Наше місто планувалося як фортеця, тож його цілеспрямовано готували до оборони. Житлові квартали ховалися за найновішою системою фортифікацій. Шість (пізніше – вісім) потужних бастіонів і глибокий рів із водою захищали спокій мешканців. До того ж, Станиславів був магнатською столицею, тому Потоцькі мали кровну зацікавленість у безпеці міста.
Та яка безпека, коли війни накочувалися сюди одна за одною, пише Репортер.
Битва хреста й півмісяця
Перше бойове хрещення могло стати для Станиславова останнім. У 1676 році сюди прийшла величезна турецька армія. Османи хотіли відірвати Покуття від Польщі та віддати його своєму союзникові – молдавському господареві. Місто було юним, закладеним на початку 1660-х, земляні бастіони навіть не встигли одягти у камінь.
Сили теж були нерівні. Історики оцінюють ворожу армію у 40 тисяч турків та 50 тисяч кримських татар. Керував ними досвідчений воєначальник Ібрагім-паша, якого за жорстокість прозвали Шайтаном, тобто Дияволом. Місто захищали 1700 польських жовнірів і тисяча козаків, яких очолював полковник-найманець Ян Данненмарк.
Облога тривала 10 днів, гарнізон відчайдушно боронився і… дочекався підмоги. На виручку рушив король Ян Собеський. Турки згорнули табір і пішли йому назустріч. Невдовзі сторони уклали мирний договір, за яким Покуття лишилося польським.
Прохідний двір
У 1700 році спалахнула Північна війна, коли Данія, Річ Посполита та Московія згуртувались проти Швеції. Але її молодий король Карл ХІІ швидко надавав копняків своїм опонентам. Особливо дісталося Польщі, де частина шляхти навіть обрала прошведського короля Станіслава Лещинського. Законний монарх Август ІІ зрікатись престолу не захотів, тож спалахнула громадянська війна. Власник Станиславова Юзеф Потоцький став на бік Лещинського, бо той був родичем його дружини. Незабаром магнат про це гірко пошкодував.
На початку 1707 року в Галичині перебувала російська армія під командуванням Олександра Меншикова. Для здобуття Станиславова той вислав спецзагін. Чутки, що до міста наближаються орди кровожерливих калмиків і донських козаків, посіяли страшну паніку. Шляхта, заможні міщани, купці, духівництво розбіглися хто куди. Залишилась одна бідота з купкою членів вірменського магістрату. Але, на щастя, сюди скерували не дику кінноту, а відділ регулярного війська, який став у місті гарнізоном і пробув цілий рік. Перед уходом москалі ще злупили «на пам’ять» 1000 талерів.
Удруге Станиславів капітулював перед бригадиром Гаврилою Кропотовим, який у вересні 1709 вдерся на Покуття з п’ятитисячною дивізією. Знову росіяни стояли тут майже рік, і знову комендант капітан Бураков наклав контрибуцію.
Далі у місті перебували саксонські війська, адже польський король Август ІІ був ще й саксонським курфюрстом. У 1712 році партизани Потоцького з кількома шведськими офіцерами-інструкторами здійснюють сміливий рейд з Молдавії та відбивають магнатську столицю. Король доручає гетьману Сенявському повернути місто. Той направляє сюди польсько-саксонський відділ полковника Шиллінга. Купка партизанів відчайдушно борониться, втім, відрізана від своїх, змушена капітулювати.
Юзеф Потоцький таки зрозумів, що обрав не той табір, помирився з Августом ІІ і отримав прощення. У 1733 король помер, почалась війна за польський спадок. Росіяни пхали на трон сина померлого – Августа ІІІ. Франція та більшість шляхти підтримували вже знайомого нам Станіслава Лещинського. Потоцький знов «вписався» за родича. Як наслідок – чергова інвазія москалів. Навесні 1734 року відділ кавалерії з дивізії генерала Лассі захопив і пограбував Станиславів. Потоцький одразу визнав Августа ІІІ королем. Галичани видихнули, але спокій тривав недовго.
У 1739 році, в ході російсько-турецької війни, армія царського фельдмаршала Мініха здобула Хотин. Розвідка повідомила, що її комендант Колчак-паша разом з гаремом і скарбницею втік до Станиславова. Мініх відрядив кавалерійську групу князя Кантемира, аби той забрав скарби, а заодно провчив Юзефа Потоцького за антиросійські інтриги. Фельдмаршала геть не хвилювало, що Польща є нейтральною державою. Москалі спустошили Прикарпаття та підступили під стіни Станиславова. На щастя, гарнізоном командував хоробрий генерал Гундорф, який так «пригостив» непроханих гостей гарматним вогнем, що ті хутко втекли.
