Рідний брат очільника Станиславівської студентської громади Леоніда Заклинського Роман народився 8 квітня 1852 року Божого у Маринополі (нині Міріямпіль). Він був відомий на Західній Україні як член-засновник Руського Товариства Педагогічного і співредактор заснованої при цьому ж товаристві в 1886 р. «Бібліотеки для молоді», в якій до 1906 р. з’явилося 118 випусків. Роман Заклинський досліджував творчість О. Федьковича, був автором і видавцем багатьох популярних книжок, між ними й під ручника «Географія Руси» (1887 р.). Це був фактично перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою, тираж якого становив 2 030 примірників. Карта, очевидно, була видана також окремим тиражем, оскільки знайдені в бібліотеках примірники надруковані на папері кращої якості, ніж ті, що долучались до книги, її наклад становив 2 010 примірників у 1887 р. і вичерпався до 1909 р.
«Учитель семінарії д-р Яхно дуже співчував нашій роботі, і щедрою рукою нам у всім допомагали професор реальної школи Левицький, обидва Заклинські – Роман і Леонід, комісар Чорненький, Софрон Недільський, пізніший директор Коломийської гімназії, професор Кумановський, урядовець з карного дому Білик, який заснував хор при нашій «Бесіді», залізничний урядовець Борис, професор учительської семінарії Червінський і його брат, пізніший судовий радник в Коломиї» (зі спогаду Теофіла Окуневського, надрукованого в газеті «Свобода» за 15 травня 1956 р.).
Р. Заклинський закінчив Станиславівську учительську семінарію і Львівський університет. Працював учителем у Станиславівській учительській семінарії. Роман та його брати Леонід і Корнило брали активну участь у діяльності Станиславівської філії товариства «Просвіта». Вони підтримували дружні стосунки з Іваном Франком. А той високо оцінював творчу діяльність Романа і Леоніда Заклинських, які успадкували від батька не тільки педагогічну професію, а й письменницький хист, захоплення етнографією, фольклористикою.
Перебуваючи в серпні 1899 р. у Станиславові, І. Франко з допомогою викладача учительської семінарії Р. Заклинського виявив низку важливих документів з історії Галичини 1846-1848 рр. та етнографічні описи Гуцульщини. Згодом ці документи, придбані письменником для Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, були частково опубліковані. Пізніше син Романа, учитель Богдан Заклинський, передав І. Франкові спогади свого прадіда А. Вісгофера, станиславівського бургомістра в 1809-1815 рр., які І. Франко опублікував під назвою «Польська Реєнція в Станиславові 1809 р.» (ЗНТІІІ, 1906 р. XXIII, кн. V, с. 159-164).
Зі споминів д-ра Теофіла Окуневського дізнаємося, що коли в 1884 р. він прибув як адвокатський працівник до Станиславова, товариське життя було лише в приватних домах. Тим часом тодішні чільні українці бажали десь сходитися для забави та обміну думками. Тож таки сам д-р Окуневський, надзвичайно добрий організатор, товариська людина, і зініціював заснування касина. Він склав перший статут Товариства і заснував його при допомозі професора Євгена Желехівського, проф. Леоніда та Романа Заклинських, адвоката Мелітона Бучинського, дир. Чачківського, директора реальної школи Левицького, Софрона Недільського (пізніше директора гімназії в Коломиї), комісара Чорненького, проф. Кумановського, урядовця карного дому Білика (заснував пізніше хор при «Бесіді»). Усі вони стали першими членами «Бесіди». А після них – залізничники та нижчі судові, банківські й інші службовці, а також нечисленні ще тоді ремісники, які мешкали і працювали у Станиславові.
1874 р. Роман і Леонід Заклинські їздили в Солотвин (Богородчанський повіт) на ярмарок – продавати книжки видавництва «Просвіта». Як члени-засновники багатьох українських товариств, вони створювали по селах Станиславівського повіту читальні класи, кооперативи, читали лекції на економічні й суспільно-політичні теми, поборювали політику ополячення українського населення.
Роман ставав на захист сільських учителів Михайла Басараба (1866-1948), громадсько-освітнього діяча, директора школи, заснованої І. Капущаком з Ляхівців (нині Підгір’я), та І. Гарасимовича, яких звільнили з посад за антипольські виступи, допомагав здібним селянським дітям здобувати освіту, організувавши для них безплатну бурсу. Його стараннями 1905 року в Станиславові відбулося відкриття української гімназії, якого він так настирливо домагався. Підтримував Роман ідею створити в місті українську книгарню, народний дім.
У Романа Заклинського було дев’ятеро синів. Троє з них – Богдан (1886-1946), Ростислав (1887-1974), Корнило (1889-1966) – також стали відомими педагогами, літераторами й фольклористами, брали активну участь у громадсько-культурному житті краю.
Чотири брати Заклинські – Богдан, Ростислав, Мирон і Володимир (нар. 1886 р. в Станиславові) – як добровольці в лавах УСС та УГА виборювали незалежність України. Вони опублікували низку нарисів та спогадів про визвольні змагання Українських січових стрільців.
