Середа, 2018-07-18, 3:25 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2018 » Березень » 16 » Село Прокурава на Косівщині — острівець давнього ложкарства на Гуцульщині
9:21 PM
Село Прокурава на Косівщині — острівець давнього ложкарства на Гуцульщині

Ложкарство — один із найдавніших галицьких деревообробних промислів і частина обрядової культури галичан, адже першу знайдену в Галичині ложку археологи датують ще III ст. нашої ери. Та нині традиційне народне виготовлення дерев’яних ложок — способом видовбування, попри те, що ще до початку ХХ ст. більшість людей користувалася дерев’яними ложками і лише після 1930 року з’явилися їх алюмінієві замінники, перебуває у глибокому занепаді, а переважає механічне виробництво. Тож і колишню столицю гуцульського ложкарства село Прокураву на Косівщині, де у часі розквіту ложкарства — ХIХ — поч. ХХ ст. було до ста ложкарів, сьогодні вже можна означити хіба поодиноким острівцем народного промислу, який ще ледь випинається з оточення всюдисущої сучасної механізації і засилля дешевого несмаку, а народних ложкарів — останніми майстрами-носіями гуцульської ложкарської автентики.

Пекурава, Прокурєва, Пекурєва, Прокурява, Прокурава...

Якось у пошуку народних ложкарів за порадою одного з коломийських майстрів-деревообробників ми вирішили зателефонувати у село Брустурів на Косівщині, тож у пошуках контактів передусім зв’язалися з районною радою. і вдячні, що голова Косівської районної ради Павло Ванджурак так добре знає традиції свого краю:

— Ігоре Івановичу, вам треба їхати не у Брустури, а в село Прокураву Космацької ОТГ — там давня столиця гуцульського ложкарства, а Брустурів — центр виготовлення сирних коників.

Так ми і зробили — навідалися у село майстрів художніх промислів і ремесел, зокрема відомих ложкарів В. Бойцуняка, Д. Гарасим’юка, І. Бойцуняка, М. Бойцуняка, М. Микитина, В. Петріва, І. Слочака, В. Якібчука, І. Шелюжака та ін.

У книжці «Село Прокурава (1633—1939)» 2013 року світлої пам’яті Степан Кухта писав: «Жителі села, в основному, жили бідно. Населення займалося випасом худоби, особливо розводили овець, кіз. Виробляли різні дерев’яні предмети хатнього вжитку: ложки, макогони, тачівки, марлівниці (дерев’яні бруски з рівця для відкачування білизни. — І. Л.), лопати, коновки (дерев’яні посудини з клепок для носіння води. — І. Л.), бербениці (високі вузькі діжечки для перевезення молочних продуктів верхи на коні. — І. Л.)...»

Організатором зустрічей з сучасними народними майстрами-ложкарями і провідником гірською Прокуравою, яка належить до Космацької ОТГ, люб’язно зголосився бути староста села Василь ДУДЮК. Він підтвердив, що цивілізація неспинно стирає народні промисли з життя горян, проте у Прокураві ще є кілька майстрів, які ріжуть ложки, як колись — вручну:

— Колись більше робили ложки жерепові (ялівцеві. — І. Л.) і вільхові, а тепер — сливові, черешневі чи букові... Мій дід все життя різав ложки. І коли на Святий вечір приходив до нас додому, то щораз приносив шість дерев’яних лижок, бо нас у хаті було шестеро. Так було завжди. Сьогодні ж дерев’яні ложки ручної роботи здебільшого купують за кордон, а ложки, виготовлені механічним способом, побутують передусім в Україні.

«Кутівка» під Брусним

Прокурава — гірське село на висоті 500 м над рівнем моря, яке ділиться на центр і п’ять присілків, а кожен з них — на кутки. Куток «Кутівка», де живе народний майстер-ложкар Петро ТАРАСЮК з родиною, розташований ще вище — над селом, під гірським хребтом Брусний, належить до присілка «Заріччя» і нараховує всього сім раздівств. Майстерню свою Петро Васильович облаштував у старезній хаті, щоб рідним не заважати своїм майструванням і намолене тепло поколінь відчувати.