Смерть Августа ІІІ у 1763 спровокувала чергову громадянську війну. Шляхта не підтримала російського висуванця Станіслава Понятовського і проголосила Галицьку конфедерацію. На придушення повстання вирушив князь Михайло Дашков з російським експедиційним корпусом. Конфедерати сховались за стінами Станиславова, але це їм не допомогло. У липні 1764 князь обстріляв місто з гармат, повстанці здалися.
Через чотири роки проти проросійського короля Станіслава Понятовського повстає Барська конфедерація. Власниця Станиславова Катерина Коссаковська її гаряче підтримала. І знову втручаються москалі. У 1768 та 1769 роках вони двічі без проблем беруть місто, яке використовують як провіантську базу у війні проти Туреччини. Росіян «попросили» звідси вже австрійські солдати, які зайняли Галичину згідно з Першим поділом Речі Посполитої у 1772 році. Нарешті, мир.
Неспокійне літо
ХІХ століття для Станиславова було більш лагідним. Бойові дії точились тут лише короткий період. У 1809 році почалась франко-австрійська війна. У червні відділ польських кінних стрільців – союзників Наполеона – увірвався до міста та після нетривалої сутички звільнив його від австрійців. Але панували вони недовго – австрійці повернулися вже наприкінці липня.
Трохи дивно, що цього разу обійшлось без москалів. Хоча вони теж брали участь у цій війні на боці Франції. Воювали так собі, але вдячний Наполеон подарував союзникам Тернопільську область.
Наступні 100 років у Галичині було спокійно. Австрія воювала, але це було далеко від Станиславова.
Криваве століття
Найбільші випробування випали на долю Станиславова у ХХ столітті. Перша світова залишила найбільш криваві рани у міській історії. Росіяни захоплювали його тричі. Ось хронологія:
3 вересня 1914 – 20 лютого 1915,
4 березня 1915 – 8 червня 1915,
14 серпня 1916 – 25 липня 1917.
А тепер згадаємо, що австрійцям щоразу доводилося вибивати їх з боєм. Тобто, лінія фронту шість разів перетнула місто. Мала того, вона тут ще й зупинилась. У 1916 році росіяни Станиславів здобули, а далі їхній наступ видохся. За Бистрицею-Солотвинською стояли австрійські батареї, які періодично обстрілювали середмістя, через що центр був сильно понищений. На додачу місто пограбували й підпалили російські мародери під час останнього відступу в 1917 році.
Далі маємо невеличкий період ЗУНР. Блискавично організовані Листопадовий зрив і польське повстання 25 травня 1919 обійшлися невеличкою стріляниною, майже без жертв.
Стисла хронологія Другої світової виглядає приблизно так.
1939 рік. Вересень. Німці бомблять Станиславів, совіти бомблять Станиславів. Поляки тікають, совіти без бою займають Станиславів.
1941. Червень. Німці бомблять Станіслав. Совіти тікають. Німці без бою займають Станіслав.
1944. Березень. Совіти регулярно бомблять Станіслав. Невдалий радянський танковий рейд, на вулицях лишаються під два десятки спалених Т-34. Совіти відступають.
1944. Липень. Совіти штурмують Станіслав, німці з боями відходять.
Фронт посунувся далі, але в тилу продовжували стріляти. Вояки УПА відчайдушно боролися з комуністичним режимом. 31 жовтня 1945 року курінь поручника Петра Мельника, псевдо «Хмара», здійснив зухвалий скок на Станіслав, обстрілявши центр міста. Це був останній раз, коли тут велися активні бойові дії.
Історична закономірність
А тепер, як казав Лесь Подерв’янський, «ітогі подвєдьом». Наше місто мало бурхливу молодість, грізну зрілість, а далі хтозна. Від часу заснування прямо чи опосередковано брало участь у наступних конфліктах:
Польсько-турецька війна 1672-1676.
Північна війна 1700-1721.
Війна за польську спадщину 1733-1735.
Російсько-турецька війна 1735-1739.
Галицька конфедерація 1764.
Барська конфедерація 1768-1772.
Російсько-турецька війна 1768-1774.
Франко-австрійська війна 1809.
Перша світова війна 1914-1918.
Польсько-українська війна 1918-1920.
Друга світова війна 1939-1945.
Збройна боротьба УПА 1944-1954.
Дев’ять з 12 війн так чи інакше були пов’язані з москалями. Протягом трьох століть саме російські війська 14 разів здобували (чи намагалися здобути) наше місто. Це не просто збіг, це історична закономірність. Навіть сьогодні на сході України франківські хлопці гинуть від куль російських снайперів, підриваються на російських мінах, дістають поранення від обстрілів російської артилерії. Схоже, нічого не помінялось.
Іван Бондарев | 
