П`ятниця, 2019-09-20, 8:26 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Квітень » 10 » Скито-Манявський код, який не розшифрував Ярослав Пастернак
9:16 PM
Скито-Манявський код, який не розшифрував Ярослав Пастернак
Восени цього року відбудуться величні святкування з нагоди 400-ліття від часу заснування уславленого українського церковно-релігійного центру – Скиту Манявського. Якщо Києво-Печерська Лавра удостоїлася титулу «українського Афону», то Скит Манявський церковні історики назвали «новочасним Ватопедом». Його заснування пов’язане з іменем Йова /Івана/ Княгиницького, який походив з дрібношляхетського роду з Тисмениці. Маючи величезні перспективи у світському житті, він всеціло віддав себе служінню Господу. Для цього юнак пройшов через усі ступені чернечого життя в грецькому Афоні і сербському Ватопеді. Обравши для себе життя самітника, який повинен самозаглиблюватись в Божу науку, Йов Княгиницький вибрав для проживання напрочуд гарну місцину в дикому смерековому лісі на березі річки Батерс /згодом – Манявка/. У дерев’яній келії він проводив час у молитві, пості і мовчанні. Повне самовідречення і аскетизм монаха знайшли численних послідовників. Вони стали стікатися з усіх усюд до келії в Краснопільському лісі. Якось сюди завітав уславлений чернець Іван Вишенський – побратим Княгиницького зі Святої Гори. Якраз він напоумив монаха-самітника заснувати чернечу обитель на взірець Святогірської. Обидва товариші знайшли для майбутнього монастиря затишну поляну на березі Батерса між двома горами Вознесінкою і Канюковатою. Братія дружно викорчовувала старезний ліс, спорудила простору келію, з якої у 1611 р. почалося життя Великоскитської обителі. Знайшовся і меценат, ним став вельможа із сусіднього села Маркова Петро Ляхович. Він виділив необхідні кошти для спорудження дерев’яного храму. Церкву було освячено на празник Воздвиження Чесного Хреста і його іменем названо саму святиню. Духовну опіку над посвяченням церкви взяли на себе монахи Унівського монастиря. У подяку за Божі ласки, знесені з небес на обитель, старець Йов вирушив до Києва поклонитися мощам святих Антонія і Феодосія Печерських. Повернувшись з Печерської Лаври, Йов Княгиницький ще більше усамітнився, побудувавши нову келію в безлюдному місці біля підніжжя двох гірок – Могар і Кливи. За його ініціативою біля «Малого скитику» було споруджено невеличку церковцю Пресвятої Богородиці. Тоді ж затісну для численної братії Воздвиженську церкву було перебудовано в просторий храм.
Собор Воздвиження Чесного Хреста освятили в 1620 р. Патріархи Тимофій Константинопольський і Кирило Александрійський надали монастирю право ставропігії, тобто повного самоуправління і автономії. Невдовзі Йов Книгиницький тяжко захворів і 29 грудня 1621 р. помер. Через вісім років /24 вересня 1629 р./ відійшов у вічність його брат Феодосій. Обох сподвижників поховали в притворі церкви. Над похованнями братія монастиря встановила надмогильну плиту з чорного мармуру /1.30х1.00 м/. Обабіч православного хреста-Розп’яття розміщувався пропам’ятний напис.
Титанічною працею обох братів маленький монастир розрісся до могутньої обителі з цілою системою фортифікаційних укріплень, а слава про нього облетіла всю Галичину і доносилася від Києва аж до Молдавії. Скиту Манявському підпорядковувалися монастирі Горницький, Товмацький, Коломийський і Сучавський у Молдавії. Крім того, Манявський монастир прилучився до впорядкування чернечого життя в Погоні та Підгорецької обителі у літописному Пліснеську на Львівщині.
В чому полягала причина, що відособлений монастир в глухому Підгір’ю Карпат здобув таку величезну популярність серед християнського люду? Адже в його келіях не творилась церковна література, тут не діяли іконописні майстерні, не будувались білокам’яні храми. По-перше, Божа воля присудила йому стати до праці в час найбільшого занепаду церковно-народного життя в Україні і спробувати врятувати прадідівську Церкву від впливу новітніх течій і впливів. По-друге, монастир став в повному розумінні фортецею – захисником краю від татарських нападів. Тут знаходили порятунок люди різних конфесій: і вільні козаки з Січі, і опришки Олекси Довбуша, і польські шляхтичі. І це все було здобуто дотриманням твердих правил цілковитого самовідречення і постництва. Манявські монахи – звичайні прості люди з невисокою освітою. Вони не могли подати інших основ для оборони Української Церкви, а тільки основу євангельського життя – дотримання законів аскетизму і пустельництва.
