2. Деякі топонімічні кросворди
Вельми цікаво, що в нашому прикарпатському топонімічному морі трапляються свої «бермудські трикутники». Скажімо, автор-упорядник М. Габорак зафіксував два первісні варіанти полонини й гори на Верховинщині («ігнатеса» і Гнитєса), тлумачачи їх походження від чоловічого імені Гнатас-Гнат. Далі йде вторинний варіант — Гнатася. Чому не Гнатів чи Гнатове? Мабуть, слово Гнитєса має інше походження. Однак це дискусійне питання. 
Дивно також, чому потік Гнилиця має в різних місцевостях варіанти Глинець (можливо, Гнилець?) і Гниличка.
Верх Вітряний у Карпатах ніяк не можуть місцеві гуцули так називати, а з інших варіантів, поданих у книжці, не зрозуміло який є первісним. Мабуть, Вітерний? 
Довідуємося також, що гора і полонина «Данцер» має ще варіанти Данциж, Данциш. Котрий з них первісний? Мабуть, Данциш?
У с. Старих Кутах є урочище «Загалич», яке водночас має назву і «Їленчине», а також там є Овидова гора, яку ще називають Овідієва гора або Чуприк.
Відрадно, що М. Габорак подає правильну первісну назву гуцульського села Грамітне Верховинського району, яке в радянський час перейменували на Грамотне, і наголошує, що радянська назва не прижилася серед корінних гуцулів. Та якщо зазирнете до радянського довідника адміністративно-територіального поділу або ж до інтернету і Вікіпедії, де перераховано населені пункти Верховинського району, то там знайдете таки радянське Грамотне, а не гуцульське Грамітне. У Верховинській райдержадміністрації підтвердили, що офіційна назва села таки Грамотне. Тому постає запитання до самих гуцулів: чи мають вони бажання повернути селові його первісну, справжню назву, чи їм байдуже? 
У Коломийському районі є село, яке офіційно називають Кийданці. Так його зафіксовано і у словнику-довіднику М. Габорака «Топонімія Покуття» (с. 344—345). Однак місцеві жителі та й межівні села здавен називають це село Кіданч або Кійданч. Зрозуміло, що хтось колись вирішив, так би мовити, українізувати цю дивну неукраїнську назву, і вона офіційно зафірурувала по всіх газетах, книжках і документах. Але кіданецькі люди називають своє село так, як його називали предки... 
Окремого дослідження заслуговує подвійна назва великого і багатого села Спас Коломийського району, яке тривалий час у документах іменували як іспас. Уже в часи незалежності громада повернула селові первісну народну назву Спас.
Подібна до цього дивина є на Коломийщині, про яку мало кому відомо. Тут через село Рунрури і селище Печеніжин тече річка Лючка, яка вже в наступному, підколомийському, селі Сопові називається не Лючка, а Сопівка. Одна й та сама ріка в різних селах має різні назви! Понад те загальновідомо, що ріка Лючка бере початок у с. Лючках Косівського району. А тут з-під карпатських верхів витікає ще одна Лючка! З приводу таких казусів я маю деякі міркування, однак це потребує ширшого матеріалу.
З приводу відомої карпатської вершини я є прихильником версії С. Пушика і вважаю, що Попіван — це первісний, гуцульський, варіант, який походить від гуцульського «попівати», а Піп іван — це вторинний, офіційний, вигаданий варіант. «Попівають» вітри, тобто сильно дмуть, віють. Не варто й відкидати повідомлення сл. п. і. Пелипейка про те, що гору назвали мадяри «Піпан», тобто курець, бо з гори постійно куриться, вона димить.
У довідці про цю високу гору автор-упорядник М. Габорак пише: «На Гуцульщині ніхто з місцевих жителів не вживає слово «піп» (с. 410). Тут треба заперечити, бо вживали і вживають і «пип», і «піп», і «попадя», і «попадє». Навіть сам автор-упорядник подає низку урочищ з коренем «піп». Власне вище в горах більше казали «піп», на відміну від долинних сіл, де швидше прижилося польське «ксьондз».
3. Наголоси
Важливе значення в довідкових матеріалах фольклорно-етнографічного і мовознавчого характеру мають наголоси. Що стосується праці М. Габорака, то мусимо погодитися, що перед ним стояло надто важке завдання — до велетенського топонімічного реєстру додати наголоси. Не беруся детально розглядати цю проблему, бо багато чого не знаю, але вірю, що автор-упорядник нічого не вигадував, якщо не знав. Я лише зверну увагу на кілька помилок або ж на ті назви, які я добре знаю.