Петро ТАРАСЮК, народний майстер-ложкар:

— У Прокураві вже залишилося небагато майстрів, що ріжуть ложки вручну — Василь Микитин, Микола Шелюжак, Роман Гуцуляк, Богдан Петрів та ін. Колись в селі ложки робили всі, бо з того жили. А тепер — не вигідно, тож молодь займається иншими справами. Ложки можна робити з бука, явора, жерепа, черешні тощо — який матеріал є чи влаштовує замовника. А колись давно ложки робили переважно з берези. У нас була артіль. Заготовки привозили в село з Коломиї, а колгосп вже розподіляв по майстрах і оплачував роботу. Продавали коровку чи бичка, а до того ще зробили якусь лижкуѕ Так жили. Бо що лижка тоді коштувала — 15 копійок. Та й тепер на базари — сім гривень, вісім, десятьѕ До 15 грн.

...Родина Тарасюків немала: дружина Стефанія, доньки Світлана і Марія, зяті — Микола і Василь, внук Михайлик і внучка Тетянка. Тож якщо треба, допомагають всі.

Від поліна до... рота

З сирого поліна майстер спочатку гострою невеличкою сокиркою наколює заготовки потрібної довжини — 25 чи більше сантиметрів, надаючи їм контурів майбутньої ложки. Все робить, образно кажучи, на око, без спеціальних замірів. Відтак починає працювати теслицею — інструментом, схожим на молоток, з дерев’яною ручкою і загостреним та закрученим одним кінцем. Майстер також може використовувати шкіблі — дворучний ніж з дерев’яними ручками і випуклим лезом. Таким чином все те, що напрацював сокиркою, видовбує, а насамкінець — вичищає закрученим, як питальний знак, різцем і робить вибір гладеньким. Перед тим, як ложку шліфувати, Петро Тарасюк кладе ложку на цілу ніч сушити. і аж наступного дня дружина Стефанія механічним способом, войлочним кругом, наводить останній штрих на ложці — шліфує. Колись і цю операцію також робили вручну — на верстаті з ножним приводом. На виготовлення однієї ложки майстер витрачає не більше 15 хвилин. Проте, звичайно, за кількістю він не може конкурувати з механічним виробництвом. Однак вважає, що за якістю таким виробам далеко до продукції ручної роботи. Готові вироби майстер Петро Тарасюк жодним чином не фарбує і не вкриває орнаментом — жартує, що має бути «натурпродукт і без жодних кривульок чи косиць»:

— Колись ціле село знало, як робити лижки. Але кожна рука майстра на виробі впізнавана. Дерев’єнов лижков і їда інакше смакує. Але ми — люди старші, а молодь де того хоче. Мої лижки є в Англії, Польщі, Чехії і т. д. Купують і на наших базарах — у Кутах чи Косові, бо в селі кожний собі зробит. На мій погляд, попит на дерев’яні ложки ручної роботи трохи влігся, хоч загалом інтерес до давнього повертається. Але було, що з різних міст України покупці на базар автобусами приїхали — враз ложки розбирали. Багато ложок вручну не зробиш, бо ж є ще інше раздівство — корова, кобила, поле... Але маю пенсію, то все разом — і не бракує.

— Чи запрошували вас, Петре Васильовичу, хоч раз до школи — поділитися з учнями майстерністю ложкаря?

— Ні. Колись нас того в школі вчили, знаю, що й сьогодні в інших селах таке практикуют. Але у нашому селі кожен уміє робити лижки, тож більше приходіт з інших областей чи держав.

...Я довго не міг второпати, чому інтернет аж ряснить оголошеннями типу «Продам будинок на розбір» і що це означає? А відповідь дістав неочікувано — дорогою у Прокураву, і ця гнітюча новина не дає мені спокою. Горяни розповідають, що іноземці активно і за добрі гроші скуповують по гуцульських селах старезні почорнілі обороги, розбирають і вивозять за кордон. Для чого — ніхто достеменно не знає. Подейкують, що цікавлять наших сусідів за кордоном і давні дерев’яні гуцульські хати. Тож не проспімо, бо проснемося «голими онучатами золотого Тамерлана».

Ігор ЛАЗОРИШИН


Переглядів: 11 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018