Людське життя дуже скороминуче. Здається, що кожен з нас ще зовсім недавно безтурбно проводив час з ровесниками, здобував освіту, щодня ходив на працю – а приходить час і розуміється, що пройшли роки, і вже є що згадати і оповісти про недавнє минуле молодшим поколінням. Людина відходить у вічність і мабуть найкращим слідом, який вона залишила в житті є її особисті добрі справи і незле людське слово.
З кожним роком залишається все менше тих, які для нас – сучасників, були «містком в минуле», які могли розповісти про життя і побут під час польської та німецької окупації, передати нам бувальщини щодо повсякденного життя галицької громади, її діячів. Одним з тих, хто дуже любив своєї місто і радо ділився пережитим був славної пам'яті Роман Кривоніс.
Зовсім нещодавно, у лютому 2022 р. він відійшов у вічність; в сучасному інформаційному суспільстві, яке переповнене новинами про військові події, соціальні та економічні проблеми, його відхід не був помічений міською громадою – за винятком кола родини та кола знайомих. Вартує згадати і пам'ятати про нього, оскільки для збереження культурної спадщини окремих об’єктів міста Галича його вплив був непересічним, а в значній мірі і вирішальним.
Народився Роман Кривоніс у давній галицькій родині 11 листопада 1940 р. Місцем його проживання була стара міська дільниця з тепер уже забутою назвою Куфльофщизна (околиці галицького залізничного двірця, тепер охоплюють терени вулиці Лесі Українки). Навчався в школі Галич – Заріка. Багато років працював поштовим службовцем. Останні роки був невтомним, як відновлювач і опікун церкви Святого Дмитра на Заріці.
Для нас молодших, він був якоюсь мітичною людиною. На вигляд суворий, ніби завжди сам собі на думці, здавалося що з ним складно було б пристати до бесіди і порозмовляти. Думалося, що важко буде подолати цей перший бар'єр в спілкуванні – проте, коли вже з ним велася бесіда, виглядало що він оцінивши людину, визначав для себе чи готовий він на подальше з нею співпрацювати і довіряти.
Був досить працьовитим – завжди його можна було знайти за роботою чи в стодолі, чи при порізці дров, чи при випасі худоби. Одягнутий в слюсарський фартух, навіть колючи горіхи і спілкуючись з людиною, виглядав поважно і був добрим і компетентним співбесідником. Коли дійсно поважав особу, в бесіді звертався до неї старим галицьким манером: «Пане ….».
Любов до минулого, ймовірно, була в ньому з дитинства. Нелегке воно було, післявоєнне, але наповнене вражень. Любив розповідати про те, як з товаришами грався у напізнищених підвалах залізничного двірця та в цехах залізничного депо (на «Ганці»), про будівництво тимчасового дерев'яного мосту на Дністрі, про переправи через ріку за допомогою линви, про те як крадькома залазив з коллегами у будівлю колишнього римо-католицького костелу в Галичі. Все мав жаль, коли оповідав, що дуже давно якийсь пан продавав стару книгу про історію Галича, а він її не викупив… Тому й цінував тих людей, які мали спільний з ним інтерес, яким міг передати свої переживання та знання.
Завдяки праці, поїздкам поштовим автомобілем, добре знав околиці тогочасного району, цікавився старими церквами. Можливо, це й частково вплинуло на його подальшу громадську роботу.
Його особливе, навіть в деякій мірі наївне, захоплення краєзнавством найбільше виявилося в захопленні відновленням храму, який відвідували його предки – церкві Святого Дмитра. Довгі роки в період радянської влади, вона була закинутою, в напівзнищеному стані – тепер, не без велетенського вкладу п. Романа, є однією з найкраще збережених в автентичному плані церков міста.
Про його участь в цьому процесі є кілька газетних публікацій в тогочасній пресі. Зважаючи на те, що вони є доступні для прочитання, хотілося б лише акцентувати увагу на його підході до справи і основних засадах, які сповідував.
Хоча Роман Кривоніс не мав фахової освіти, ні історика, ні реставратора – до справи відновлення храму підходив з таким розумінням, якого інколи бракує сучасним фахівцям. В його розумінні все повинно було опиратися на автентичний вигляд давньої споруди і використанні відповідних матеріалів. Новітні замінники, на зразок металопластику чи металопрофілю сприймав з великою засторогою і відкидав їх у практичному використанні.
Насамперед, як фахові історики йшов «ad fontes» – від джерел, від того як церква виглядала за попередніх поколінь. Тому спершу наполегливо вишукував старі фотографії зовнішнього та внутрішнього вигляду церкви, розпитував старших за себе людей. В цьому йому надзвичайно пощастило – віднайшов аж у Казахстані одного з відвідувачів церкви в 60-их роках ХХ століття, п. Пасічняка, який для себе зафотографував тогочасний стан будівлі. Маючи ці фотографії, заповзявся відновити все відповідно до первинного вигляду.
І так з часом було знайдено майстрів, які відновили і реставрували різьбу царських воріт; самостійно відновив давні дерев’яні вхідні церковні двері (все побивався, що не вдалося для нащадків зберегти напис виконаний на них кимось з вояків німецького вермахту в 1944 р.); відновив систему підняття головної ікони на іконостасі під час храмового свята (це дуже цікавий елемент, який збережений тільки в цьому храмі Галича); дбав щоб були написані всі образи, які фотограф зафіксував у церкві. Дуже болісно сприймав ініціативи різних міських урядників, які полягали в тому, щоб перекрити церкву металопрофілем і відстоював давню коломийську дахівку – черепицю, яка служить і досі.
