Співробітники Національного заповідника «Давній Галич» продовжують вивчати архівні документи, що стосуються історії міста Галича. Не оминають і друкованих видань 30-х років минулого століття, які були наповнені інформацією про унікальне відкриття Ярославом Пастернаком фундаментів Успенського собору.
Пропонуємо читачам статтю українського художника, поета, мистецтвознавця, перекладача і журналіста Святослава Гординського (1906-1993) у львівській газеті «Діло». Особливості правопису збережено.

[Газета Діло]

Створім галицький Акрополь!

Львів, 14 серпня 1937

Святослав Гординський

Відкриття катедри кн. Ярослава Осьмомисла в Крилосі, а з тим остаточне і безспірне визначення місця старого княжого Галича, настільки важне для нашої майже безісторичної з погляду збережених памяток землі, що ще далеко до закінчення розкопів виникає питання, в якій формі зуміємо зберегти знайдене.

Немає двох слів про те, що треба уповні використати велике значіння розкопів і що для пропаґанди треба створити якнайбільш сприятливі умови. Доводилось у цій справі читати та слухати про ріжні найдивоглядніші пляни, нпр. такі, як відбудова старої катедри – плян справді утопійний з огляду на потрібні міліонові кошти і з мистецького боку безцільний, бо про саму будову, окрім підвалин та деяких архітектурних фраґментів нічого конкретного не знаємо. Зате створити на місці розкопів якусь іншу тривалу памятку – було б найдоцільніше; питання тільки в її формі. Тут саме, маючи змогу особисто оглянути працю при розкопах, виринув один плян, чи не найдоцільніший та найтриваліший.

Справа в тому, щоб з місця розкопів створити історичний заповідник. Було б зле, коли б усе знайдене вивезено до львівських музеїв, підвалини далі засипано, або ж засипали їх дощі, і відвідувачі – а такі будуть певно в немалому числі – знаходили лише руїну руїни. Отож наша гадка булаб така, щоб усі розкопи законсервувати, викопану землю вивезти десь подальше і висипати так, щоб нівчому не зміняти топоґрафічного вигляду горба, де треба – уміцнити підмурівкою береги, що можуть осипатись та вкінці улаштувати якесь відводнення підвалин, що дуже легко, зваживши на саме положення горба. Це перша, найважніша річ.

Потім треба збудувати, хоч малий будинок – мініатюрний музей, куди б пішло все викопане, з винятком хіба якихось надзвичайно цінних знаходів, які можна буде взяти до Львова. Такий музей мав би свого постійного доглядача, який пильнував би і стану збереження розкопів і був би водночас інформатором для відвідувачів. При відповідній організації їх було б завсіди повно і з відвідин музею, що побирав би якісь оплати чи добровільні датки, можна б мати все якусь суму на покриття видатків, звязаних з існуванням того музею.

В тому музею, що може складатися всього з 1–2 кімнат, найкраще в малій, стилевій, обовязково камяній будові, зібраноб не лиш усе те, що буде знайдене, а й цікаве для відвідувачів пляни старого Галича, деякі книжки, реконструкції катедри, в малюнках чи ґіпсових відливах тощо…

Музей цей треба збудувати на кошти, які певно скоріш, як на яку іншу ціль, складе, а властиво вже почало складати українське громадянство. Нагляд над таким музеєм узяла би, розуміється, якась львівська установа. За створенням окремої комісії промовляло б найбільш те, що ніколи історичні знаходи не викликують такого вражіння, як серед свого окруження. Грецькі чи римські викопалини у віденських, берлінських чи париських музеях – напів мертві, та вони оживають на тлі атенського Акрополю чи римського Форуму.

Створити такий український Акрополь було б дуже вдячною справою і мало б величезне виховне значіння. Крім того сам Галич лежить серед незвичайно мальовничої околиці, на великих туристичних лініях – залізничних у Карпати і каякових у долину Дністра.

Згаданий культурний осередок у Галичі-Крилосі не обмежувався би до самої катедри, а був би теж осередком для дальших розшуків та вивчення незвичайно багатої історією, а бідної пам’ятками княжої доби на наших землях.