Великдень 1915 р. був раннім і припав на 4 квітня 1915 р. Велике свято відзначалося в тривогах і сподіваннях – адже, Галич і Залуква були окуповані військами російської імператорської армії у вересні 1914 р. За сім місяців мешканці змогли побувати між життям і смертю, пережити складні економічні обставини, втратити надію в швидке повернення свого (австрійського) війська. Люди готувалися до свята, кожен як міг… Разом з тим, до звільнення залишалося не багато – росіян було вибито у червні 1915 р. (щоправда, вони ще коротко сюди повернуться у липні 1917 р. – але це був єдиний Великдень, який громада святкувала у російській окупації під час Першої світової війни).

Цікавим епізодом про відзначення Великодня 1915 р. є спогад очевидиці тих подій, відомої освітянки Іванни Блажкевич, яка волею обставин, була змушена приготувати декілька сотень пасок для російського війська, яке стаціонувало в околиці. Саме з її спогаду можемо довідатися про ті скрутні часи у селі, відчути сумний дух свята, переживання і емоції автора спогадів, зрозуміти взаємовідносини, які панували між росіянами в одному з підрозділів.

У березні - квітні 1915 р. Іванна Блажкевич проживала зі своїми дітьми та батьком у шкільному приміщенні в с. Залуква. Окрім них, на постої в Блажкевич перебували російський інженер Єрмолаєв з дружиною, військовий комендант «ніби з жінкою» і військовий казначей – всіх їх вона повинна була харчувати. За проживання постояльців Блажкевич отримувала від них харчі, м'ясо та опал.

Дійовими особами згаданими в цьому епізоді спогадів є:

• Іванна Блажкевич, вчителька і просвітянка, дружина директора школи у с. Залукві; її діти Богдан та Люба;
• Батенько – батько Іванни Блажкевич, проживав у с. Денисів на Тернопільщині, приїздив у гості до доньки;
• Іван Андрієвич, військовий казначей, старший чоловік;
• Марія Івановна, дружина інженера Єрмолаєва, яка прибула до Залукви з-за Байкальського озера на початку березня 1915 р., ініціатор печення пасок;
• військовий комендант.

Отож, Іванна Блажкевич згадувала:

«…23 березня. Свіжа морока. Намовляє мене Іван Андрєєвіч взяти на себе печення 300 пасок півторакілограмових на «Пасху» для всіх солдатів у роті. Команда справляє солдатам свячене. Іван Андрєєвіч з одушевленням розказує, як то Марія Івановна піддала чудовий проект. Від завтра казенні коні йдуть до роботи при окопах, а за гроші, призначені на підводи, справлять цілій роті паску. «Ось, що то значить - жінка! - закінчує із признанням. - Мужчини ніколи б до сего не договорились. Остаточно були б «поругалісь» і нічого путнього не вийшло б».

24 березня. Згодилась я спекти 300 пасок, але при умові, що найдальше до п'ятниці цього тижня дістану муку. Іван Андрєєвіч пообіцяв.

Батенько збираються до Денисова (село в сучасному Тернопільському районі Тернопільської області на р. Стрипі – А.Ч). Весняне сонце кличе їх до ріллі. Не дається ніяк вговорити. Врешті не стримую. Бачу, що батенькови скучно в мене. Вони ж звикли до чинного життя. Бездіяльність пригноблює їх. Не знаю, як вони там упорядкуються. Гіренька то господарка без хати та господарських будинків (родинне обійстя Блажкевичів в Денисові було значно знищене під час військових дій – А.Ч.). Намовляють і мене їхати, алея рішуче відмовилась, хоч жаль мені батенька самого пустити. Але краще їм бути самим, аніж зі мною тепер, коли мої діточки руки мені зв'язали. І в господарстві ніякого хісна з мене не було би, хіба непотрібний клопіт.

28 березня. Квітна неділя. Ожила природа. Сніжинки вкрасили «стінку» над Лімницею, а наддністрянські лозинові луги засріблилися «базьками». Вчора від'їхали батенько, та й Богдан скучає за дідунцем.

На приходстві всі зажурені (приходство в с. Залуква, парохом був о. Мулик – А.Ч.). Найстарша внучка Оля ще взимі, спускаючися санчатами, стовкла колінце. Спершу здавалось, що це дрібниця, а тепер пухлина вправді зійшла, але дитина не випростовує ноги. Дивитися не можу на зажурених батьків. Безпомічність пригноблює всіх. Оноді був лікар з Липиці та сказав, що без ренттенівського просвітлення годі поставити діагноз. Але де взяти променів Рентгена? До Львова і нема з чим їхати, і дістатися годі. Але я мушу щось розвідати! Годі лишити в нещастю правдивих приятелів. Може, вдасться скористати щось в тім напрямі з мого «побратимства» з москалями (мається на увазі вимушений постій росіян на квартирі в І.Блажкевич – А.Ч.), за яке і о. М. дивиться на мене кривим оком.