У Станиславові народився 1887 р. і син Романа Заклинського Ростислав, літературознавець і публіцист. Він вступив до Української радикальної партії (1919 р.) і був головним редактором її органу – щоденної газети «Народ», що виходила в Станиславові. 1920 р. викладав у вищих навчальних закладах Кам’янця-Подільського і Києва. Належав до літературного об’єднання «Західна Україна», був автором літературних досліджень про творчість І. Франка й М. Черемшини. Засланий 1933 р. на будівництво Біломорського каналу, закінчив життя в якомусь із совєтських концтаборів.
Про Богдана Заклинського (1886-1946) знаходимо відомості в журналі «Бжола», який редагував Микола Венгжин. У своїй статті І. Ставничий (коректор і редактор тижневика «Станиславівські вісті») написав, що в 1909 р. вони з Богданом Заклинським видавали й редагували місячник для середньошкільників «Зірка».
Активна культурно-просвітницька і, не побоюся так визначити, наукова діяльність Богдана Заклинського, очевидно, почалася рано, бо в листі Івана Франка від 20.06.1905 р. читаємо: «Не перепрошуйте мене, що Ви мені незнані, бо я старий знайомий Вашого тата; та й Вас знаю як свого сотрудника при збиранні приповідок, щодо яких прошу тепер – уже й особисто – не покидати праці, бо у Ваших збірочках, коли не все, то бодай 75 процентів нового для мене». І. Франко спонукав юнака до пошуків «по старих церквах та попівських стріхах або й хлопських хатах за старими паперами, друками та писаннями…»
«Ваш лист, – написав поету відповідь Богдан, – дуже мене утішив. Я, яко студент, не сподівався від Вас одержати такий щирий лист. Етнографічні записи усякого рода я роблю всюда, де лиш мож».
Дуже плідною була збиральницька діяльність Богдана Заклинського в галузі фольклору та етнографії: він записав унікальні перекази про опришків, скасування панщини, пісенні твори різних тематичних зрізів. Чимало його записів увійшло до збірки «Галицько-руські приповідки» Івана Франка, який, зокрема, в передмові до другого тому цього видання відзначив: «Дуже інтересні матеріали достарчив д. Богдан Заклинський із різних сіл Станіславського, Богородчанського, Надвірнянського і Товмацького повітів». Багато текстів від невтомного вчителя побачило світ у збірниках В. Гнатюка «Коломийки» та «Колядки і щедрівки».
Записами Б. Заклинського користуються і сучасні фольклористи. Як окремі книги побачили світ його популярні, адресовані дітям та молоді, наукові праці й оповідання «Опис рідного краю» (1913), «Житє українського народу. Маленька географія України…» (1917), «Пригоди з вовками» (1919). Богдан Заклинський видав книжечки «Хто це Тарас Шевченко», «Марійка Підгірянка», а також «Народні співанки-коломийки» (1929). Підтримував дружні стосунки з І. Франком, В. Стефаником, М. Ірчаном, Х. Алчевською, написав спогади про І. Франка. Власне, з ініціативи Богдана товариство «Українська молодіж в Станіславі» запросило І. Франка 26 листопада 1911 р. прочитати поему «Мойсей»…
Серед шкільних підручників та популярних книг Б. Заклинського до найважливіших належить дидактична хрестоматія «Що треба знати кождому українцеви?» (1916).
В останні роки свого життя він працював над упорядкуванням 4-го тому «Коломийок», написав книжку «Юра Шкрібляк і гуцульське мистецтво». Етнографічні записи Б. Заклинського і в наш час використовують дослідники. Вони частково опубліковані в наукових збірниках «Історичні пісні» (К., Наукова думка, 1961), «Колядки та щедрівки» (1965), «Коломийки» (1969) та інших.
Богдан Заклинський був безпідставно заарештований і 1946 р. помер у львівській тюрмі…
Нині одну з вулиць Івано-Франківська названо на честь Заклинських, бо саме неподалік того місця був їхній родинний маєток. Теперішня вулиця Заклинських за польської влади мала назву Зарванська, а за радянських часів – Кутузова. У районі загальноосвітньої школи №13 і проживала колись родина Заклинських, яка відіграла важливу роль у громадсько-культурному житті міста Станиславова в середині XIX – на початку XX століть.
Заклинські, як ніхто інший, розуміли: аби здобути вершини української державності, утвердження патріотизму серед галичан має бути невіддільним від розвитку в краї духовності, освіти, культури й мистецтва. В умовах австрійської, а потім польської окупації реальні політичні плоди могла дати тільки активна діяльність з поширення знань, необхідних для розвою національного руху, знань, що мали бути помножені на високу духовність їх носіїв.
Таких історичних постатей, як Заклинські, небагато у будь-якого народу. І ми повинні пишатися Заклинськими – людьми, яких просто неможливо викреслити з історії, всі вони служили Богові і Україні.
Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ
початок статті за наступними посиланнями:
http://ifoonsku.ucoz.ua/news/rodina_zaklinskikh/2017-12-14-4989
http://ifoonsku.ucoz.ua/news/stanislavivska_rodina_zaklinskikh_shkola_ukrajinskogo_patriotizmu/2017-12-28-5022 |