Четвер, 2018-07-19, 2:15 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2018 » Липень » 2 » Старець із Дори
9:41 PM
Старець із Дори

Серед мальовничої карпатської природи, у колишньому селі Дора розташований греко-католицький монастир монахів-студитів Святого пророка Іллі. Від часу його заснування у 1935 році і дотепер до монастиря йдуть вірні на молитву та за порадою. Символом незламності духу у народній пам’яті мешканців гір залишився схиєромонах Павло (Петро, Порфирій) Чучман, який в роки «войовничого атеїзму» радянського періоду був надією спраглих Христа душ. До «старця із Дори» зверталися за допомогою усі – від старого до малого, від робітника до професора, та навіть тайком від колег чиновники райкому та обкому партії, а дітей хрестили у отця і працівники КДБ. У 2006 році Греко-Католицька церква розпочала беатифікаційний процес, щоб схиєромонаха Павла (Петра, Порфирія) Чучмана та схимонаха Мирона Деренюка зарахувати до лику Блаженних. Якщо хтось з наших читачів може надати інформацію про дива зцілення за посередництвом молитви схиєромонаха Порфирія чи схимонаха Мирона або поділитися цікавими спогадами про отців, то просимо вас написати листа до Беатифікаційного трибуналу УГКЦ за адресою: м. Львів, вул. В. Винниченка, 22, або електронною поштою – o_justyn@ukr.net. Ми, зі свого боку, також вирішили долучитися до цієї благородної справи та віднайшли у Державному архіві Івано-Франківської області документи, які засвідчують, як радянська влада переслідувала братів-студитів та греко-католицьких священиків, які відмовилися зректися свого обряду. Результатами наших пошуків ми хочемо поділитися з вами у цій статті.

Монастирі Студійського уставу у Галичині були утворенні за ініціативою митрополита Андрея Шептицького наприкінці XIX століття. Причиною для їх закладання стала потреба допускати до монашого життя простих хлопців із небагатих сімей, які не могли потрапити до Чину Святого Василія Великого, бо правила вступу Чину передбачали у кандидата наявність освіти чи опанованого фаху із ремесла. Спочатку такі кандидати, які у своїй більшості були вихідцями із селянських сімей, об’єднувалися у невеликі молитовні групи та спільно мешкали в околицях Львова. Перші облечини (посвячення) трьох монахів за Студійським уставом відбулися у 1898 році, а згодом був закладений і монастир – Скнилівська Лавра преподобного Антонія Печерського, яка внаслідок пожежі 1919 року була знищена. Тоді ж митрополит Андрей Шептицький передає монахам Студійського уставу Унівську резиденцію галицьких митрополитів поблизу містечка Перемишляни, яка була давнім монастирем, закритим австрійською владою у 1790 році. Унівський монастир став головним домом монастирів Студійського уставу і отримав статус Лаври.

Спочатку настоятелем монастиря, а з 1926 року ігуменом був Климентій, рідний брат митрополита Андрея Шептицького. Брати-студити активно розбудовували свою спільноту, закладалися нові монастирі: 1922 року заклали Святотроїцький монастир у Зарваниці, 1927 року постала Свято-Іванівська Лавра на Чернечій горі у Львові (сучасний Шевченківський гай), 1935 року – монастир Святого пророка Іллі у Дорі, 1936 року – монастир у селі Флоринці на Лемківщині.

Монастир Святого пророка Іллі у Дорі був заснований у серпні 1935 року за благословенням митрополита Андрея Шептицького, ігумена Климентія Шептицького та за згодою Станиславівського єпископа Григорія Хомишина. Фундатором монастиря було подружжя відомих галицьких меценатів Іллі та Іванни Кокорудз, які мали у власності у Дорі землю з двома будинками. Один із будинків Іванна передали монахам, закупивши для них усі необхідні для життя речі. Ілля Кокорудз (1857-1933) протягом 1927-1933 років був головою Українського педагогічного товариства «Рідна школа», мережі приватних українських навчальних закладів. Наприкінці XIX століття Ілля Кокорудз викладав у гімназіях Станиславова, де у 1892 році одружився з вчителькою, дочкою директора народної школи в Станиславові Іванною Чачковською, яка згодом стала головою «Товариства руських женщин». Подружжя не мало власних дітей, тому активно матеріально допомагало бідним українським учням та студентам. У своєму заповіті Ілля Кокорудз передав братам-студитам своє майно у Дорі з умовою відкриття там монастиря із ремісничою школою для бідних дітей. Волю чоловіка виконала дружина Іванна, яка всіляко допомагала потребам монастиря, а коли вона занедужала, то брати-студити опікувалися нею, тоді ж Іванна остаточно передала їм у довічну власність маєток у Дорі.