Не знаю, що буде з моїм печивом трьох соток пасок... Коменданта ще досі нема зі Львова з мукою, а я аж боюся цеї роботи, що її взяла себе, може, й не роздумавши, як слід.

Великоднє печиво

29 березня. Невже є і мука, і дріжджі. Сахар, «ізюм» ще й «вєтчіни» (шинка, вуджениця – А.Ч.) цілі паки комендант привіз. Боже! І коли я ці паски спечу?

Комендант наглить, щоби до четверга ввечір покінчити печиво, бо якщо його прохання не узгляднять, то рота в п'ятницю відійде до Заліщик. Значить до вечора четверга мушу спекти.

4 квітня. І спекла. Денно по 100 штук пасок виходило з моїх рук. Гарні, рум'яні повдавались. «Прямо прелєсть!» - любувався комендант, а я сама аж ахнула, зайшовши в четвер увечері в клас та побачивши, як на шкільних лавках замість діточих головок розсілися десятки рум'яних пасок. Відтак ще мусили зладити 300 проскурок, бо солдати «говіли». А там ще 900 яєць принесли «покрасіть». Не знаю, як я всьому цьому всьому раду дала. Найбільше потерпіло на тім моє Любятко, бо Ганька, відмовившись рішуче від всякої помочі при «московських» пасках, лишила мене саму в хаті зі всенькою роботою. От і Любочка немало наплакалася, поки я могла потрібний лад їй дати.

Раз то аж Іван Андрєєвіч прибіг з класу, бо Люба, збудившися якраз, як я печиво пасок почала виробляти, цілою силою здорових груденят домагалася порятунку в своїй немочі.

«Моя Любофь! Моя Любофь!» - припав до дитини казначей в новенькому однострою, відказуючи на мене, що не дбаю про дитину.

«Не беріть дитини! Не беріть!» - кричу щосили, свідома небезпеки, що грозить новенькій блюзі Івана Андрєєвіча. Не послухав. І цілком «іспортіл» новісінький уніформ. На щастя, надійшла Ганька та вирятувала Івана Андрєєвіча з дуже прикрого для мене становища. Поніс із собою в канцелярію несподівані «ордени», і вже навіть нині, на Великдень, вдягнув стару блюзу, відрікшися нової. Не знаю, як я попри це все зуміла ще на час і обід своїм столівникам зладити. І чай подати, і вечерю.

«Ой! Усталі уж!» - жалував мене артільщик, вираховуючи 900 яєць на крашанки. «Ой усталі!» - співчувала Марія Івановна, просячи рівночасно ще один торт на свята спекти. «Ой усталі!» - падькав Іван Андрєєвіч, та й зараз же крутив голову салатою, що її хоче мати на обід, бо він три дні гостро постить. Всі жалували, але домагалися свого. Сказано: заплатили.

В п'ятницю повідомив мене Іван Андрєєвіч, що буде нагода передати дещо сестрі до Станиславова.

- Так що ж я їй передам?

А ось скільки напекли, та й у мішках ще є і цукор, і ізюм.

Це ж не моє.

- Ето казьонноє, - і Іван Андрєєвіч сам наклав у кіш і паску, і бабку, і цукру та ізюму всипав. Та й сам відіслав до Станиславова моїй сестрі, а називається, що се від мене паска.

А при останньому печиві пасок, то з Марією Івановною щось «ворожили» при одній пасці. Іван Андрєєвіч казав собі її назначити і осібно відставити. В суботу поклали до цеї паски крашанок, «вєтчіни» і денщик Замораєв мав віднести нині якійсь удові, що білизну солдатам пере. Передавши умовлене число пасок, дістала я від коменданта умовлену квоту, себто 10 копійок від штуки. Дальше Марія Івановна звеліла виплатити мені за фікційних 40 літрів молока, що їх артільщик мав доставити для пасок, але не доставив.

Отже я мусила розчиняти на воді, а Марія Івановна перемінила сю воду на молоко і казала комендантові виплатити мені по 12 коп. за літру. Накивую я Марії Івановні, що ось хіба до Галича піду з жалобою на неї, бо вона воду замість молока продає, але М.І. дуже рада, що вдалася їй штучка, і сміється з того, що я боюся казьонні гроші брати. Але я не звикла, й відразу переслала сих 5 руб. товаришці Сембратович (можливо, йдеться про галичанку Сембратович Наталію Михайлівну (29.08.1850 – 04.10.1926) – А.Ч.), коло якої дуже скрутно.