Саме тому Божа ласка подарувала Скиту Манявському одне з найвищих творінь українського мистецького духу – іконостас роботи ченця – іконографа Йова Кондзелевича. За всю церковну історію українська іконографія знала десятки тисяч іконостасів, але саме Манявському судилося стати вершиною християнського малярства в цій царині культури. Дослідник іконостасу, директор Національного музею у Львові /де він зберігається донині/ Іларіон Свєнціцький писав: «Знаменито кинений рисунок тіла і згармонізована симфонія красок на образах Йова Кондзелевича, як виразні висліди глибокого і живого прочитання скромним монахом краси ліній і барвних площин на образах італо-нідерландської школи, є знова найкращим свідоцтвом великих мистецьких можливостей і досягнень, закладених у глибоких низах того ж самого українського племені».
Як і більшість монастирів на Прикарпатті, Манявський Скит був закритий 6 вересня 1785р. адміністрацією Австрійської імперії. Скитські пустельники, за поетичним висловлюванням Антона Могальницького – «в пущи щасливі, в нищеті багаті; чим меньше  жадали; майже щасливіші, як в світлій палаті» - розбрелися по світу, а більшість з них перебралися до Сучавського монастиря /Румунія/. Під дією дощів, гроз, зим і сповзанням гірських грунтів покинутий монастир став занепадати, а в середині ХІХ ст. він вже нагадував суцільну руїну. Етнографічні розвідки одного із засновників «Руської Трійці» Івана Вагилевича пробудили науковий інтерес до історичної пам’ятки українських вчених Галичини. А на повний голос про Скит Манявський заговорили після того, як польський граф і меценат культури В. Дідушицький проголосив цивілізованому світу про мистецькі вартості монастирського /Богородчанського/ іконостасу.
У середині 30-х років ХХ ст., якраз в розпал Крилоської епопеї, за археологічне вивчення Скиту Манявського взявся славнозвісний науковець Ярослав Пастернак /1892-1969/, який розкопав Успенський кафедральний собор в княжому Галичі. Дехто із вчених вважає, що дослідник розшукував могилу гетьмана Івана Виговського та його дружини. Існує припущення, що археолог хотів віднайти фінансові, мистецькі чи книжкові скарби, які заховали в підземних лабіринтах ченці, навіки покидаючи монастир. Одна і друга думка є хибними, адже Ярослав Пастернак ніколи не гнався за дешевими археологічними сенсаціями. Якщо ми уважно вчитаємося в єдину публікацію, присвячену вченим Скиту Манявському у львівському часописі «Діло» за 7 січня 1937 р., то побачимо, що цілі в Я. Пастернака були зовсім іншими. «Коли беремось за цю тему, – писав у статті автор, – то маємо на увазі не минуле Скиту Манявського, а хочемо зостановитись над його теперішнім станом, який сум наводить. Жаль, дуже жаль стає на вид того місця, де з року на рік занечищують цінну пам’ятку нашого духовного життя й церковної архітектури. Але замало тут сумних рефлексій. Крайня пора врятувати те, що можна ще врятувати…».
Львівський дослідник знайшов однодумців в особі членів Станиславівської філії Українського Технічного Товариства, які взялися за консервацію мурів Манявського Скиту. Такі роботи було немислимо здійснити без археологічних розкопок, адже під товщею землі знаходилась частина оборонних укріплень, суцільними румовищами вкрились церковні крипти, трапезні пивниці, підземні переходи. Будь-яка, навіть найдрібніша, знайдена річ могла послужити живою ілюстрацією до зображення історії Скитського монастиря. До цих наукових планів археолога з розумінням віднісся станиславівський владика Григорій Хомишин, у власності якого перебував Скит Манявський. Єпископ УГКЦ виділив необхідні кошти для проведення археологічних досліджень.
Перші розвідкові розкопи Я. Пастернак заклав на місці знаходження храму Воздвиження Чесного Хреста. Вдалося встановити, що монастирська церква мала кам’яний підмурівок, тому її план можна було відновити з максимальною точністю. У середині церкви було розкрито дві муровані крипти, з’єднані між собою вузьким переходом. В одній з них дослідники натрапили на два великих фрагменти кам’яних надмогильних плит, які мали вирізьблений орнамент епохи Ренесансу і пошкоджену дату А.Х…/16../. Очевидно, що в спорохнявілій домовині вічним сном спочивав священик храму. Про це свідчили срібні прикраси від фелону. Більша крипта мала вимощену каменем підлоги, на які стояли труни знатних людей. З давніх документів відомо, що у Воздвиженському храмі було поховано І. Виговського з дружиною і Анну Шумлянську – матір єпископа Йосифа Шумлянського.
Другу зонду-траншею Я. Пастернак заклав на церковному подвір’ї, де він очікував віднайти підземне приміщення, що ще донедавна мало «залізні двері з трьома колодками». Тут справді знаходилася квадратна пивниця із міцною кам’яною підлогою. Із цінніших речей в підземеллі віднайшлося декілька польських монет з кінця XVII ст. Можливо, споруда з надземною будівлею служила як тайник /скритка/ для цінніших речей.
