Село Селище енкаведисти знищили в липні 1950 року за наказом радянської влади. Воно розташовувалося у колишньому Галицькому районі Станіславської області (нині — Івано-Франківщина) і було одним з найпотужніших тогочасних осередків діяльності Української повстанської армії.

108 родин насильно виселили з хат, всі будівлі розібрали на будматеріали і вивезли. Рештки викопали або спалили. Навіть викорчували сади, щоб на місці села залишилася суцільна пустка і ніхто ніколи б не зміг подумати, що тут вирувало життя.

За що і в який спосіб ліквідували Селище, які звірства на його території вчиняли енкаведисти і яку відсіч отримували у відповідь, — читайте у матеріалі Суспільного.

Історія Ореста Футерка

1 січня 2023 Орестові Футерку виповнилося 83. Останні 40 років чоловік мешкає у селі Блюдники, неподалік Галича. Втім родом він — із Селища. Батько Ореста — Петро був січовим стрільцем.

"Хтось сказав енкаведистам, що батько був у стрільцях. У грудні 1945 року його арештували і кинули в пивницю, у воду по коліна. Там усе пообмерзало, і його відпустили додому. Він помер 12 лютого", — розповідає чоловік.

У рідному Селищі після смерті тата Орест жив із мамою, братами, бабцею та дідусем. Хлопцеві було 10, коли радянська влада почала знищувати село — виселяти людей, розбирати і палити будівлі.

Сім'ї Ореста вдалося втекти у село Середня. Потім родина перебралася в Дорогів. Жителі сіл приймали людей хто де міг. Натомість сільська влада не давала селищанам спокою. Наприклад, у Дорогові голова колгоспу сказав розібрати дах хати, куди прийняли сім'ю Ореста, бо "потрібен сухостій для розпалу котла".

"Ми з братом деякий час спали на оборозі. Усе протікало, і коли почали дощі падати, нас там заливало. Ми тоді були дітваки ще малі. Мама приходила, небіжка, і нас накривала снопами від житньої соломи, аби не замокли", — пригадує Орест.

"Бандерівська столиця"

Енкаведисти називали Селище "бандерівською столицею". В одній з хат у селі розташовувався курінний штаб УПА (за що її господаря потім повісили у Станіславі). Крім того, місцеві активно підтримували повстанців їжею, приймали на ночівлю, повідомляли важливу інформацію. Станом на 1949 рік у Селищі, Медині та Боднареві підпілля ОУН було найактивнішим в Галицькому районі.

"Тут діяли політичні зв'язкові УПА, строго засекречені. Вони мали зв'язок з політичним відділом, що розташовувався в лісі. І люди помагали, а їм — енкаведистам — ніхто не доносив — не було сексотів у селі. Тому вони були такі злі. Вони весь час у селі з тими дротами ходили, дюґали — шукали партизанів. Не давали спокою", — розповідає Орест Футерко.

Він пригадує, як ще малим бачив один з боїв повстанців, під час якого вони спалили "червоним" автомобіль.

"Був ранок. Повстанці спали у нас в хаті. Більшовиків у селі тоді не було. Я, пацан маленький, бігаю поміж них. А то все попадало, як снопи, як солома, змучене по лісах, голодне. Шинелі пообгарувані від вогнів, ноги теж. А вартовий ходить подвір'ям попід хату. Раз прийде і каже: "Хлопці, вставайте, бо їдуть м*скалі". Тоді той, що стояв з кулеметом на краю села, відкрив вогонь по машині. Вона бухнула, загорілася, а енкаведисти — по фосах і повтікали аж до Блюдників", — розповідає Орест.

Неподалік села проходив великий бій — 625 воїнів УПА проти трьох тисяч червоноармійців.

"Були три сотні — Різуна, Прута і Романова сотня. Одну ніч переночували в селі. Наступного дня вранці ті хлопці, які стояли в дозорі, повернулися з розвідки і доповіли, що йде велика армія — приблизно три тисячі озброєних людей", — переповідає Орест Футерко.

Повстанці вирішили залишити село, щоб його не спалили. Вони прийняли бій на околиці.

"Наші партизани мали дуже добру зброю. А російський полковник командує: "Вперьод, в атаку, бо бандіти не мають патронів". Де в якому місці, то хлопці вже майже ішли врукопашну. Як вдарили з тієї зброї, велика частина російської армії впала. Наші хлопці дістали азарт і зловили полковника. Енкаведисти тоді зазнали великих втрат. Наших загинуло 13", — розповідає Орест.

У Селищі є могили повстанцям, які полягли в тому бою.

Ліквідація Селища в радянських документах

Про те, що Селище знищують через активну діяльність повстанців у селі, в радянських документах не йшлося, там немає навіть згадок про УПА. Натомість офіційною причиною "добровільного переселення" тодішня влада назвала начебто проблему з родючістю земель.

22 грудня 1989 року в газеті "Агро" (№ 51) вийшла стаття Михайла Миронюка "Як виселяли (переселяли) Прикарпаття". З неї довідуємося хронологію ухвалення рішень щодо виселення Селища і їхнє обґрунтування.

Спочатку за рішенням Галицького райвиконкому, головою якого був Іван Голубцов, створили спеціальну комісію "По організованому переселенню колгоспників колгоспу ім. 8 Березня в південні області УРСР". Її очолив заввіділом сільського господарства Мовчан. Членів цієї комісії зобов'язали:

• зробити перемір колгоспних посівів і присадибних ділянок всіх колгоспників;
• провести облік трудоднів;
• взяти на облік весь матеріал після розбору будівель і простежити за його відвантаженням на залізничну станцію в Боднарові;
• забезпечити жителям одяг, взуття, борошно, хліб (бо в них "важкі матеріальні обставини");
• для "успішного переселення" мобілізувати автомобілі з інших колгоспів, фабрик, заводів і направити їх у Селище з 29 червня 1950 року і до повного закінчення перевезення.

