Кожному з нас відомий давній вислів «собака – друг людини». Щодня ми або наші знайомі безпосередньо опікуємося своїми улюбленцями, а вони в свою чергу віддячують нам своєю приязню та за потреби охороняють наші життя та спокій.

Зрозуміло, що собаки з давніх давен жили поруч галицьких родин – як заможних, так і бідних. Безперечно, що з ними полювали представники галицької знаті і що ними охоронялися подвір’я незаможних галичан.

Одна з міських легенд ХІХ ст. фіксує собаку в історії міста Галича в зв’язку з громадою караїмів.

Чи правда чи ні, але вона говорить про те, що караїми потрапили до Галича завдяки тому, що сюди їх переселив Великий князь Литовський, Руський і Жемантійський Вітовт (1350 – 1430), - і відповідно отримав в подяку за це чудового собаку.

Загальновідомо, що стосунки між караїмською та жидівською громадами міста не були особливо приємними. Останні, на вулицях нерідко вигукували щодо караїмів вислів «mechir keleb» - «ціна пса»…

У період австро – угорської та польської займанщини краю, обов’язок регулювання питань пов’язаних з домашніми тваринами в певній мірі належав до компетенції місцевого самоврядування (магістратів).

Безперечно, з приватними собаками у магістрату Галича проблем практично не виникало, але ситуація змінювалася, якщо тварини були бездомними і при цьому через свої захворювання були небезпечними для людей.

У вересні 1888 р. львівський часопис повідомляв: «…позавчора скажений пес занепокоїв Галич і сусідні фільварки, оскільки напав на кількох людей, а дитину залізничного урядовця поранив у лице. Ймовірно, прибіг він здалека, оскільки в околиці був невідомий. Походить з породи англійських собак, кавового кольору. Залізничний урядник застрілив його влучним пострілом на двірці. Очікують там санітарної комісії, яка б ствердила існування сказу в забитої тварини».

Одинадцять років пізніше, у лютому 1899 р. станиславівський часопис «Кур’єр станиславівський” інформував про подібні ситуації у Галичі:

«…Нещасний випадок трапився знову у певного місцевого господаря; скажений пес покусав хлопця, якого відвезено до Кракова, до закладу д-ра Буйвіда. Перед цим висилала гміна двох покусаних дітей. Писали, як звично, по лікаря, лише той прибуває після того, як минуть два тижні!

Зверхність гміни видала наказ, щоб кожен господар добре дбав за пса, яким володіє і не пускав у самопас, оскільки в протилежному випадку – пса, що бігатиме по місті буде знищеного (без зволікання). Залежить багато від шановних господарів – залагодити важке і неприємне бажання міської поліції».

Цікаво, що в цьому повідомленні є інформація щодо перших розпоряджень галицького магістрату відносно собак.

Дані розпорядження з виконавчого боку здійснювалися непрофесійно і своїм виконанням часто обурювали громадськість, що знаходило своє відображення на шпальтах часописів:

«В Галичі службу гицлів виконують міські поліціянти, стріляючи у псів на ринку і на вулицях, хоча про стрільбу не мають поняття, не говорячи вже про те, що така стрілянина по місці дуже пахне… Африкою.

Внаслідок того, підстрелені і страшно поранені пси, волочаться по місті, видають жалюгідні стогони, чим збуджують милість і відразу в перехожих, зважаючи на те, що натовпи і діти, каміннями добивають звірят, що корчаться від болю. Діється це вже довший час під оком влад, які поруч повідомлень до них від жандармерії (А.Ч. – міська поліція і жандармерія в Галичі – різні структури), дивляться на то байдуже, хоча трапився випадок, що на ринку замість пса підстрелено коня.

Бачачи такі випадки, кожен повинен розуміти, що через це безпека не тільки тіла, але й життя перехожих підпадає під небезпеку. Якщо ця картина дає міській владі приємність, то можна говорити, що вона сама повинна по вулицях ловити псів, стріляти їх на своїх городах – якщо тепер міська влада хоче мати в поліціянтах своїх надвірних стрільців і йдеться їй про те, щоб їх вишколити в стрільбі, то на це повинні бути призначені мішені, а не пси».

