Скрипкове виконавство та скрипкова педагогіка Станіслава (Івано-Франківська) початку 1950-х років були представлені широко відомим в Галичині іменем Євгена Козулькевича, 110 років від дня народження якому виповнюється цими днями. Отримавши чудову фахову підготовку у музичних вузах міжвоєнного Львова, митець продовжив творчі засади своїх педагогів, реалізувавшись як сольний та ансамблевий виконавець і створивши самобутню методику виховання молодих скрипалів. Є.Козулькевич концертував у багатьох містах Західної України, виконуючи різноманітний репертуар – як соліст та у складі тріо, квінтету, секстету. До кола його спілкування належали такі яскраві мистецькі постаті, як композитор і диригент Микола Колесса, композитор Василь Барвінський, скрипаль Роман Криштальський, художник Василь Турецький, віолончеліст Петро Пшеничка та інші.
Народився Євген Козулькевич 13 жовтня 1904 року у м. Снятині на Станиславівщині в сім’ї судового урядовця. Був наймолодшим із його трьох синів і єдиним, який обрав музику своїм фахом.
Коли хлопчику було п’ять років, батька перевели по службі в Коломию. Тут Євген закінчив початкову школу та вступив до гімназії. Вчився дуже добре, був активним у «Пласті».
Шлях до музики Євгена починався непросто. Марта Євгенівна – донька Є.Козулькевича – згадує, що її батько з дитинства прислухався до гри на скрипці старшого брата-гімназиста, який, проте, музику не надто любив. Коли ж Євген говорив, що хоче також вчитися скрипкової гри, його слова вважали несерйозними. «Тоді татові прийшлося самому собі давати раду. Старший брат закривав футляр зі скрипкою на ключ, тому тато розкручував завіси і, поки не було вдома старшого брата, грав. Так самостійно він підбирав українські та польські народні пісні. Коли на Різдво зійшлася родина і захотіла, щоб старший Омелян їм підіграв коляди, тато виручив брата. На велике здивування діда, тато показав себе здібнішим до музики, як брат. З того часу батько почав вчитися музики».
Скрипкової гри Євген спочатку навчався приватно. Згодом, завершивши загальну освіту у Станиславівській учительській семінарії (1920 – 1925 рр.), поїхав до Львова здобувати музичний фах. Він вступив до двох видатних закладів: Львівської польської консерваторії (клас К. Матушевського) та Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (клас Й. Москвичіва). У музичному інституті навчався з 1926 по 1932 р. у таких визначних музикантів та педагогів, як С. Людкевич, Б. Кудрик, М. Колесса, Н. Нижанківський, М. Байлова. Завершив освіту на «концертових курсах» скрипкової гри у польській консерваторії у М. Вольфсталя та музичному інституті у Й. Москвичіва в 1935 р.
«Тато розповідав, як проходили уроки у Матушевського, - згадує Марта Євгенівна. – Він був дуже строгим. На кожен урок треба було приносити вивчений новий етюд, велику увагу приділяв технічному матеріалу.
Матеріально було дуже важко. Батько сам собі оплачував квартиру, а заробляв грою в нічних кінотеатрах, бо день присвячував навчанню. Про своє навчання часто розповідав мені. Цими розповідями давав зрозуміти, що тільки працею, наполегливістю можна добитися результатів».
Під час літніх канікул Є. Козулькевич з іншими студентами виступав у так званих «купелевих місцях». Так, влітку 1932 р. в санаторії у Черчі постійно відбувалися концерти студентського оркестру Музичного інституту ім. М. Лисенка під орудою митця, про що дізнаємося з оголошення в газеті «Діло» (1932/148).
