Вівторок, 2017-09-19, 10:36 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Червень » 2 » Українське життя у Станиславові. Кость Левицький: З моїх споминів
9:14 PM
Українське життя у Станиславові. Кость Левицький: З моїх споминів

Місто Станиславів я побачив уперше у 1869 році, коли воно по великому вогні відбудовувалось, головно заходами бурмістра д-ра Ігнатія Камінського, адвоката в Станиславові. Я там приїздив із Тисмениці здавати екзамени четвертої кляси, нормальної школи, а відтак прийняли мене до першої гімназійної кляси і там я був цілу гімназію. Станиславів був тоді невеликим містом, бо число його населення доходило до 13000 мешканців.  

Наверх не було тут виразних слідів українського життя, бо «руська рада» з 1848 р., з часів о. Григора Шашкевича, б. пароха в Угринові під Станиславовом, і о. Петра Шанковського, б. пароха в Станиславові, заснітилась і вже майже не було слідів із політичної діяльності станиславівських українців. Наша церква, приміщена в колишньому костелі єзуїтів, знаходилась в занедбаному стані. Давніх наших міських церков, із яких одна могла бути біля вірменського костела, а друга на Калицькому передмісци, не відбудовано, й вони загирились. Давні міщанські родини: Скуличів, Монюків, Войтіховських, Чернявських, Данькевичів, Ганинчаків, Сербенських та ін.  уже корчились і зачали переходити на польське, та ніхто ними не інтересувався й не журився.
Трималося іще життя між українськими учениками, званими студентами, гімназії в Станиславові. Там була «Громада», тайна українська організація, піддержувана патріотичною родиною Заклинських, і в цій громаді знайшов я перше національне вишколення та організаційне приспособлення. Вона називалась і була тайною, хоча в ній не діялось ніщо кари гідне, але в тих часах займатися політикою не було зовсім безпечно. Поляки зорганізували були в Станиславові добровільну вогневу сторожу, й вона вправляла за містом – із командою військової трубки,  а наші батьки з усміхом на устах нашіптували, що це є польське повстання…
Українці, гімназійні ученики, мали також свою організацію клясами, особливо у вищій гімназії.
Ученики вищої гімназії держали свій вищий товариський тон. Вони носили циліндри, ходили в козлових черевиках із лякеровими шпіцами. Ми, з нижчої гімназії, мусіли перед ними шапкувати. На знак невдоволення вони вистукували професорів у клясі. Такі афери кінчилися звичайно кількагодинним карцером цілої кляси, щоб це більше не повторилось. Ученики у вищих клясах організували між собою: допомогові каси, оркестру і хор.
Товариською мовою учеників гімназії у Станиславові була тоді переважно українська мова та її уживали також ученики-поляки в зносинах з українцями. Поляки мешкали на станціях також разом з українцями, співали з ними українські пісні та навіть у церкві співали з ними церковні пісні. Спів був тою прилягаючою силою, що з’єдинювала молодь у її переживаннях і приязних відносинах, а наша пісня давала нам перевагу.
Директором гімназії у Станиславові був тоді українець Крушинський, аж до приходу Краєвої Шкільної Ради у 1871 р. Тоді відбулася чистка давніх гімназійних професорів і прийшли нові професори. Українці-професори були там: Шайдзіцький, Клим Ганкевич, Іван Саноцький, Ап. Ничай, Іван Ружицький, д-р Юліян Целевич, о. Іван Лопушанський, Євген Желехівський і катехит о. Іоан Литвинович.
Краєва Шкільна Рада знову впровадила систему «піпчення» учеників, щоб виходило якнайменше вченого пролетаріяту. Спосіб навчання був такий, що учениками дуже мало докладано, а тільки завдавано лекції до вивчення дома. Опісля цю систему облегшено. Інспектором гімназії в Станиславові був українець Антін Солтикевич, що урядував у Краєвій Шкільній Раді у Львові.
Почин до організації українського життя громадянського в Станиславові зроблено аж у 1874 р.
Перші піднесли голову станиславівські русофіли – під тихим проводом о. катехита Іоана Литвиновича. Вони уладили були поминальне Богослужіння за покійного свого фундатора Михайла Качковського й почали збирати членів до Общества ім. Михайла Качковського у Львові, щоб заснувати в Станиславові філію того ж «общества». О. катехит І. Литвинович вписав був своїм коштом кількох учеників вищої гімназії в члени того ж общества, щоб на свій бік приєднати нашу молодь. Але хтось зробив донесення до Краєвої Шкільної Ради у Львові, що шкільну молодь втягується до політики й наслідком цього пішли доходження дирекції гімназії, в яких ніхто з учеників не признався до членства в обществі ім. Мих. Качковського, і так цю справу затушувалось,та все ж таки цим чином зламано вістря русофільської пропаганди.