Людей переселяли начебто тому, що в Селищі є всього 138 га орної землі (хоча до організації колгоспу площа угідь становила декілька квадратних кілометрів). Натомість у південних областях є великі масиви врожайних земель, які, відповідно, потребують великої робочої сили.

Нібито колективну заяву на "добровільне переселення" також сфабрикували:

• її підписували не жителі села, а голова сільради Ільків і секретар Футерко;
• список людей, що містився у заяві, склали неправильно (без років народжень, номерів переселенських квитків і місць виселення);
• навпроти одного з прізвищ стояв прочерк, який означає, що людина була одинока і похилого віку. Цією деталлю радянська влада сама ж викриває свою брехню: як колгоспу на Херсонщині допоможуть непрацездатні люди?

28 червня 1950 року обласна комісія з переселення під головуванням І. Рясниченка вирішила "затвердити до переселення 108 родин із колгоспу 8 Березня зі села Селище, які виявили бажання переселитися в колгоспи Великолепетиського району Херсонської області. Ешелон з переселенцями відправити 13 липня 1950 року".

Зі 108 родин на Херсонщину виселили 105. Три родини, в яких були перестарілі люди, розселили в сусідні села. Зокрема, сім'ю Ореста Футерка.

За рішенням Галицького райвиконкому від 17 липня 1950 року:

• блюдницький колгосп ім. Чапаєва мав зібрати врожай у Селищі;
• начміліції Дементов мав забезпечити охорону посівів та будматеріалів, що залишилися в Селищі, до повного відправлення в Херсонську область;
• райвиконком мав підняти клопотання перед Верховною радою УРСР ліквідувати Селищанську сільську раду з приєднанням до Блюдницької;
• також райвиконком просив дозволу на використання бляхи з церкви в Селищі для господарських потреб району.

Після знищення Селища Іван Голубцов отримав підвищення і очолив Калуський район. Жителів села, які потім поверталися і намагалися його відновити, за наказами Голубцова тероризували. У 1989 році на запитання журналістів, які стосувалися Селища, Іван Голубцов відповідав: "Не пам'ятаю, не знаю, маю склероз". Іноді суть розмови зводилася до того, що населення Селища було дуже бідним, і щоб виправити тяжке матеріальне становище, їх вирішили переселити.

Як знищували Селище

Станом на 1950 рік у Селищі налічувалося 125 хат, в яких проживали 389 жителів. Стояв майже 400-річний храм, діяла читальня, цвіли сади. Все це зруйнували енкаведисти, перш ніж розпочати насильне виселення жителів на Херсонщину. Рештки будови спалювали або викопували.

Єдине, що людям вдалося врятувати, — церковний іконостас. Його передали у храм у Блюдниках.

"Вони казали, що "ви там побудуєте собі село в Херсонській області і назвете Селище". Весь матеріал повантажили на вагони і відправили туди. А там голова колгоспу забрав, і дулю вам. І поселити людей немає де: то в клуб, то ще якесь місце тимчасове", — розповідає Орест Футерко.

Селищан виселяли, погрожуючи розправою, хоча в "офіційних документах" ішлося про добровільність переселення.

"Вони знущалися. Ставили людей під стіну, хлопців, мужиків, і стріляли понад голови. "Підписуйся, що ти хочеш їхати на пересилку". Погрожували повісити. Солдати робили, що хотіли. Так, як зараз роблять на Сході, — те саме. Вони інакші не стали", — говорить Орест Футерко.

Як хотіли відновити Селище

1 липня 1990 року на території Селища відслужили молебень пам'яті. Тоді в рідне село з'їхалися його жителі зі всього світу.

"Ми розіслали запрошення на Донеччину, Луганщину, в Крим — де були селищани. Хто міг — приїхав. Була дуже серйозна, тепла зустріч. Люди по пам'яті відбили таблички — хто де які мав місця, чия була де хата. Це була зворушлива зустріч — за 40 років люди не були на своєму подвір'ї, зустрілися із сусідами", — пригадує один з організаторів з'їзду, голова Галицького райвиконкому в 1990 році Василь Крук.

Він пригадує, що того дня жителі виявили бажання відродити село. Тоді створили генеральний план Селища, провели електролінію, встановили трансформаторну підстанцію, відремонтували дороги.

"Десь приблизно 30 людей взяли містобудівельну документацію. І кожен, як міг, почав там будувати, що він хотів", — розповідає Василь Крук.

З його слів, у Селищі навіть планували збудувати реабілітаційний центр для чорнобильців і залучити до роботи в ньому 30-40 жителів. Для цього розробили інвестиційний проєкт зі словацькою фірмою. Гроші на втілення задуму мали інвестувати зі США.

"На жаль, економіка, розвиток господарки став таким, що ініціатива тих людей, які хотіли навіть почати якесь відродження, не відбулася", — каже Василь Крук.

Нині про те, що в Селищі колись існувало життя, нагадують символічні пам'ятні знаки, фундаменти недобудованих хат, могили повстанців, капличка, яку встановили до 40-х роковин знищення села, і розповіді людей, для яких воно назавжди залишиться у спогадах.

Суспільне