Першими монахами, які прибули до Дори із Святоуспенської Унівської Лаври, були ієромонах Андрій-Йоан Абрагамович та брат Созонтій Телішевський, у жовтні 1935 року до них долучився брат Петро Чучман. На кінець року у монастирі жило вже сім монахів. У 1936 році монастир був відданий під покров святого пророка Іллі та святого Івана Хрестителя. Зроблено це було за давньою традицією, згідно з якою монастирі називали на честь своїх фундаторів, тому монастир в Дорі був названий на згадку про Іллю Кокорудза. У березні 1936 року настоятелем монастиря було призначено ієромонаха Вартоломея. За благословенням отця ігумена Климентія Шептицького в монастирі було організовано ремісничу школу з кравецьким, шевським та столярним відділеннями, навчання проводилося безкоштовно. У ній викладали: брат Михайло Ворончак, який прибув з Унева у вересні 1936 року, він навчав столярної справи, брат Євген Дармола – викладав шевство, а брат Петро Чучман – кравецтво. Приймали у монастирі і паломників, які хотіли відпочити від мирської суєти у горах поруч із братами. Для них готував страви брат Созонт, який навчився кухарської справи в родині графів Шептицьких у Прилбичах. На літо до монастиря приїжджала Іванна Кокорудз, яка постійно допомагала братам у їхніх справах. Навесні 1937 року брати-студити почали будівництво монастирської церкви, до побудови храму монахи ходили до парафіяльної церкви Чуда святого Михаїла у Дорі. Місце під церкву було вибране невипадково. Одного вечора брати Михайло, Патрикій та Діонісій побачили знак Божого провидіння. На місце майбутньої церкви з неба опустилося, а потім піднялося вверх сяйво у вигляді скатертини, зав’язаної з чотирьох кутів. Після довгих пошуків майстра роботу розпочали під керівництвом Івана Яворського із села Заріччя, а завершував її уже інший майстер, Петро Григорчук із Жаб’є (сучасного смт. Верховина). Завершено та посвячено церкву святого пророка Іллі у гуцульському стилі у вигляді хреста влітку 1938 року.

Ґрунтовне дослідження життя та служіння схиєромонаха Павла (Петра, Порфирія) Чучмана провів ієромонах Олександр Приліп, який протягом 1991-1999 років був настоятелем монастиря святого пророка Іллі у Дорі та мав можливість спільно з отцем Павлом молитися, працювати, подорожувати. Результатом праці ієромонаха Олександра стала книга «Старець із Дори», яка видавалася двічі у львівському видавництві «Свічадо». Книга написана на основі спогадів свідків про життя старця та містить багато корисних духовних порад отця Павла. До видання книги ієромонах Олександр Приліп у 2007 році в Люблінському Католицькому університеті захистив докторську дисертацію «Старчеське служіння у Греко-Католицькій церкві в Україні на прикладі о. Павла Чучмана».

Народився Петро Чучман 25 травня 1906 року в селі Уневі поблизу міста Перемишляни, що на Львівщині, в родині Томка і Олени Чучманів. Він був наймолодшим, сьомою дитиною у сім’ї, мав трьох братів – Семена, Івана, Василя та трьох сестер – Марину, Євдокію, Анастасію. У дитинстві Петро довго не розмовляв, допоки випадково не упав у льох – аж тоді заговорив. Батьки виховували дітей у добрій християнській традиції, щонеділі та у свята ціла сім’я кіньми їздила до церкви. Після закінчення чотирирічної початкової школи у рідному селі Петро зацікавився монашим життям. З дозволу батьків та за благословенням настоятеля Климентія Шептицького Петро почав жити у монастирі братів-студитів в Уневі. Протягом 1920-1922 років молодий послушник разом із монахами будував монастир святого Івана Хрестителя у Зарваниці. З того часу у Петра на все життя залишилося шанобливе ставлення до цього відпустового місця, яке він з великою радістю завжди відвідував. Настоятель Климентій запропонував хлопцеві визначитися зі своїм майбутнім – чи вступати до новіціяту у монастирі, чи повертатися додому. Петро за порадою звернувся до прозорливого старця, який запропонував йому повернутися до світу, здобути професію, відслужити у війську, а тоді, як буде покликання, вступити до монастиря, а весь цей час кожного дня молитися тричі «Богородице діво» за добру долю. Хлопець повернувся додому і протягом двох років навчався кравецького ремесла у єврейського майстра із Перемишлян. Опанувавши фах, Петро придбав усі необхідні кравецькі інструменти та почав шити одяг на замовлення. На запрошення людей він мандрував від села до села, затримуючись на одному місці не довше, як на два-три місяці. Однак справи йшли не надто добре, бо шиття потребувало багато часу, а люди не мали грошей.