Пізно в ніч під Великдень розбирала я ще студенець і збиралась хоч трошки припочити. Тим часом столівники якраз вернулися з церкви і «розговілися». Поки я їх обслужила - розвиднілося і я теж до церкви пішла.

Тут такий самий, а може, ще й сумніший, як на Різдво, настрій. Здається, що ніхто не чув ще такого сумного «Христос Воскрес», як на Великдень 1915 року. І ніколи ще так сумно не грали великодні дзвони, нагадуючи своїм звуком пам'ятну серпневу ніч.

Мої перемучені нерви не дали мені перетривати до кінця богослуження. Я втекла домів. Іду, а Іван Андрєєвіч стоїть в класі при вікні і плаче, як маленький, заодно повторюючи: «Ах жонка, моя жонка как живьош ти сєводня?». Ця картина ще гірше роздразнила. Не можу дивитися, як мужчина плаче. Трохи згодом зібралися під школою всі сапери.

Не похристосувалися

Перед роздачею пасок прийшло між комендантом та Іваном Андрєєвічем до суперечки з тієї причини, що комендант не хотів «христосуватися», себто цілуватися зі всіма солдатами (обряд взаємного цілування, який здійснюють, вітаючи один одного з святом Воскресіння Христового – А.Ч).

 «Как же... єсліб хорошиє дєвушкі, так хрістосоваліся би, а с солдатамі?.. - каже нам казначей і, тріснувши дверима, пішов в канцелярію, не жаліючи при тому своєрідного словника на адресу коменданта. Опісля Іван Андрєєвіч щез. На обіді не був. Ніхто не знає, де він подівся.

Трошки переспавшися, пішла я з діточками на приходство. Заскучила через цей тиждень за ними, їхнім ласкавим словом. Занесли ми Олечці крашанок, а Богдан не відступав від Олюсі, яка вміє так гарно оповідати йому байочки. А розказавши «Рукавичку» чи «Червону Шапочку», або «Козу-Дерезу», зараз драматизує оповіданнячко, і діти цілим єством входять у роль зайчика, ведмедика чи іншого звірика.

Добре, що в мене є гроші. Ми мусимо для Олі знайти промінь Ренттена. Іван Андрєєвіч вже звідував в Станиславові і каже, що в якімсь із військових шпиталів пересвітлюють ранених солдатів. Поки що треба підождати кілька днів, коли мої столівники виберуться…».

Своїми емоціями щодо свята Воскресіння Христового Блажкевич поділилася у власному вірші:

Великдень 1915 року

Веселе свято - Великдень нині!

А дзвони наче при домовині

Дзвенять так сумно, немов аж плачуть.

Чомусь невтішно серця їх скачуть.

І людські також стиснулись болем,

І сум понісся лісами й полем...

Так сумно всюди. Але не диво,

Бо смерть збирає велике жниво.

Збирає жниво, стелить покоси,

Та не зі збіжжя, а людей косить.

Сам цвіт народу, молода сила

Із себе жертву війні зробила.

І бринять кулі, мов бджоли вліті,

Виють шрапнелі... Сумно на світі...

Гримить, гримить і ллється дощ

Тепленький та кривавий...

Гримить, гримить... люди падуть

І добувають «слави».

Такими були Великодні події на наших теренах в далекому 1915 р. З того часу немало води протекло в Дністрі, Лімниці та Лукві; окупаційні влади змінювали одна одну, мінялися людські покоління – проте, кожне з них зберігало віру у краще майбутнє, особливо це відчувалося у період Великодніх свят.

І сьогодні, в тяжкі часи для нашої держави, ми віримо що воскресне Христос і воскресне Україна! Незабаром спільно співатимемо відому воскресну пісню «Вже морок щез» авторства отця С.Воробкевича і віритимемо у наше краще майбутнє.

Христос воскрес!

Христос воскрес із мертвих!

Христос воскрес!

Христос воскрес із мертвих!

Смертю смерть подолав,

Смертю смерть подолав,

І тим, що в гробах життя дарував!

Життя, життя, життя дарував!

Життя, життя, життя дарував!

Життя дарував!

Вже морок щез

Із душ, тілес —

Христос воскрес!

У дзвоні Служб,

У дзвоні Мес —

Христос воскрес!

В вінку чудес

Життя з небес —

Христос воскрес!

Вже морок щез:

Сіяє хрест —

Христос воскрес!

• Окрім цього епізоду, який згадує Великдень у Залукві 1915 р. з росіянами (описанного в щоденнику авторки) є її окрема публікація І.Блажкевич, яка фіксує Великдень 1916 р. в Залукві, в період коли там перебували союзники австрійців – німецькі вояки.
• По тексту коментарі редактора для пояснення (А.Ч.).

Опрацював А.Чемеринський,

Почесний краєзнавець України