Осторожніше поступили основники філії «Просвіта» в Станиславові: Євген Желехівський, Леонід Заклинський, Мелитон Бачинський, Тит Заячківський і товариші, які інформували про освітню роботу нашу молодь і вживали її до поширювання видавництв «Просвіти», не вписуючи поки що гімназійних учеників у члени «Просвіти», щоб їх не наражувати на переслідування шкільних властей. Філія «Просвіти» в Станиславові поширила свою діяльність на станиславівський повіт і таким чином створила почин до національної організації українського громадянства Станиславівщини.
З усвідомленого сільського громадянства Станиславівщини вийшов опісля свідомий український посол до краєвого сойму: Йосиф Гурик, господар з Угринова Долішнього.
Діяльність філії Товариства «Просвіта» між нашою шкільною молоддю в Станиславові викликала противну акцію з боку русофільської партії в Станиславові. В духовному органі «Рускій Сіон», видаваному у Львові під редакцією тодішнього професора університету о. д-ра Сильвестра Сембратовича, виступив був о. Микола Огоновський, катехит учительського семінара в Станиславові, зі злобною критикою проти нашого найбільшого поета Тараса Шевченка та, аналізуючи його поему «Марія», виказував, що Шевченко був атеїст і що, поширюючи його твори між шкільною молоддю, ведеться пропаганда безбожності, а виновниками того є українофіли.
Той наклик до шкільних властей і духовенства був у тих обставинах надзвичайно небезпечний і тому проти тих же наклепів станув до полеміки наш професор Євген Желехівський та своїми статтями в «Рускому Сіоні» відпарував русофільські затії проти українофілів,  після чого редактор того органу заявив, що дальшої полеміки не допустить…
Цей епізод вказує, що наше молоде українство в своїх починах у Станиславові не знаходило підтримки з боку місцевого духовенства. Парох Станиславова о. Теодор Шанковський був добрим чоловіком, але без енергії, а його супутники й катехити не були наші. Та тут треба признати, що гімназійний катехит о.Іоан Литвинович (кажу «Іоан», бо він не терпів слова «Іван») хоч був противником українства, то як чоловік немало помагав українським ученикам гімназії, без огляду на партії, та його заходами основано опісля  велику бурсу св. Николая в Станиславові.
Органом, який читали і передплачували ученики в Станиславові, був літературно-політичний місячник «Правда», редагований у Львові Володимиром Барвінським.
У станиславівській гімназії була вже тоді впроваджена польська мова навчання (по німецькій, що передше була мовою навчання). Українська мова була предметом взглядно-обов’язковим, її вчили всі українці в клясі та дехто з поляків записувався. Вона була предметом навчання в годинах науки української мови та в годинах релігії. Але був тоді такий припис краєвого закону, що як зажадають в одній клясі батьки 25-х учеників української мови навчання, то будуть для тих учеників зложені паралельні кляси з українською мовою навчання.
Такий випадок зайшов, коли я дійшов був до VIII кляси гімназії в Станиславові 1877 р. Тоді по переведених вписах виказувалося, що нас, українців, у VIII клясі було 25, а поляків... 9. Наші батьки зажадали для нас української мови навчання. Та Краєва Шкільна Рада через це знайшлась у прикрому положенні, бо поза нами лишалось  9 учеників і не було би для кого вести окремо польської кляси, так що була би тільки українська кляса. Краєва Шкільна Рада ніби робила якісь доходження щодо правдивості приписів батьків, а відтак відповіла, що вже запізно відкривати паралельну українську клясу, бо це VIII-ма кляса й уже кінчиться…
Ось так ми покінчили гімназію у Станиславові, в місяці липні 1878 р.
Давніше була в Станиславові нижча реальна школа, та її перемінили в половині 70-х років на повну державну реальну школу. Майже рівночасно засновано там учительський семінар зі школою вправ, що мав продукувати вчителів для народніх шкіл.
Директором реальної школи був українець Чачковський, професором Остап Левицький (Драла); професором учительського семінару був українець д-р Іван Яхно;  учителями школи вправ були українці: Корнило Червінський і Роман Заклинський.
Моїми найближчими товаришами у Станиславівській гімназії були: Софрон Левицький, Ілярій Семенович, Іван Матіїв, Петро Шанковський, Ксенофонт Сосенко, Олександер Бобринський і Клим Соневицький.
У Львові,  дня 30 вересня 1932 року.


«Станиславівські вісті», 29 серпня 1937 року.
З фондів бібліотеки Державного архіву   Івано-Франківської області
записала Наталя Храбатин


Переглядів: 13 | Додав: Dnister

Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2017