Отже, потік у с. Лючі Косівського р-ну наголошується Рунковий, а не Рунковий, верх Федеровий, а не Федеровий. На Снятинщині є село Трофанівка, а не Трофанівка (такий наголос притаманний східноукраїнським селам). У с. Спасі є куток Березова, а не Березова, куток Вінтонівка, а не Вінтонівка, Григорова гора, а не Григорова гора, лісовий масив Корнеччина, а не Корнеччина, потік Курицький, а не Курицький. У с. Великому Ключеві є Антосишин сад, а не Антосишин сад, Бащіково, а не Бащіково, Бридиціл, а не Бридиціл, Віха, а не Віха, лісовий масив Сопівське, а не Сопівське, куток Маркови, а не Маркове (про це йтиме мова окремо). У с. Рунрурах є Бобичів, а не Бобичів. 
Це лише ті уточнення наголосів, які мені достеменно відомі. Сподіваюся, що решту географічних об’єктів наголошено правильно. Закрадається думка, що вищеперелічені наголоси помилкові тому, що ті, хто їх клав, брав за основу офіційні мовні правила, так би мовити, українізував наголосами наші давні назви, які створено за цілком іншими правилами.
4. Де має бути «ў», а не «Г»
Загальновідомо, що хоч літеру «ў» у період незалежності повернули до української абетки, однак наше громадянство поставилося до цієї мовної правди фактично байдуже. Чи багато знаємо приятелів, сусідів, родичів, які поміняли б свої прізвища, а відповідно, документи, паспорти і т. д., якщо вони насправді починаються на «ў», а не на «Г», або якщо така літера є в прізвищі? Чи стоїть те «ў» в офіційних назвах наших сіл і міст, на печатках і штемпелях, на дороговказах і рекламах?
Перечитуючи вагомі видання М. Габорака, маємо пам’ятати, що деякі географічні об’єкти також повинні починатися не на «Г», а на «ў» або ж мають літеру «ў» в слові. Наприклад: 
Бельмерів горб (первісний варіант) — Бельмегів горб (вторинний варіант, офіційний, олітературений); відповідно прізвище мало б писатися Бельмера, а не Бельмега;
ўелетівський потік (первісний варіант) — Гелетівський потік (вторинний варіант, офіційний, олітературений), відповідно прізвища мали б писатися ўелета і ўелетей;
ўерелів потік (первісний варіант) — Герелів потік (вторинний варіант, офіційний, олітературений), є прізвища і прізвиська ўерело, ўерило, ўерилюк;
ўерманівка (первісний варіант) — Германівка (вторинний варіант, офіційний, олітературений), відповідно прізвища мали б писати ўерман, ўерманюк;
ўлоди (первісний варіант) — Глоди (вторинний варіант, офіційний, олітературений);
ўоди (первісний варіант) — Годи (вторинний варіант, офіційний, олітературений);
ўотур (первісний варіант) — Готур (вторинний варіант, офіційний, олітературений);
ўоянівка (первісний варіант) — Гоянівка (вторинний варіант, офіційний, олітературений), відповідно прізвища мали б писати ўоян, ўоянюк;
ўреколів (первісний варіант) — Греколів (вторинний варіант, офіційний, олітературений), відповідно прізвища мали б писати ўрекул, ўрекуляк;
Замарура, давня назва — Марура (первісний варіант) — Замагора (вторинний варіант, офіційний, олітературений); 
Малі Рородзи (первісний варіант) — Малі Рогодзи (вторинний варіант, офіційний, олітературений); 
Фірура (первісний варіант) — Фігура (вторинний варіант, офіційний, олітературений). 
5. Вижний і Нижний 
У нашій топоніміці зафіксовано низку сіл з однаковою кореневою назвою, але з різним прикметниковим додатком, що вказує на місце розташування села, кутка, урочища чи його величину. Отже, маємо на Гуцульщині й Покутті: Великий і Малий Рожни, Великий і Малий Ключеви, Велику і Малу Кам’янки, Вижній і Нижній Вербіжі та  аж три Березови: Вижній, Середній і Нижній. А ще є багато урочищ, гір і рік з такими самими прикметниковими додатками. При цьому треба знати, що в наших говірках вимовляють так: Великій, Верхний, Верхна, Вижний, Нижний, Середний, Середна, Горішна, Долішна.