Розумів, що для збереження температурного режиму і для вигляду храму не слід погоджуватися на заміну дерев’яних вікон на металопластик. З того мав проблеми і непорозуміння – одначе, був задоволений, що все так, «як було колись».
Бував у церкві часто, знав кожен «кутик» і кожен предмет церковного оздоблення. Тому й не дивно, коли хтось захотів вперше відвідати храм і мав якесь питання до п. Романа, останній легко міг влаштувати екскурсію – розповідь на 1 – 2 години. То було його, він то любив і тішився, якщо люди мали зацікавлення. Кожен відвідувач спостерігаючи Кривоноса, розумів що то дійсно, його «сродна» праця.
Великим його жалем була неможливість відтворення напису на царських воротах. Наявна давня чорно – біла фотографія зафіксувала розмитий текст – з ним ходив до користувачів фоторедакторів, священників, але на жаль, це було єдиним, що не зміг практично відтворити – оскільки ніхто не відповів на питання щодо змісту тексту.
Надзвичайно радів, коли вдавалося церкву популяризувати і досліджувати. Пригадується його радість, коли в науковому виданні «Звід пам’яток історії та культури Галицького району. Місто Галич” (2019 р.) було надруковано статтю присвячену храму; з великою радістю супроводжував науковців Національного заповідника «Давній Галич» та Національного технічного університету нафти і газу, коли виконувалося 3D сканування церкви – з метою отримання і фіксації її цифрових вимірів та зображень.
Великою його мрією було видання окремої книги – альбому присвяченої церкві Дмитра. Неодноразово говорив, що складатиме пенсії для того щоб допомогти з виданням – основне, щоб хтось взявся написати…
Старався відтворити все давнє і притаманне на прицерковній території. Спільно з сином відновив місійний хрест при вході (оповідав, що встановлювали в останній рік існування УРСР, «коли галицькі люди були на параді»). Дома зберігав форми долонь статуї Ісуса Христа і показував їх зацікавленим – оскільки старі були відбиті і втрачені, потрібно було відливати нові форми.
З великим ентузіазмом взявся до роботи і між церквою і дзвіницею відновив пам’ятник галицькому священнику о. Корнелію Левицькому (в період його душпастирювання було побудовано церкву Дмитра) – щоправда, пізніші дослідження науковців вказали на те, що місце останнього спочинку пароха знаходиться в іншому місці. Був дещо розчарованим з того, але все ж пам'ятник залишив на місці, бо вклав і свою працю, і хотів вшанувати священнослужителя.
Не маловажливим був його вклад і для інших дільниць міста. Зокрема, від п. Крижанівського з Галич - гори отримав давню статую Богородиці, яка стояла за австрійського і польського панування в центрі міста. Спершу розмістив її в церкві Дмитра, але згодом пропонував її відновити на первинному місці в центрі. На жаль, згоди від відповідних керівників не отримав – тому статуя встановлена тепер поруч церкви Різдва Христового.
Прагнув повернути на своє місце статую Яна Непомуцена, яка в давні часи стояла поруч в’їзду на металевий міст. Віднайшов її на старому кладовищі Галич – гора. Згодом побивався, що вчасно не встановили (влада вчергове не підтримала), а пізніше статуя пропала…
Дуже шкодував і переживав за те, що давні дерев’яні вхідні двері до церкви Різдва Христового були замінені на металопластикові, а старий «намолений іконостас знятий і замінений на камінний». Відчувалося, що і церква Святого Дмитра і Різдва Христового були обидві для нього цінними і дорогими.
Знав історію околиць міста, багато розповідав цікавих випадків з життя. Мав ентузіазм вже в старшому віці вийти з науковцями в поля над Дністром і допомогти знайти їм в урочищі «Верби» давній австрійський геодезичний репер.
Сумно без пана Кривоноса, щемно на серці. Зналося, що є старший товариш, до якого все можна зайти і довідатися щось цікаве про давні часи. Був він дійсно, без перебільшення людиною – легендою, не тільки цікавився історією, а й сам її творив.
Залишилися після нього його добрі справи. Також, є записане кількохгодинне інтерв’ю, яке після розшифровки запису, стане додатковим джерелом інформації для дослідників.
Осиротіла церква Дмитра без нього. Але його гробівець з південної сторони церкви стоїть, як стійковий своєї справи. Тепер тільки від нас залежить – чи збережемо ми церкву такою, як бачили наші предки; такою як дбав за неї пан Кривоніс; чи не підемо в руслі сучасних новітніх впливів заміни на новомодні, але безпотрібні і псуючі вигляд матеріали…
В сучасному розумінні він був ревним і активним волонтером, прикладом того як небайдужа приватна особа, своєю дією та переконаннями може дбати за пам’ятки культурної спадщини на відміну від органів державної влади та місцевого самоврядування.
Тепер він, як аматор справи знаходиться в доброму товаристві поважних людей, які також залишили слід на землі – разом з о. Левом Лаврецьким, істориками та краєзнавцями Романом Пащином, Ярославом Поташником, Ігорем Ковалем, Борисом Возницьким.
Пішов у вічність на 82 – ому році життя, 16 лютого 2022 р. Багато розмов не переговорено, безліч наших питань щодо минулого вже не отримають відповіді. Залишилися про нього наші спогади, як про старшого колегу і його сумлінна та жертовна праця.
Роман Кривонос – громадянин Галича, ентузіаст і пам’яткоохоронець на громадських засадах.
Андрій Чемеринський
Почесний краєзнавець України | 
