоспі. Ми живицю добували – соснову смолу […] Комусь видасться – неважка робота, весь час ходити треба було – різати ліс. Може, й не важко, якщо ти одягнений, взутий і нагодований. А ми ж були голодні і роздягнені. Влітку – комар, мошка, взимку – мороз. 800 грамів хліба давали. Здається – достатньо. Але ж крім хліба – більше нічого. З’їш його за один раз і працюєш голодна».
Решоти, як і інші села Нижньоінгашського району, розташовані у гарній місцевості, яку через красу природи місцеві мешканці називають  «російською Швейцарією».  Та для нещасних переселенців ця земля була тюрмою. Зрештою, Решоти дійсно були «столицею» виправно-трудових таборів Красноярського краю – так званого Краслагу:  навколо них щільним кільцем розташовувалася маса колоній за колючим дротом, а в самому селищі перебувало головне управління цими таборами (сьогодні від колоній залишилися лише руїни – страшні пам’ятки страшного геноциду).
У життєво-побутових питаннях Олена Антонівна була непрактичною, майже безпорадною, незвичною до важкої фізичної праці, крім того, неміцного здоров’я. Їй важко давалося пристосування до нових умов. До того ж, приблизно за рік до переселення вона перенесла операцію. «Пані Дмитраш спить на снігу і їсть сніг і просить помочі», - цю фразу з анонімного листа, який у березні 1950 р. прийшов до отця Михайла Ганушевського в село Угорники під Станіславом (перед вивезенням його самого із сім’єю), до сьогодні добре пам’ятає його донька Марта Малкош.
Восени 1950 року пані Олені вдалося переїхати до Решот (Нижньої Пойми), де вона влаштувалася при клубі керівником вокального гуртка. Швидше за все, це місце виходила для неї сестра Теодора, яка, довідавшись, що Олену Антонівну вивезли до Сибіру, добровільно поїхала за нею, щоб підтримати, розрадити і хоч трохи полегшити життя.
На засланні співачка протрималася менше  трьох років, відійшовши у кращий світ у середині короткого спекотного сибірського літа – 24 липня 1952 року. Їй було всього п’ятдесят.
P.S. У 1956 р. одній із колишніх учениць пані Олени дозволили відвідати своїх батьків, репресованих разом з Оленою Антонівною. Дівчину відвели на могилу улюбленої вчительки, де вона побачила звичайний горбик, обкладений дерном та обгороджений парканцем, з хрестом без напису. Спочатку за могилою сестри доглядала Теодора, яка вирішила не повертатися на батьківщину, де в неї нікого не залишилося. Та 1956 року і її вже не було серед живих.
  Галина МАКСИМ’ЮК, музикознавець

Переглядів: 378 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019