Окремішньо стоять Гвіздці: Малий Гвіздець (Великого чомусь нема), Старий Гвіздець (Нового чомусь нема) та власне Гвіздець — колись містечко, а тепер селище.
Ці поділи одного й того самого села мають свою історію. Отже, переважно вперше зафіксована назва одного села: Вербіж, Ключів, Рожен, Березів (Береза), Кам’янка. Згодом ці села, здається, в середині ХVII ст., влада поділила на двоє, а чи й на троє та дала їм польські (чи старопольські?) назви: Вижни і Нижни. А Березови були поділені ще раніше — у ХV—XVI ст.
У наших місцевих говірках є свого роду рівневий поділ кожного поселення: тих, що живуть вище, називають горішні, а їхні терени — горі; тих, що живуть нижче, називають долішні, а їхні терени — долів. Отже, мабуть, найбільш коренево нашими словами на означення поділу сіл мали б бути Горішний і Долішний. Здається, такий поділ мало колись тільки село Спас Коломийського р-ну: Горішний Спас (іспас) і Долішний Спас (іспас). З рештою сіл — інша історія, і це трохи дивує...
Найперше хочу вибачитися перед моїми читачами, бо в своїх дотеперішніх краєзнавчих розвідках я, повіривши науковцеві Д. Бучку, який у книжці «Походження назв населених пунктів Покуття» (Львів: Світ, 1990. — с. 56) написав, що Великий Ключів колись називався Вижний Ключів, стверджував те саме. Насправді це не так. Вижний Ключів — це Малий Ключів, а Нижний Ключів — це Великий Ключів. На підтвердження цього можна навести розташування всіх сіл з додатком Вижний і Нижний. Висновок такий: Вижний — це той, що ближче до гір, так би мовити, до заходу, а Нижний — це той, що далі від гір, перед Вижним, на сході. Тому маємо спочатку від Коломиї Нижний Вербіж, а за ним — Вижний (Верхній) Вербіж, спочатку йде Нижний Березів, а за ним — Вижний Березів. Тому в подальших краєзнавчих працях це необхідно мати на увазі.
Наступною загадкою залишається те, чому одні села Вижні й Нижні, а інші — Великі й Малі? Скажімо, перед приходом австрійської влади до Галичини існували Вижний і Нижний Ключеви, а за австрійської влади їх перейменували на відповідно Малий (Klein) і Великий (Gross) Ключеви. Вербіжі ж і надалі залишилися Вижний і Нижний. А Кам’янки ще до приходу Австрії називалися Велика і Мала.
6. Говерля, Добуш і Яремчіта
То як правильно називається найвища вершина Карпат? «Звичайно ж, Говерла!» — скажете ви. Наше покоління звикло до такої назви найвищої української гори. і якісь революційні кроки тут робити ніхто не намагається. Йдеться про мовно-краєзнавчу правду. 
З українських писемних джерел середини XIX — першої половини ХХ ст. (газети, журнали, книжки, листівки) переконуємося, що назву цієї гори писали як Говерля. Отже, це був такий перший український (галицький) писемний варіант назви найвищої вершини Карпат. У радянський час Говерлю змінили на Говерлу. Хто й чому так зробив — невідомо. Очевидно, повважали, що в правила української мови більше вписується Говерла, ніж Говерля. 
М. Габорак у довідці про Говерлу скрізь пише «Говерла» (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 130—133 ), і навіть покликаючись на знамениту працю В. Шухевича «Гуцульщина», автор пише «Говерла», хоча В. Шухевич писав про «Говерлю», а не «Говерлу», а отже, йдеться про Говерлю, а не Говерлу (Шухевич В. Гуцульщина [репринтне видання. — Верховина, 1997]. — Т. 1. — Львів: НТШ, 1899. — с. 28).
Цікаво, що в моєму рідному селі Великому Ключеві Коломийського р-ну є також урочище «Говирлі».
