Слово «купець» давно вже не вживається у діловому спілкуванні, а у давні часи так називали підприємців, які займалися торговою та посередницькою діяльністю. Причому купців у Галичині ніколи не вважали торгашами, а поважали за значний внесок у розвиток економіки краю. Самі ж купці надавали великого значення «купецькій ґречності», хоч інколи й забували про неї у жорсткій конкурентній боротьбі.

Станиславівська торгівля

На зламі ХІХ і ХХ століть станиславівська торгівля переважно мала характер дрібних оборудок. Лише торгівля худобою, деревом і збіжжям мала більший розмах. Тоді в Станиславові налічувалося 908 більших торгових підприємств, із них у єврейській власності перебувало 843 підприємства. В польській власності перебували 50 фірм, в українській – 16 фірм. Серед дрібніших купців також налічувалося близько половини євреїв, торговців уживаними речами та шинкарів, які суттєво впливали на вигляд станиславівських вулиць.

У другій половині ХІХ століття найбільш відомими купцями-християнами були Войцех Ґризецький, Каетан Копач і Вінцентій Маєвський у торгівлі споживчими та колоніальними товарами, книгар Ян Міліковський, цукерники Юзеф Стилінський, Кароль Ертель і Кароль та Йоганна Леґановичі, аптекарі Фердинанд Штехер і Адольф Байль, торговець взуттям Францішек Худерський.

Українське купецтво на зламі століть, хоч і було нечисленним, проявляло значну активність і заповзятливість. У 1903 році катедральний дяк Іван Плотнюк заснував у Станиславові культурно-просвітницьке міщанське товариство «Руська хата» з читальнею та бібліотекою, де були представлені українські книжки та часописи. Учасниками цього товариства стали переважно залізничники та дрібні службовці. Вже на третьому році діяльності в «Руській хаті» створили «Міщанську касу», яка мала служити для матеріальної підтримки учасників товариства.

Успіх «Міщанської каси» був несподіваним. У 1911 році це товариство придбало в центрі міста так звану «Українську хату» – будинок біля перетину вулиць Третього Мая і Сапєжинської (нині вул. Шашкевича і Незалежності). У 1920-их роках головою товариства був Теодор Чернявський, а учасниками – міщани, тобто купці та ремісники. Активні учасники товариства заохочували молодих українців до торгівлі і ремесла, навчали їх купецької грамотності і культури та сприяли зародженню та розвитку організованого українського купецтва і ремісництва.

Купецька ґречність

На зламі ХІХ і ХХ століть станиславівські купці навчалися ділового спілкування у підприємців із Відня та інших великих європейських міст. Саме в них вони запозичували методи, які допомагали виділитися й запам’ятатися клієнтам і діловим партнерам. Наприклад, оригінальні візитівки, мода на які змінювалась регулярно. Так, у 1889 році наймоднішими вважалися трикутні візитівки – найкраще білі з золотим обрамленням. У ті часи на візитівці не завжди вказували рід занять власника, але обов’язково цитували його улюблений вислів чи життєвий девіз. Великого значення надавалося також оформленню каталогів товарів, які на прохання клієнта надсилалися безкоштовно.

Тодішні ділові люди величезного значення надавали листуванню. Автор «Підручника для написання листів», виданого у 1887 році, стверджував, що це видання в буквальному розумінні може стати для читачів ключем до кращого життя: «В наш час писемна діяльність, а саме написання листів, має таке велике значення, що з їхньою допомогою ми інколи уникаємо значних неприємностей, а буває так, що від одного добре написаного листа залежить усе наше майбутнє. Багато хто не досяг успіху у своїй справі лише тому, що не володів мистецтвом писати листи».

Автор посібника радив починати написання ділового листа зі вступу, в якому потрібно пояснити причину свого звернення, наприклад: «Беруся за перо, щоб дати відповідь на пана люб’язний лист з дня 5 березня цього року». Потім слід переходити до суті. «Суть подібна до кімнати, а вступ – до коридору, – зазначається в посібнику. – Тому зрозуміло, що найбільше уваги слід приділити суті, бо якщо вступ добрий, а суть викладена погано, то не буде з такого листа багато користі». Діловий лист мусив обов’язково мати закінчення, наприклад: «Залишаюся сповненим поваги і завжди готовий до послуг». В кінці листа або на його початку завжди вказувалися дата і місце його написання.

В особистому спілкуванні галицьких купців аж ніяк не заборонялося розповідати про труднощі, скаржитись на дорожнечу. Ба більше, це навіть вважалося хорошим тоном! Але говорити про труднощі потрібно було не тоном нитика, а іронічно та бадьоро, підкреслюючи, що тямущий купець легко долає перешкоди. Їх завжди вистачає, але справжній ґазда знає, як із ними впоратися, і пишається цим. А без труднощів і клопотів живуть лише нероби.

Ділові переговори було прийнято проводити або в конторах, або у фешенебельних кав’ярнях чи рестораціях. Так, у Станиславові купці зазвичай вели перемовини у кав’ярні «Уніон» або в ресторані Гаубенштока. Саме тут можна було зустріти не лише солідних купців, а й заможних банкірів та промисловців. Дрібні ділові оборудки укладалися на початку лінії А–Б (тепер початок вул. Незалежності), де працювала так звана «чорна біржа».