Протягом 1928-1929 років Петро проходив строкову службу у польському війську неподалік міста Познань. Служба проходила добре, бо хлопця цінували як вмілого кравця. Коли він виконував замовлення для офіцерів, один із них поцікавився прізвищем вояка, а дізнавшись, ще й запитав національність. Петро відповів, що є українцем. Офіцер продовжив: «А де ж є та Україна?» – «Якщо є українці, то буде й Україна, – відважно відповів йому Петро. – Але ви офіцер, а я простий вояк, тому не хотів би на цю тему з вами говорити». Повернувшись із війська, Петро продовжив мандрувати селами, шиючи людям одяг. Батьки намовляли сина одружитися, він зустрічався із Ганною Куніцькою із Унева. В глибині душі хлопець відчував покликання до Богопосвяченого життя, однак не міг відразу наважитися. Допоміг йому у цьому ігумен Климентій, зустрівши хлопця одного разу та запитавши, чому він не одружується, ані не вступає до монастиря. Петро на те відповів, що, мовляв, люди кажуть, монаха з нього не вийде. Тоді ігумен Климентій запропонував: «Прийди і спробуй». Хлопець, наважившись, прийняв рішення вступити до монастиря, однак йому було важко отримати батьковий дозвіл. Тільки з третього разу Петрові вдалося вмовити батька піти до монастиря та засвідчити свою згоду із синовим рішенням перед ігуменом. У листопаді 1932 року Петро у сільській читальні Унева на прощання справив вечорниці для молоді. Про його намір ніхто з присутніх не знав, всі гарно веселилися, танцювали, а з ними й Петро. У кінці забави, коли стихла музика, хлопець всіх повідомив, що завтра вступає до монастиря, а це було його весілля. Присутні сприйняли це за жарт. Зранку наступного дня Петро зібрав всі свої речі на віз та приїхав до фірти Святоуспенської Унівської Лаври. Так розпочалося монаше життя Петра Чучмана.

Кравецькі курси при монастирі святого пророка Іллі у Дорі, які проводив брат Петро, мали велику популярність. Окрім ремесла, брат Петро навчав учнів церковного співу, читання старослов’янською мовою, виховував хлопців добрими патріотами України. Із його вихованців двоє загинули в обороні Карпатської України у 1938 році, дев’ять полягло під час повстанської боротьби. Щороку 14 січня до монастиря на спільну молитву сходилися його учні. На початку літа 1938 року брат Петро повернувся до Святоуспенської Унівської Лаври, щоб підготуватися до складання малої схими – обітниці перед Богом все життя служити Йому євангельськими радами. Схиму з новим іменем Порфирій брату Петру було уділено 13 липня 1938 року. На кінець року в монастирі проживало вісім монахів. В час Другої світової війни, з 1941 по 1943 роки, у монастирі святого пророка Іллі у Дорі брати-студити переховували двох радянських солдатів у стайні на горищі. Їжу їм носив брат Порфирій, коли влітку 1943 року у Карпати прийшов партизанський загін Сидора Ковпака, то обидва солдати приєдналися до нього. Того ж року настоятелем монастиря був призначений єродиякон Мирон Деренюк. В часі небезпеки бойових дій брати-студити мешкали у селі Яблуниці, в домі Юрія Драпака.

Станом на 15 вересня 1945 року виконавчий комітет Яремчанської районної ради депутатів трудящих підготував відомості про усі монастирі району, а на той час їх залишилося два – чоловічий монастир святого пророка Іллі у Дорі та жіночий монастир сестер-служебниць святої Марії Кристинопіль у Микуличині. У графі «Відомості» точна назва монастиря братів-студитів була вказана як «Монастир Устава Теодора Студита». Настоятелем був Михайло (Мирон) Деренюк (1885 р.н.), у ньому жило шість монахів – ієромонах Павло (Платон) Будзінський (1905 р.н.), Петро Чучман (1906 р.н.), Дмитро Гриняджук (1914 р.н.) родом із села Лоєва Надвірнянського району, виконував роботу кухаря, Юрій Гарасимчук (1928 р.н.) родом із Дори та послушник Василь Коновалюк (1929 р.н.) родом із селища Ланчин Надвірнянського району. Двоє останніх до монастиря вступили у 1943 році. Комплекс монастиря складався із церкви, двох житлових будинків, які були зруйновані внаслідок бойових дій, та стайні. Розмір земельної ділянки монастиря становив 1,5 га. До монастирського майна були зараховані «три образи, дві хоругви, Євангеліє, Служебник, чаша, три фелони, Октоїх, Ірмологіон», а до обладнання – одна кравецька машинка. Утримував монастир двох корів, телятко та десять курей. Для потреб Червоної армії монастир виділив 150 кг зерна, 90 літрів молока та видав 500 карбованців державної позики. Земельну ділянку монастиря було оподатковано за 1945 рік на 750 карбованців, а військовий податок становив 675 карбованців. Для ремонту будівель монастиря сільська рада Дори була виділила 10 кубометрів деревини. Цікавим документом з архівної справи є «Копія Уставу Студійського, яким руководяться монахи студити», яким зазначено розпорядок дня монастиря. Вранці вставали о четвертій годині, на збирання відводилося півгодини, півгодини на розважання, одна година на Утреню, одна година на Службу Божу, півгодини на сніданок, чотири з половиною години на працю, півгодини на шостий час та інші молитви, півгодини на обід, півгодини на відпочинок, три з половиною години на працю, півгодини на читання, годину і чверть – на Вечірню, 45 хвилин на Повечір’я, після чого відбувався іспит совісті та відпочинок, о 12-й ночі – «Полуночниця».

