Для багатьох іванофранківців іменник «краєзнавець» пов’язаний з Михайлом Головатим. За Австрії найкращими знавцями історії Станиславова вважалися священик Садок Баронч і гімназійний професор Алоїз Шарловський. А хто досліджував минуле міста у міжвоєнний період? Ще один професор – Юзеф Зелінський. Нині він забутий, а колись його краєзнавчими статтями зачитувалась вся міська інтелігенція.
Він розкопав Грибовича 21 і 22 вересня 1928 року Станиславів святкував 200 років Першої гімназії. Тоді ж у найпопулярнішій міській газеті «Кур’єр Станіславовський» вийшла стаття Юзефа Зелінського про історію закладу. Пізніше він підготував ґрунтовну історичну довідку про гімназію в об’ємному ювілейному збірникові. Так відбувся дебют краєзнавця. Наступного року Зелінський написав «Історію преси у Станиславові». Вона йшла у «Кур’єрі» аж 12 номерів (!), бо читачі просили продовження. У подальшому публікації Зелінського стали швидко множитись. Коло зацікавлень краєзнавця було надзвичайно широким. Він писав про історію вірменської парафії та будівлю вірменського костелу. Створив детальну довідку про станиславівську колегіату (Музей мистецтв Прикарпаття) та її пробощів. Не обділяв увагою і нехристиянські святині. Його стаття «Початки найстарішої синагоги у Станиславові» вийшла за два роки перед тим, як єврейський історик Леон Штрайт у 1936-му оприлюднив свою книгу «Історія великої міської синагоги». Праця тим цінніше для нас, що стару синагогу знищили під час німецької окупації. Писав Зелінський і про об’єкти, яких уже не було. Наприклад, розвідка «Костел святого Юзефа на тисменицькому передмісті» – про невеличкий дерев’яний храм, що стояв колись у районі сучасного лялькового театру на стометрівці. Багато городян взагалі не знали, що той костел існував. А краєзнавцю вдалося назбирати матеріалів аж на чотири газетних подачі! Саме Зелінському належить роль «першовідкривача» найдавнішого літописця Станиславова – М. Грибовича. У міському архіві дослідник віднайшов його рукописну працю «Історія окружного міста Станиславова в Галичині в 1847 році». Вона складалась із 28 сторінок і мала три розділи. У «Кур’єрі Станіславовському» за 1935 рік Зелінський надрукував уривки з неї. Шкода, що не всю працю, адже рукопис Грибовича безслідно зник. Таким чином, Зелінський зберіг для дослідників дуже цінний документ, хоча й в урізаному вигляді. У 2007 році з перекладу історії Грибовича стартувала культова історико-краєзнавча серія «Моє місто». До речі, Зелінський також є упорядником збірки «Книга пам’яткова міщанства польського у Станиславові 1868-1934», перевидання якої є у видавничих планах серії.
Бестселери простою мовою Можливо, дещо суб’єктивно, але спробуємо визначити найцікавіші та найґрунтовніші роботи Юзефа Зелінського. До них належить розлога стаття «Станиславів у спогадах чужоземців». Перелопативши купу історичної літератури, автор виокремив спогади мандрівників, що проїздили крізь наше місто, – від хрестоматійного Ульріха фон Вердума до Іоганна Георга Коля, який описав Станиславів станом на 1838 рік. Мрія багатьох істориків – видати монументальну історію чогось там. Бажано багатотомну й державним коштом. Тут Зелінському не пощастило. Але історію свого міста він написав. Напередодні 300-річчя Віденської битви «Кур’єр Станіславовський» випустив два спеціальні номери, один з яких був повністю присвячений історії міста. Він починався з великого «Нарису історії Станиславова». Його авторами були найкращі міські краєзнавці – Юзеф Зелінський і Чеслав Хованець, між іншим, брат бургомістра. Цей нарис написаний простою мовою, без спецтермінів і складних мовних обертів. Взагалі праці Зелінського цікаво написані й легко читаються. Проте головна перевага «Нарису» – об’єктивність і політична незаангажованість. Так, у розділі про ЗУНР не сказано жодного поганого слова… Наприкінці 1930-х МВС Польщі видало вказівку розробити нові міські герби. Юзеф Зелінський написав історичну довідку про міську геральдику й технічно консультував виконавців – художників Еміля Дубраву і Леопольда Сімика. Коли у 1938-му Станиславів отримав свій герб, то в цьому була немала заслуга й Зелінського. Тоді ж він випустив брошурку «Герб міста Станиславова», яка стала його єдиною авторською книгою. Але головна праця краєзнавця – «Матеріали до бібліографії історії міста Станиславова», що побачили світ перед самою війною. Там зібрана бібліографія всіх публікацій про місто – від XVII століття до 1939 року. Тут і привілеї магнатів Потоцьких, і спогади сучасників, книги та краєзнавчі статті у польській, українській і єврейській пресі. Також додаються назви майже всіх періодичних видань Станиславова за всю їх історію та посилання на некрологи визначним містянам. Маючи такий каталог, шукати щось у бібліотеках та архівах значно простіше.