Що стосується ділового іміджу, купці Станиславова надавали перевагу одягу віденських, паризьких, англійських виробників. Щоб купити такий одяг, не обов’язково було їхати далеко. Він продавався в Станиславові, наприклад, у крамниці чоловічого одягу «A la Ville de Londres» (з французької: як у місті Лондоні). Тут пропонували французьке взуття з лайкової шкіри, «патентовані» сорочки, справжні англійські краватки і товари віденських фірм, які поставляли свою продукцію навіть до цісарського двору. Ця любов ділової еліти до іноземних товарів викликала критику з боку місцевої преси, яка закликала купувати товари крайових, тобто галицьких виробників.

Невід’ємною частиною діяльності кожної ділової людини, небайдужої до власної репутації, була благодійність. Серед заможних людей існувала традиція робити пожертви на благодійні цілі з нагоди якихось важливих подій чи річниць. Так, власник відомого бутика товарів для жінок Владислав Лєвак у 1908 році пожертвував 80 корон на потреби Товариства руських дам та інших благодійних організацій. Цю пожертву пан Лєвак приурочив до першої річниці роботи свого закладу.

Отримати початкові знання з купецької ґречності та правильного ведення справ можна було в приватній торговій школі С. Вайнберґа, яка спочатку знаходилась на вул. Собєського, 70 (тепер вул. Січових Стрільців), а пізніше винаймала приміщення при міському театрі. Школа була заснована в 1898 році і навчання в ній тривало два роки. Станом на 1906 рік у школі навчалося 26 учнів у першому класі і 18 у другому. При школі також працювали окремі жіночі бухгалтерські курси, де навчалися 23 слухачки. Як повідомляла преса, 74% учнів і учениць школи закінчили навчання в тому році з добрими і дуже добрими результатами. П’ять учнів школи згодом продовжили навчання у Торговій академії.

У 1938 році в Станиславові запрацювала купецька гімназія з українською мовою викладання. Заняття проводилися на вул. Пєрацького, 82 (тепер вул. Шевченка) в будівлі, де розташовувалася жіноча гімназія «Рідної школи». Українську купецьку гімназію закрили більшовики у 1944 році.

Конкурентна боротьба

У наші часи нерідко доводиться чути, як ділові люди борються з конкуренцією непорядними методами. На жаль, сто років тому такі випадки теж траплялися. Не рідкістю вони були навіть у провінційному Станиславові, де, здавалося б, усі одне одного знали.

У 1914 році в Станиславові вибухнула справжня конкурентна війна. Німецькі виробники взуття спробували завоювати новий ринок і заклеїли все місто рекламними плакатами. «Кілька закордонних фабрик взуття вчинили справжній наїзд на наше місто зі своїми виробами, – писала місцева преса. – Тисячі різнобарвних плакатів наліплені на стінах будинків і парканах Станиславова й всіляко вихваляють чоловіче та жіноче взуття німецьких фабрик». Масштабна атака конкурентів дуже не сподобалась місцевому взуттєвику Володимиру Домбровському, магазин якого тоді працював за адресою вул. Сапєжинська, 14 (нині вул. Незалежності). Він почав поширювати містом чутки, що німецьке взуття, хоч і виглядає елегантно, насправді досить низької якості й значно менш витривале. Крім того, пан Домбровський закликав мешканців міста бути патріотичними й підтримувати місцевого виробника, адже він не лише продавав взуття, а й сам його виробляв. Мабуть, ці заклики подіяли, а може, німецьке взуття справді було гіршої якості. Так чи інакше, Володимиру Домбровському вдалося зберегти своє «місце під сонцем».

У 1903 році нечесна конкуренція закінчилась гучним судовим процесом. Троє купців були засуджені до сплати високих штрафів за незаконне використання торгової марки «Зінґер». Щоб привабити більше покупців, у своїх рекламних оголошеннях оскаржені використовували торговий знак фірми «Зінґер» і повідомляли, що продавали саме її вироби. Насправді ж вони збували швейні машинки зовсім іншого виробника.

Цікавий процес розглядався у станиславівському суді в 1902 році. Місцевого продавця меблів Ізидора Вулля засудили до семи днів арешту за те, що він… дуже дешево придбав дві шафки для спальні у помічника столяра, який працював у його конкурента, пана Коперського. Здавалось би, що ж у цьому злочинного? Справа полягала в тому, що помічник столяра виготовив шафки з дерева, яке просто вкрав у свого роботодавця. Ізидор Вулль добре знав, що нечесний працівник пограбував пана Коперського, однак усе ж придбав шафки.  Він мав намір продати їх дешевше, ніж інші меблевики, й добре на цьому заробити.

На жаль, законодавство й методи ведення справ на початку ХХ ст. не завжди сприяли підприємцям, які бажали заробляти чесним і законним способом. «Кур’єр станиславівський» у 1911 році повідомив, що в місті склалася ненормальна ситуація з шинкарями. В ті часи підприємець, який прагнув відкрити шинок, повинен був отримати концесію – документ, який надавав йому дозвіл на цю діяльність і окреслював його права і обов’язки. Крім того, такий легальний шинкар мусив платити немалі податки. Однак у місті відкривалися й нелегальні шинки, чиї власники не отримували концесію й не платили податків. Звичайно, вони могли продавати їжу й напої за нижчими цінами, ніж чесні шинкарі. Нелегальних шинкарів штрафували, але штрафи були невеликими, і вони їх легко собі відшкодовували. Такий стан справ викликав обурення не лише у порядних ділових людей, а й у всієї громадськості.

Олена БУЧИК