Дана ситуація не змінилася й у ХХ столітті. В 1904 р. повідомлялося, що «…в останньому часі ходить по Ринку та вулицях поліціянт з рушницею... стріляє в підозрілих псів… Громадськість живе в тривозі і змушена при зустрічі з псом звертати на іншу сторону, оскільки поліціянт ні за що не дбає і стріляє вслід на Ринку і на вулицях. Кілька років перед цим той самий поліціянт замість пса підстрелив коня – за якого мусів заплатити магістрат, але це не допомогло, оскільки наш бурмістр іншого способу винищення псів не знає. Можливо б, староство цю процедуру заборонило».

В 1911 р. магістрат Галича оштрафував на 10 корон місцеву мешканку Тацяну Волчук за те, що її собака покусав Юлію Мушинську.

В період ІІ Речі Посполитої (1918 – 1939 рр.) ситуація частково змінилася в кращу сторону. Зокрема, владні структури видали ряд приписів, що регламентували побутовий устрій приватних садиб, ситуацію з домашніми тваринами.

За собаку потрібно було сплачувати податок. Він діяв ще з кінця ХІХ століття, а станом на 1925 рік становив 10 злотих у рік за першого пса, 20 злотих за другого. За третього та наступних псів платили по 30 злотих. На щенят віком до восьми тижнів податок не накладався. Звільнялися від податку також пси, які сиділи на ланцюгу і охороняли господарство, за умови, що такий пес у господаря був лише один.

До першого квітня кожного року власники псів мусили подати до фінансового відділу магістрату інформацію про своїх улюбленців, сплатити податок і викупити спеціальну бирку, яка прикріплювалася до нашийника тварини. Якщо ґазда певний час приховував, що має пса, пізніше з нього стягували оплату в 20-кратному розмірі.

У 1930-х роках собачий податок ще й підвищили до двадцяти злотих у рік. Крім того, власник собаки мусив сплачувати досить високі штрафи, якщо його улюбленець був без нашийника і намордника, гавкав уночі, когось налякав чи, боронь Боже, покусав або ж господар забув за ним прибрати. Як зауважувала тодішня преса, виходило так, що власники собак фактично не вилізали зі штрафів, бо мало хто мав можливість слідкувати за твариною щохвилини.

Було введене знакування домашніх улюбленців спеціальними жетонами. Основне призначення цього нововведення – розпізнавання та облік собак; можливість накладання штрафів на їхніх господарів у випадку тих чи інших проблемних ситуацій з твариною.

Жетони були круглої форми, виготовлені з латуні та інших металів. Діаметр жетона – 3 см. У верхній частині площини знаходилося кільце, яким жетон закріплювався до нашийника собаки.

На лицевій стороні зображувався силует голови собаки та напис з його географічною прив’язкою «*Halicz* *Pow. Stanislawow*” («*Галич* *Повіт Станиславів*” – А.Ч.).

Дизайн жетона відповідно до місцевостей був відмінний, у випадку міста Галича, на ньому було зображення голови гончої собаки.

На зворотній стороні було вибито порядковий номер жетона.

З огляду, на збережений собачий жетон з Галича, можемо припустити, що на обліку в 30-их роках ХХ століття перебувало не менше 130 домашніх улюбленців.

Нововіднайдений жетон з Галича є цікавим фалеристичним предметом, він фіксує один з забутих аспектів побутового життя наших попередників і є джерелом матеріальної інформації.

Любов і захоплення домашніми улюбленцями має своє продовження і в сучасний період. 16 травня 2021 р. в м. Галичі вперше відбулася міжобласна виставка собак мисливських порід. Вона проводилася Федерацією мисливського собаківництва, її учасниками стали понад 100 собак з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Закарпатської областей.

Андрій Чемеринський,

Почесний краєзнавець України