Виконавська діяльність Є. Козулькевича була напрочуд активна. Він увесь час брав участь у культурно-мистецьких заходах: у Шевченківських концертах (постійно); на честь Богдана Лепкого (Львів, лютий 1933 р.); до 60-річного ювілею чеського скрипаля Йозефа Сука (Львів, квітень 1934 р.); був одним з акомпаніаторів на вечорі співачки Марії Сокіл (Львів, жовтень 1934 р.: концерт був влаштований з метою допомоги жертвам повені на Лемківщині); у камерному концерті з творів українських композиторів (Львів, березень 1937 р.) грав у складі ансамблю Фортепіанний квартет Миколи Колесси. Широкий розголос отримав високомистецький концерт на честь 250-річчя від дня народження Й.С.Баха та Г.Ф.Генделя, який відбувся 4 грудня 1935 р. силами педагогів філії Музичного інституту ім. М. Лисенка в Перемишлі. Є. Козулькевич виступив сольно (Гендель – Соната Мі мажор, Бах – Концерт Мі мажор) і у фортепіанному тріо (в Тріо-сонатах Сі мажор та Ля мажор Генделя). На Шевченківському концерті в м. Ярослав (квітень 1937 р.) виступ Є. Козулькевича склав половину номерів святкової програми.
Виступи скрипаля завжди високо оцінювалися в рецензіях: «На чоло сольових точок концерту висунулося скрипкове сольо […], тобто скрипковий концерт Бруха та Капрічіо Паґанінія, відіграні професором Музичного Інституту п. Е. Козулькевичем, який в останньому часі чистотою й округлістю тонів і техніки, як також скрипальською інтерпретацією стає в перших рядах наших найкращих, все ще нечисленних молодих скрипаків». («Діло», 1934/332, С. Людкевич. «Духовна академія в Перемишлі» (відбулася 4 грудня)); у статті «Вечір камерної музики» (відбувся 8 грудня) Р. Сімович відзначив «дискретну гру п. Козулькевича», який виступив як альтист у квартеті («Діло», 1936/256). В одному з номерів перемишльської газети «Український бескид» за 1936 р. відзначалося проведення 15 березня в Перемишлі Шевченківського концерту, на якому «Фортепіанне тріо а-моль П.Чайковського бездоганно виконане професорами Музичного інституту в Перемишлі п. Негребецькою, п. Красіцьким і п. Козулькевичем… Цілість зробила найкраще враження, перш за все завдяки мистецькій грі п. Негребецької та п. Козулькевича, який має прекрасний тон в ніжних партіях…». Колишній учень Є. Козулькевича, народний артист України Петро Терпелюк назвав митця засновником скрипкової школи на Прикарпатті, відзначав його колосальні знання скрипкової літератури, згадував його як «великого музиканта, що досконало володів скрипковою грою, в якій була філігранна техніка, широкий, яскравий звук».
В кінці 1930-х – на поч. 40-х рр. Є.Козулькевич грав у Львівському філармонійному симфонічному оркестрі, а у 1950-і – 60-і рр. – в оркестрі Івано-Франківської обласної філармонії та у струнному квартеті, брав участь у лекціях-концертах для шкільної, студентської молоді та громадськості міста.
Ще під час навчання Є. Козулькевич розпочав свою педагогічну діяльність. З 1930 р. він викладав у Львівському музичному інституті ім. М. Лисенка та музичній школі при ньому, а також – до 1941 р. – у філії Львівського музичного інституту в Перемишлі. Вів скрипку та камерний ансамбль.
На численних програмках учнівських пописів майже на кожній зустрічаємо юних скрипалів з класу Є. Козулькевича. Серед них – діти Василя Барвінського Маркіян та Наталя, Олександр Прийма – син відомої в Галичині співачки й піаністки Іванни Шмериковської-Прийми. Євген Дмитрович дбав, щоб його учні грали не тільки зарубіжну, але й українську музику: композиції В. Барвінського, Б. Кудрика, М. Гайворонського та інших. У другому номері журналу «Українська музика» за 1937 рік була розміщена його стаття «Українська скрипкова література», в якій він радить педагогам включати до учнівського репертуару твори вітчизняних композиторів, робить огляд творів для скрипки та дає деякі методичні поради.