Відновлюючи після зруйнування монастирський комплекс, брат Порфирій подав заяву на розгляд Яремчанської районної ради про виділення йому «лат для паркану». На її засіданні 4 жовтня 1945 року районна рада відмовила брату «за відсутністю наявности лат».

Коли у Галичині всі греко-католицькі єпископи були арештовані, брат Порфирій їхав за дорученням ігумена Климентія Шептицького до Ужгорода, до єпископа Теодора Ромжі, з проханням висвятити на священика ієродиякона Мирона Деренюка. Владика Теодор досить привітно прийняв брата Порфирія та попросив не відкладати справу висвячення, відчуваючи загрозу з боку каральних органів. Після Великодня 1946 року Владика Теодор висвятив ієродиякона Мирона на священика. Брати-студити у Дорі відмовилися покинути греко-католицький обряд та перейти до Руської Православної церкви. Саме з такою умовою їм гарантувалося збереження монастиря. Навесні 1947 року радянська влада насильно закрила монастир святого пророка Іллі у Дорі, братам наказали покинути село. Залишився у монастирі тільки брат Порфирій, але і його вигнали за три дні та наказали йому покинути межі області. Однак брат Порфирій і не думав далеко їхати, спочатку декілька днів перебув у селі Лоєва у брата Дмитра Гриняджука, а згодом повернувся до Яремче, де його прийняла на квартиру родина Івана Клим’юка. Незабаром брат Порфирій поїхав по отця Мирона на Тернопільщину, який повернувся до Яремче. З червня 1947 року розпочинається підпільний період існування монастиря святого пророка Іллі. За порадою доброго чоловіка брат Порфирій відкриває у Яремчі кравецьку артіль, де працювали монахи, а її керівником був він. У 1954 році житлові будинки монастиря передають в орендне користування Надвірнянській дорожньо-експлуатаційній ділянці №886. Двічі влада хотіла розібрати монастирську церкву, однак місцеві люди не наважилися на цей крок, тоді у 1963 році у церкві був відкритий музей атеїзму, який діяв до 1990 року.

У липні 1966 року у Львові на підпільній квартирі сестер-студиток брата Порфирія висвятив на священика Владика Іван Слезюк. З того часу отець Порфирій проводив підпільні Богослужіння, хрестив дітей, вінчав молодят, молився за вірних. Однак «добрі люди» повідомляли каральну систему про дії отця, він був двічі ув’язнений: у 1968 році терміном на два роки, та у 1973 році терміном на один рік і шість місяців. Після звільнення отець Порфирій продовжував підпільну душпастирську роботу. Часто його викликали на профілактичні бесіди представники влади. У ході однієї із них 31 серпня 1979 року отець Порфирій попросив повернути йому рясу та книги, бо в разі неповернення він собі сам пошиє нову рясу. На неодноразові умовляння співпрацювати із владою та видавати підпільних священиків він відповідав відмовою. У час Перебудови та в період незалежності України отець Порфирій спричинився до відновлення багатьох храмів у районі та області, приймав велику кількість вірних. За ревне служіння Господь наділив отця Порфирія прозорливістю. За рішенням Загальної ради братів-студитів 20 квітня 1998 року ігумен Севастьян уділив отцю Порфирію Велику Схиму з наданням нового імені – Павло. З новим запалом отець взявся до праці на ниві Христового виноградника. Помер великосхимник Павло Чучман 25 січня 2001 року, згідно з заповітом, старця поховали 28 січня на Чернечій горі на монастирському цвинтарі братів-студитів у рідному Уневі. І сьогодні до могили отця йдуть люди, щоб помолитися та подякувати за вділені Божі ласки.

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН


Переглядів: 8 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018