В історію Прикарпаття 1918-1923 роки увійшли як період боротьби, звитяг і поразок, а також численних людських втрат.

Жертви були спричинені не лише війнами – інфекції косили людей навіть ефективніше за зброю, пише Репортер.

«Майже ніякого знаку життя»

Сто років тому на Станиславівщині склалася дуже важка санітарно-епідеміологічна ситуація. Війна принесла злидні, а з ними прийшли хвороби.

Наприклад, коли мешканці Павелче (нині Павлівка) Станиславівського повіту на початку 1918 року повернулися з евакуації, то застали таку картину:

«Там, де пишалися білими стінами, заквітчані квітами чепурні хати й господарські забудовання, стриміли обпалені недогарки, як жахливе цвинтарище…».

Донька місцевого священника Ярослава Пушкар стверджувала, що жодна хата не залишилась цілою. Селяни розбирали військові бліндажі та зводили тимчасові житла-комірки. Особливо сутужно було з харчами, тому варили лободу й кропиву.

У схожому становищі опинилися мешканці Ямниці. У селі були знищені всі будинки на головній вулиці, громадський дім, школа, кузня, млин і навіть церква. «Неуправлені поля, поперерізувані на перехрест глубокими ровами, де колись закопи (окопи – Авт.) були, тут і там довжезні насипи збірних могил, погорілі хати і будинки та майже ніякого знаку життя. Це був звичайний вигляд підгірських сіл», – писав громадський діяч, син ямницького пароха Микола Струтинський.

Крім того, завершення Першої світової війни призвело до масового переміщення цивільних і військових. Повертаючись із таборів для інтернованих, колишні військовополонені привозили різні хвороби. Виснажені від голоду, вони вмирали на вулицях і в придорожніх ровах, так і не діставшись додому. Тільки через Станиславів у листопаді 1918 року щоденно переїжджало 50-60 тисяч військових. Таке скупчення людей очевидно вело до поширення епідемій.

«Громади людських скелетів, босі, у кропив’яних лахміттях, ішли без стриму, хоч надворі холодно й мокро… Українці впускали їх до своїх зруйнованих хат по десять-п’ятнадцять – скільки лише могли стіни помістити. Вони виїдали все варене, печене й сире, вони залягали долівки, лави, скрині, припічки, сіни, комори, стайні, стодоли, де тільки можна було приклонити голову. У заміну за це вони залишали нашим родинам цілі стада вошей, червінку*, тиф і холеру», – згадував сучасник Михайло Шарик про вояків російської армії, які поверталися з австрійського полону.

Щоб зарадити ситуації, адміністрація новоствореної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) формувала спецзагони добровольців, які мали ховати трупи. Для тих, кому у важкій подорожі пощастило залишитися живим, облаштовували харчові й санітарні пункти.

Тиф – як бактеріологічна зброя

Через масову міграцію, голод, а також низький рівень гігієни на Прикарпатті поширилися туберкульоз, коклюш, кір, скарлатина, дифтерія та грип (тоді його називали «іспанкою»). У світі пандемія «іспанки» тривала півтора року та вбила, за різними оцінками, від 50 до 100 млн людей**. У Галичині пік захворювання був у вересні-жовтні 1918 року.

Однак найбільш небезпечною стала епідемія тифу. Зараз більшість дослідників вважають її результатом застосування бактеріологічної зброї. Такі ж припущення висловлювали й сучасники, серед яких сестра-жалібниця польового шпиталю УГА Марія Янів.

У Станиславівському повіті показник смертності від тифу становив 15-50 %. Хворіли цілими родинами, що значно ускладнювало догляд. Наприклад, із звіту про санітарний стан села Залуква від 2 березня 1919 року дізнаємося, що у сім’ї Андрія Мацерути захворіли п’ятеро: сам господар, віком 44 роки; сімнадцятирічний син і чотирнадцятирічна донька, а також малі діти п’яти і трьох років.

У деяких селах через смерть господарів пов­ністю спорожніли садиби. Бракувало дошок для виготовлення домовин. Особливо важким було становище у Ямниці. Звідти, як засвідчують документи обласного архіву, недуга розпов­сюджувалася на мешканців навколишніх сіл.

Бракувало й медперсоналу, адже більшість лікарів були мобілізовані до УГА. Нерідко вони й самі ставали жертвами недуги. Загалом у лютому-травні 1919 року на тиф захворіли 34 військові лікарі, з яких 14 померли. На початку 1920 року втрати серед медиків у Східній Галичині становили вже 65 людей.

«На все воля Божа…»

Як боролися з хворобами та чи боролися взагалі? Влада ЗУНР зробила, що змогла. За словами історика Лева Давибіди, вони видавали санітарні нормативи і приписи, організовували санінспекції, курси й вишкіл дезінфекторів. Засновувалися також спеціальні військові й цивільні епідемічні шпиталі. До того ж Державний секретаріат військових справ 2 квітня 1919 року зобов’язав військових лікарів допомагати цивільному населенню.

Не залишалася осторонь і громадськість Станиславова. Так, газета «Република» повідомляла про створення при численній участі станиславівських міщан 27 лютого 1919 року місцевого відділу товариства «Український Червоний Хрест» (голова – Остап Прийма). До керівництва товариства ввійшли відомі громадські діячі: директор державної української чоловічої гімназії Микола Сабат, священик-катехит Іван Фіголь, професор Гнат Павлюх, парох Підпечар Климентій Кульчицький, лікар і меценат Володимир Янович. Останній виїжджав до важко хворих у села і виступав із санітарно-гігієнічними доповідями.

Такі доповіді були вкрай необхідними, оскільки селяни часто нехтували санітарними приписами та інфікувалися під час похоронів чи відвідування хворих. У більшості випадків їм доводилося самотужки боротися із недугами. Майбутній діяч націоналістичного підпілля Лука Павлишин стверджував, що «від грипу, тобто «гішпанки», ніхто нікого по-справжньому не лікував – бідним не було за що, та й лікарі далеко – тільки у містах. Уповали на Бога. «Що буде, то буде, на всьо Божа воля» – казали».

Згадуючи про рідне Павелче, Василь Щербій підкреслював, що його односельці могли розраховувати лише на власні сили:

«На огнищах гріли кип’яток. Обмивали хворих. Заварювали зілля, яке обнижувало гарячку».

Отож, через брак медикаментів і їхню високу вартість, найчастіше використовувалася народна медицина. Родичі ставили хворим компреси, давали їм більш калорійну та якісну їжу, теплий трав’яний чай. Як дезінфікуючий засіб застосовувалося звичайне вапно. У таких умовах селяни повністю покладалися на імунітет хворого та опіку Всевишнього.

Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ

*Червінка – дизентерія.
** Цікаво, що епідемію грипу 2009 року спричинив вірус того ж серотипу (A / H1N1) як і «іспанка», однак рівень смертності цього разу не набув таких катастрофічних масштабів.