Багато хто ще пам’ятає 80-роки, коли товари першої необхідності були дефіцитом і придбати їх можна було лише по талонах. Але то був не єдиний такий період в історії нашого міста.
Від нестачі продовольства мешканці Станиславова страждали також і під час Першої світової війни.
Бракувало буквально всього – хліба, муки, масла… Не було також чаю, який і в благополучні довоєнні роки продавався лише в магазинах делікатесів чи колоніальних товарів, тобто тих, які завозилися з колоній європейських держав. Щоб знайти заміну чаю, мешканці Станиславова вирушали на вулицю Липову, теперішню Шевченка. Там росли липи, які щороку дарували ароматний цвіт. Цей цвіт жителі міста зривали й заварювали з нього чай замість звичайного чорного.
Але найважче було переносити нестачу хліба, адже в постачанні муки до міста нерідко траплялися перебої. 21 листопада 1915 р. наказом намісництва були введені хлібні картки для контролю споживання хліба і муки. Одна картка давала право придбати 200 грамів муки в день на одну особу чи 280 грамів хліба.
Картки видавалися окремо для кожної особи і щотижня мали інший колір. Вони складалися з 28 талонів, на кожен з яких можна було придбати 70 г. хліба чи 50 г. муки. При покупці буханця хліба, який важив 980 г., продавець відрізав від картки 14 талонів, при покупці кілограма муки – 20. Невикористані талони пропадали, отоваритися на них наступного тижня не дозволялося. Видавали картки в спеціальних пунктах видачі у певні визначені дні. Хто не отримував картки у визначений день, потім уже не міг їх забрати, бо пункти видачі зачинялися. Як не дивно, черг не було, бо пунктів видачі в місті працювало багато.
Як бачимо з повідомлення в “Кур’єрі станиславівському” від 21 листопада 1915 р., все місто було заклеєне плакатами, які повідомляли про хлібні картки, і газета закликала читачів уважно з ними ознайомитися. В разі будь-яких питань можна було звернутися до магістрату в кабінет 59 на третьому поверсі, де знаходився центр роздачі хлібних карток.
Далі картки і талони стали звичним атрибутом життя містян. В 1917 р. за картками почали продавати гас і свічки, щоправда рахували їх не в штуках, а в кілограмах. В місяць на одно помешкання видавали трохи більше кілограма свічок. Тоді ж преса “ощасливила” читачів повідомленням, що незабаром і взуття не можна буде придбати вільно. 21 вересня 1917 р. були введені картки на покупку тканин для пошиття одягу, готовий одяг також продавали по талонах. В 1918 р. до дефіцитних товарів додалися ще мило і тютюн.
Не дивно, що в місті траплялися крадіжки карток на покупку товарів. В грудні 1917 р. власниця крамниці пані Бурчикова повідомила до магістрату, що в неї вкрали тисячу карток на продаж гасу. Магістрат прийняв рішення змінити вигляд карток на гас, аби злодій не міг скористатися з украдених карток.
Траплявся у житті мешканців Станиславова й більш екзотичний дефіцит. В 1916 р. заговорили про дефіцит … чоловіків. Містом ходили поголоски, що в деяких місцевостях влада навіть хотіла запровадити багатоженство. Через великі втрати чоловічого населення під час війни багато жінок не могли знайти собі пару. Але це рішення так і не було прийняте, бо проти нього висловили протест самі жінки.
В лютому 1918 р. в місті гостро відчувався брак льоду. Через аномально теплу зиму лід і сніг не утворювались, від чого страждали м’ясники і ресторатори, бо вони не могли належно зберігати харчові продукти. Лід доставляли зі ставків барона Ромашкана в парку, але його кількість усе одно була дуже малою.
Як же мешканці Станиславова ставились до такого тотального дефіциту? В 1917 р. преса зауважила, що їхня реакція була варта поваги. Вони поводились гідно і спокійно. Протестів практично не було, навіть під час поодиноких страйків люди утримувались від агресії. Адже вони добре розуміли, що така складна ситуація спричинена об’єктивними обставинами і не є виною міської влади. “Війна має велике педагогічне значення, – зауважував дописувач “Кур’єра станиславівського” в 1915 р. – Ми споживаємо менше м’яса, зі значно більшої повагою ставимось до хліба, відмовляємось від тютюну й алкоголю. Після війни ми станемо менш вимогливими й більш витривалими. Нам тепер легше відмовлятися від речей надмірних і зайвих – мода, розкіш і делікатеси, без яких ми не уявляли життя у довоєнні роки. Ми проходимо хорошу школу ощадливості, набуваємо стриманості, яка обов’язково придасться нам у майбутньому”.
Олена БУЧИК | 