А тепер ще одна топонімічна правда, яка стосується первісної назви колишнього присілка с. Дори, а тепер славного курортного містечка Яремче. Відомо, що до 2006 р. офіційна назва цього населеного пункту була Яремча. Назву Яремча виводять від якогось бідняка Яреми. Очевидно, цю псевдолегенду було придумано в радянські часи, коли саме від бідняків мало походити все на цьому світі. Однак якби наші краєзнавці й науковці подалися до яремчанських околиць і зайшли до Дори, яку тепер долучено до Яремча, а колись було навпаки, то вони почули б, що старші корінні жителі кажуть на Яремче Яремчіта. «іду на Яремчіта», — так тут кажуть, а не «іду до Яремчі» чи «іду на Яремчу». Отже, правильна первісна назва буде не Яремча і не Яремче, і не Яремчі, а Яремчіта. Чуєте тут непритаманні українській мові суфікс чи закінчення? Чи не варто шукати розгадку цієї назви в тюркських мовах, адже є не так далеко Татарів. Не можу зараз нагадати, де я читав інформацію про те, що великі польські магнати, які отримали наші землі, у XVI—XVII ст. наймали татарських вояків охороняти карпатські дороги, організовувати тут прикордонні залоги тощо. Тому й маємо Татарів біля Микуличина, тому, можливо, і Ворохта, і Яремчіта мають тюркське походження?
Цікаво, як офіційно і як серед народу відмінюють назву нашого курортного міста. «Ми зустрілися з тобою у Яремчі» — слова з відомої пісні. Якщо ж назва міста «Яремче», то, очевидно, на запитання «де?» треба відповідати «в Яремчому». Якщо ж «Яремча», то відповідаємо «в Яремчі». Подібні до цієї назви у нас на Прикарпатті — Кривче. Цікаво, як там відповідають на запитання «де?» або «звідки ви?».
І нарешті — Довбуш, символ карпатського опришківства. З прізвищем чи прізвиськом цієї історичної особи також вийшла плутанина. Ми не знаємо, як називали свого ватажка самі побратими: просто Олексою чи Добошем, чи Добощуком, чи Добушем? 
Ми не знаємо точної дати його народження. 
Сумлінний сучасний краєзнавець Василь Гаврищук із селища Печеніжина, де, за твердженням істориків, народився Олекса Довбуш, вивчаючи місцеві церковні книги за 1719—1744 рр., не виявив там жодної згадки про родину Твердюків, у якій нібито жили в комірстві батьки Олекси Довбуша. Нема там згадки і про Довбушів. Та й існує ще одна гіпотеза про те, що Олекса Довбуш насправді народився в с. Рунрурах біля Печеніжина. Отже, й тут у нас треба наново вивчати історію і встановити нарешті правду. 
У подальшій історії Печеніжина не відомі Довбуші чи Довбущуки. Натомість прізвище Добущук надибуємо в метричних книгах XIX ст. с. Верхнього Вербіжа Коломийського р-ну (Андрушко П., Феняк Ю. історія Верхнього Вербіжа. — Коломия: Вік, 2007, с. 14—15), а прізвисько Добущьик мав один чоловік у с. Великому Ключеві Коломийського р-ну. Обидва села лежать недалеко від Печеніжина. 
Очевидно, Довбуші в Рунрурах чи Печеніжині були зайшлими людьми. Як їх називали місцеві люди — невідомо. В архівних документах доби опришківства, які виявив академік В. Грабовецький, польською мовою ватажка опришків називають Добощук (Грабовецький В. Олекса Довбуш. — Львів: Світ, 1994. — с. 216-270). Тут мається на увазі Добощук — син Добоша. Можливо, тому дослідник Гуцульщини В. Шухевич у своїй знаменитій праці в переліку карпатських верхів називає «Добошеве крісло» (Шухевич В. Гуцульщина, т. 1, с. 37).
Так само свій твір-трагедію Ю. Федькович назвав «Добош». Наприкінці 90-х XIX ст. — на поч. ХХ ст. у Коломиї кількома накладами побачила світ книжка К. Кучурука «Олекса Добушъ». Отже, можна припустити, що у XVIII ст. ватажка називали Добощуком, у XIX — першій чверті ХХ ст. — Добошем, а в селах навколо Печеніжина — Добушем. і аж у праці 
і. Крип’якевича «З історії Гуцульщини» (Львів, 1929) ми читаємо вже про Довбуша. і тому всі географічні об’єкти, які подає в своїй книжці М. Габорак, мають корінь Довбуш, а не Добош чи Добуш, як кажуть у горах і на долах.
До речі, в гуцульському с. Луг, що на Мараморощині (Румунія), є урочище «Добош» (Олекса Бевка, іван Могитич «Літопис сіл Мараморощини» // історія Гуцульщини. —Т. V. / Упор. Домашевський М., Библюк Н. — Львів: Логос, 2000. — с. 256.)

Микола САВЧУК. м. Коломия

(Продовження наступного четверга, 18 вересня.)