Ліворуч від в’їзної брами-вежі дослідники зі Львова виявили кам’яні сходи, які вели на дзвіницю, а біля них куски тиньку зі слідами дати відновлення. У розкопі, закладеному праворуч від дзвіниці, з’явилися обриси приміщення, призначеного для охоронця Скиту.
Неподалік цього об’єкту археологічна експедиція Я. Пастернака натрапила на «Братську могилу» – німий свідок страшного татарського нападу на Західну Україну в 1676 році, коли дику і хижу орду очолював Шайтан-Паша. В монастирських архівах зберігалися літописи, де оповідалося про кількість жертв з числа братчиків і мешканців навколишніх сіл, які загинули "від вогню, меча й неволі”. Про наслідки жахливої катастрофи свідчила велетенська купа кісток і черепів, багато з яких мали наскрізні отвори від ворожих куль. Поховальна пам’ятка зберігала сотні років досить рідкісне для археології датування: купу стоплених у сильному вогні мідних монет польського короля Яна ІІ Казимира /1648-1668/, так званих «боратинок». Свою назву в нумізматичній науці вони отримали від прізвища італійця Тіта Лівія Боратіні, який, перебуваючи на польській службі, провадив фінансову реформу в країні /1659-1666/. У поховальному комплексі знаходилися жіночі згарди – прикраси на шию, які складалися з намиста і великих монет. Для Я. Пастернака знахідка була важлива тим, що вона засвідчила побутування такого типу прикрас на Прикарпатті уже в XVII ст.
Усвідомлюючи, що ним тільки започатковано дослідницьку працю в Скиті, Я. Пастернак накреслив цілу програму для майбутніх поколінь археологів. На його думку, в першу чергу треба розчистити від румовищ всі підземні комунікації, особливо під трьома вежами, повністю прозондувати розвідковими траншеями монастирське подвір’я, розкопати чернече кладовище за потоком, знайти залишки церкви на горі Вознесенка та взятися за пошуки «малого Скитику» на горі, до якої провадить дорога в село Битьків.
Ми вважаємо, що проведення Я. Пастернаком розкопок у Скиті Манявському в найщасливіший період у його археологічній біографії – влітку 1936 року – зовсім не є випадковим збігом обставин, а закономірним результатом наукових пошуків, можна сказати, наступною ланкою у ланцюгу сенсаційних відкриттів, започаткованих на Святій горі в Крилосі. Вчений був прекрасно ознайомлений з поемою священика і поета Антона Любича-Могильницького /1811-1873/ «Скит Манявський». Вона займала в його науковій творчості таке високе місце, що літературний твір визначного послідовника «Руської Трійці», надрукований в Перемишлі /точніше перша частина поеми/ в 1852 році, він заносить поруч з виключно академічними працями до основної бібліографії, присвяченої дослідженням княжого Галича від 1585 по 1944 р. Використовуючи літописні, агіографічні, фольклорні джерела, Антон Могильницький вибудував легендарно-історичний сюжет поеми. В часи правління Київською Руссю Ярослава Мудрого /1019-1054/ два ченці Києво-Печерського монастиря Пахомій та Йоанникій за наказом Ігумена Антонія вирушили в Галицьку країну провадити там місіонерську діяльність. Подорожуючи до Карпатського краю, київські монахи завітали до стародавнього Галича, що:
Обіймав простір на п’ять годин ходу.
Вбирався в красні, золотії шати,
Багатством ткані згори аж до споду.
«Образ стародавнього Галича», як самостійний поетичний твір в контексті поеми, був для Я. Пастернака найулюбленішим серед усіх шедеврів українського красного письменства. Зокрема, ним він розпочинає свою блискучу «Передумову» до монографії Льва Чачковського і Ярослава Хмілевського «Княжий Галич» /Чикаго, 1959/.
І все ж таки, чому Скит Манявський, який заснували Пахомій та Йоаникій, поманив до себе археолога? На нашу думку, він шукав там, в сувоях землі, давньоруських культурних шарів, тобто матеріального свідчення про дійсну присутність там легендарних ченців з Києва. А, можливо, вчений ототожнював Скит Манявський з таємничим Полонинським монастирем, про який згадує Галицько-Волинський літопис під 1257 р. Мова в літописі не йшла про звичайну чернечу обитель, а духовний острівець, де хотів знайти розраду литовський князь Войшелк. Там був ігуменом монах Григорій – «чоловік святий», – за словами літописця, – якого ото не було перед ним і по ньому не буде». Є підстави вважати, що правду чернечого життя він освоїв на Афоні, бо ж саме туди, за його благословенням, був направлений для духовного вдосконалення князь Войшелк. Хто зна, можливо, саме літописний Пологинський монастир Я. Пастернак вважав предтечею Скиту Манявського…?
Ігор Коваль, кандидат історичних наук, доцент кафедри релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Переглядів: 476 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019