На жаль, сьогодні відомі прізвища далеко не всіх архітекторів, які формували обличчя Станиславова. А в тих, яких вдалося встановити, далеко не завжди збереглись фотопортрети.
Але дещо ми таки відшукали, тож нині знайомимося з зодчими кінця ХІХ століття, пише Репортер.
Три батька «Діброви»
Найбільшим об’єктом, який звели у нашому місті за Австрії, була… в’язниця. Вона містилась на південній околиці Станиславова, була розрахована на тисячу в’язнів чоловічої статі, мала три поверхи та купу корпусів, які утворювали велетенську літеру «Н». Всередині заклад був обладнаний на найвищому рівні – пічне опаленням, водопровід, каналізація. Не всі готелі міста могли похвалитися такими благами цивілізації. Місцеві мешканці одразу охрестили тюрму «Дібровою», адже розташовувалась вона на однойменній дільниці.
Кошторис склав астрономічну на ті часи суму – 1,2 мільйони флоринів. Збудували тюрму швидко: землю придбали у 1878, а 1 липня 1883 заклад «гостинно» розчинив свої двері.
До спорудження «Діброви» спричинились одразу три архітектори. Краєзнавець Олена Бучик пише, що автором проєкту був австрійський архітектор Франц Маурус, що активно співпрацював з МВС. Він збудував багато в’язниць, зокрема в австрійському місті Грац, але «Діброва» стала його зірковим проєктом. За неї він навіть отримав подяку від імператора.
Втім, у деяких джерелах автором зазначений львівський архітектор Юзеф Браунзайс. Це не зовсім так. Він лише модифікував проєкт Мауруса та виконав його прив’язку для місцевості. Крім того, Браунзайс контролював будівництво, тому неодноразово приїздив до Станиславова протягом 1881-1882 років. Хоча більшу частину життя архітектор провів у Львові, де проєктував будівлі капітули собору Святого Юра, корпуси медуніверситету, клініку та багато інших чудових будинків.
Третім зодчим, який долучився до реалізації цього масштабного проєкту, став архітектор Донат Ціфферер. Він виконував роль виконроба, тобто керував будовою. Для цього йому довелося тимчасово перебратися з Відня до Станиславова. «Діброва» була не єдиним об’єктом, який Ціфферер курував в Україні. Зокрема, він здійснював нагляд за будовою Одеської опери.
Архітектор інкогніто
Перед тим, як будувати якісь важливий громадський об’єкт, у Станиславові влаштовували конкурс на кращий архітектурний проєкт. Щось на кшталт сучасного тендера. Довший час у нашому місті не було нормального театрального приміщення, але у 1887 році зібрали кошти та оголосили конкурс. Його виграв нікому не відомий архітектор Вітольд Мілковський. Взагалі, він був якийсь втаємничений, до Станиславова не приїздив, креслення надіслав поштою, ні з ким із комітету будови жодного разу не бачився.
За ходом робіт призначили наглядати інженера залізниці Юзефа Лапіцького. На урочистому відкриття театру 22 листопаду 1891 року інженер зізнався, що він і є той загадковий «архітектор Мілковський». Задоволена громада подарувала йому золотий перстень, і то було за що.
Станиславівський театр був пишно декорований, мав багато ліпнини, портик з колонами, гарний купол. На жаль, будівля постраждала під час Першої світової і в міжвоєнний період її реконструювали у стилі «економ». Тепер там міститься обласна філармонія.
А про Лапіцького відомо мало. Жанна Комар дослідила, що він народився у 1851 році в галицькому містечку Миколаєві. Закінчив Львівську політехніку, працював на колії, проєктував залізні мости. Останній раз у документах фігурує у 1914 році.
Коломиянин із Кракова
У 1893 році у Станиславові стартував черговий будівельний конкурс. Цього разу батьки міста замахнулися на міщанське казино, яке мало постати на вулиці Сапіжинській. Нині там обласна бібліотека для юнацтва – Незалежності, 12.
За перемогу змагалися 15 митців, переміг один – Теофіл Вісньовський. Він мешкав у Кракові, але може вважатися нашим земляком, адже народився у Коломиї, а вчився у станиславівській реальній школі.
На момент перемоги у конкурсі Вісньовському було лише 24 роки, але це не завадило йому обійти знаних архітекторів. Казино відкрили у листопаді 1896 року. Будівля мала два поверхи з великим залом нагорі, де часто проводились бали. Газети писали, що якось на завершальний танець там стало 38 пар. За кілька років Вісньовський переїхав до Варшави, де також залишив по собі вагомий слід.
Цікаво, що правління казино, хоч і обрало проєкт Вісньовського, втім, мало до нього зауваження. Відтак, адаптувати креслення доручили колійовому інженеру Карлу Регеру. І в цьому є якась іронія долі – у конкурсі на проєкт казино Регер зайняв друге місто.
Приятель Ротшильдів
Близько половини населення Станиславова становили євреї, серед яких було багато прогресивістів. Так називалась ліберальна течія в юдаїзмі, представники якої дотримувались більш демократичних поглядів, ніж ортодокси. До них належало багато представників інтелігенції, як то адвокати, лікарі, інженери, великі підприємці. Відповідно, кошти в них були. Наприкінці ХІХ століття прогресивісти (вони ж – поступовці) задумали звести власну синагогу, яка мала стати найбільшою в місті.
Попервах виконати креслення доручили місцевому архітектору Максиміліану Шльоссу. У 1894 році він представив дуже масштабний і дорогий проєкт. Тож управа товариства з будови храму звернулася до віденського зодчого Вільгельма Стясного з проханням переробити креслення у бік здешевлення.
А той вирішив, що нема гіршого, ніж за кимось доробляти, і зробив власний проєкт. Управа забракувала і його, висунувши нові вимоги щодо економії. Нарешті Стясний капітально спростив свої креслення, управі сподобалось, у травні 1895 року проєкт затвердили. Для закладання наріжного каменю архітектора запросили до Станиславова, а в 1899 синагогу завершили.
Цей Стясний був досить цікавою особистістю. Він не працював у жодному будівничому бюро, був архітектором-фрілансером, відкрив перший у світі єврейський музей, належав до масонської ложи, сповідував ідеї сіонізму, навіть створив план майбутнього міста Тель-Авів, не будучи у Палестині. Мав приятельські стосунки із банкірським кланом Ротшильдів, проєктував їхній родинний мавзолей, клініки Ротшильдів у Відні та Ізмірі (Туреччина). Запам’ятався величними синагогами в Австрії, Чехії, Словаччині.
Станиславівська божниця була єдиним проєктом, який Стясний реалізував у нашому місті. Нині вона теж діє, але чекає на відновлення чотирьох веж, які розібрали у 1950-х.
Далі буде.
Іван Бондарев |