В 1943 р. Євген Дмитрович переїжджає до Коломиї, де працює у Коломийському окружному театрі (інспектор оркестру) та в музичній школі, долучається до культурного життя міста. Так, 29 жовтня 1943 р. він виступив на Концерті сучасної галицької музики – сольно («Сумна пісня» Барвінського та «Шумка» Кудрика), в тріо та квартеті (прозвучали «Українська сюїта» Барвінського, Тріо Ре мажор Кудрика та «Ноктюрн» Людкевича); 23 травня 1945 р. вчителі музичної школи провели вечір з творів П. Чайковського, на якому Є. Козулькевич виконав його «Меланхолійну серенаду» та партію скрипки у фортепіанному Тріо Ля мінор.
На початку 1950-х рр. Є. Козулькевич оселяється із сім’єю в Івано-Франківську. Близько 25 років тривала його педагогічна діяльність в музичному училищі ім. Д. Січинського та в музичній школі (тепер ДМШ №1 ім. М. Лисенка).
Спогади про Козулькевича-педагога
Марта Євгенівна: «На уроках тато встигав усе. Це були і поради, як вчити окремі місця, це було досконале вивчення, аналіз музичного твору і розповіді про композитора. А ще він завжди на уроках мав свою скрипку і грав разом з учнями чи студентами. Велику увагу приділяв звуку, вважав, що спів у любому жанрі музичного мистецтва є основою музики. Це означало, що мета музичних занять – не тільки тренування пальців. Боровся проти грубого, перетисненого звуку. Говорив, що сила, характер звуку повинні бути у нерозривному зв’язку з художнім образом твору. Пам’ятаю його вислів – «музика не дихає». Він розумів під цим автоматичну, невиразну гру і критикував її. Мелодія – це живе дихання. Вчитель до чужих дітей повинен ставитися, як до своїх рідних. Якщо він не має терпіння, то вибрав не ту спеціальність».
Мирослава Радловська, колега: «Євген Козулькевич мав дуже добру скрипкову школу, яку потім ще поглибив. Його учні добре вчилися. Він умів їх зацікавити самою музикою. Як щось не виходило, ніколи не сварив, а вмів заохотити, підняти на дусі, лагідно підбадьорити: «Давай ще раз, і ще раз повтори… Ось бачиш, уже ліпше».
У 1974 році Євген Козулькевич завершив свою педагогічну працю, а через п’ять років по тому, 23 жовтня, відійшов у вічність…
Післямова
Був Людиною, вірним товаришем і творчим колегою, вмів, не боячись, захистити справедливість у роки, коли певні речі говорити і робити було вкрай небезпечно. Один із таких випадків трапився в Івано-Франківському музичному училищі навесні 1966 року: у колишньої учениці Є. Козулькевича, на той час молодої викладачки училища Марії Сокальської-Бойко знайшли і конфіскували зошит із переписаними творами В. Симоненка та І. Дзюби. Були скликані збори колективу під патронатом парторганізації та КДБ, щоб засудити «націоналістичну» діяльність дівчини. Виступи йшли відповідно до звичного для таких заходів «сценарію», і тільки єдиний Є. Козулькевич не побоявся стати на захист колеги і в подальшому зовсім не змінив до неї свого ставлення…
І насамкінець – портрет Євгена Дмитровича зі слів його доньки:
«З добрим серцем, ніколи не пам’ятав зла. Любив допомогти, багато робив людям добра. Часто за добро платили йому злом. Це він сприймав спокійно і ні на кого не ображався. Його часто обдурювали, але його ціль в житті – нікого не обдурити, нікого не скривдити і не карати.
Разом з тими рисами був дуже впертий і принциповий, не любив «халтури». В побуті був скромний, не любив зайвих речей. Виховував мене дуже строго, боявся, щоб я не виросла егоїсткою, тому виховував ще двоє дітей: чужу дівчинку вивчив, вона стала скрипалькою, і родича-хлопчика.
Допомагав людям зовсім безкорисно, а також вчив дітей бідних, на уроки приносив їжу, одяг. Любив людей, любив життя».
Галина МАКСИМ’ЮК, музикознавець |