Без негативу до українців Юзеф Зелінський народився 19 березня 1899 року у Львові. Його батько був робітником, мати – селянка. Після закінчення гімназії у 1917 році він записується до офіцерської школи. За агітацію ідей польської незалежності його незабаром виключають зі списків і простим солдатом відправляють на італійський фронт. Після розвалу імперії Зелінський служив у польському війську, звідки демобілізувався у 1921 році. Мав чин капітана резерву. Потім – навчання у львівському університеті імені Яна Казимира, ступінь доктора філософії. По завершенні вишу Зелінський їде до Станиславова, де з 1925 року працює у Першій державній гімназії. Аби мати додатковий заробіток, професор (так тоді називали гімназійних вчителів) викладав ще й у гімназії українській. Там його якщо й не любили, то поважали. Особливо авторитет Зелінського зріс після конфронтації з професором польської мови Мар’яном Плячеком, якого вважали офіційним стукачем таємної поліції. Ось як описує Зелінського колишній гімназист Орест Корчак-Городиський: «Історію вчив д-р Юзеф Зілінські, редактор Курієра Станиславівського, який дуже часто приносив на лекції статті до коректи. Ставив учневі питання, не слухав відповіді, а сам поправляв статтю. По якомусь часі, як учень переставав говорити, дякував, записував оцінку й викликував іншого. Загально знаною таємницею було, що професор Зілінські не симпатизував з професором Плячеком і ніколи не давав недостаточної оцінки, навіть якщо заслуговував, якщо професор Плячек таку оцінку дав. У гімназії не давав відчути свого негативного ставлення до українців. Бувало, коли мав в 8-й клясі останню 6-у лекцію, понудившись яких 10 хвилин, відпускав клясу додому, радив тільки не творити груп». Уявлення про те, як виглядав знаний краєзнавець, дає копія дружнього шаржу, що зберігається у сучасній українській гімназії. За технікою виконання дещо нагадує карикатури Осипа Сорохтея, який також був викладачем. За 14 років життя у Станиславові Зелінський написав близько 60 історичних розвідок про місто і Галичину. Готував велику історичну монографію про наше місто, але надрукувати не встиг – завадила війна. Її рукопис потім віднайшли у Вроцлаві.
Єдина авторська книга краєзнавця З початком бойових дій Зелінський виїхав до Кракова. Був членом руху опору, чудом уникнув ув’язнення гестапо. Після війни написав кілька статей про розстріли німцями польської інтелігенції у Станиславові. Пізніше їх передрукували у Франції. У соціалістичній Польщі працював у краківській гімназії імені Сенкевича, пізніше став ад’юнктом Ягеллонського університету. Потім – пенсія і смерть, яка настала 1 вересня 1976 року. Можливо, варто зібрати всі його станиславівські статті та видати їх український переклад під однієї обкладинкою? Це було би справедливо, адже ця людина відкрила стільки невідомих сторінок в історії нашого міста. ІВАН БОНДАРЕВ | 
