Вівторок, 2019-09-17, 3:37 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2013 » Грудень » 5 » Заколот Деблессема ІІІ
6:59 PM
Заколот Деблессема ІІІ
Усі мемуари є суб’єктивними. Їхні автори намагаються або приписати собі якнайбільше подвигів, або звалити на когось власні провали. Аби мати дійсно правдиву картину, необхідно порівнювати. Так ми і зробимо.

Втеча чи капітуляція?
Аби уникнути зайвого кровопролиття ПОВяки пішли до староства (вул. Мельничука, 14), де містилися штабні установи. Наказавши своїм бійцям чекати в коридорі, Деблессем і доктор Доб­руцький зайшли у конференційну залу із пропозицією добровільно передати владу у місті.
«У старостві застали групу українських офіцерів, що між собою розмовляли німецькою. Наш візит і його мета їх не здивували, втім вони наполягали на підписанні протоколу, – пише Деб­лессем. – Ми відповіли, що зараз нема на то часу, але українці продовжували наполягати. Тоді розчепили куртки, демонструючи мундири та зброю, одночасно відчинили двері, в яких, мов непохитна стіна, стояли наші офіцери.
Штабісти одразу змінили тактику. Одні просили залишитись у місті, інші – негайно виїхати з нього двома автомобілями, що чекали перед староством. Ті авто я наказав затримати до диспозиції ПОВ. На одному їздив я, а інше, скориставшись подальшим замішанням, угнали четверо українських офіцерів».
У той самий день у Станиславові перебував референт державного секретаріату військових справ (ДСВС) сотник Семен Магаляс. Разом із офіцером генштабу Вільгельмом Лобковіцем він мав дочекатися прибуття у місто штабу ІІІ корпусу УГА генерала Кравса, після чого евакуюватись до Бучача. У розпорядженні сотника було «одне маленьке авто з шофером на дві особи».
Ранком 25 травня Магаляс зайшов до штабу, де застав Лобковіца та кількох штабних офіцерів Кравса. Розвідка донесла, що ПОВ готує повстання, через що частини корпусу відступатимуть в обхід міста. Також стало відомо, що комендант Станиславова отаман Гарабач разом із залогою вже залишив місто. Далі надаємо слово Магалясу:
«Лобковіц сказав, що, не маючи сили боронити місто, він, щоб охоронити українське населення, не бачить іншого виходу, як добровільно віддати управу міста полякам під умовою, що вони залишать українців у спокої».
Аби вийти на контакт з ПОВ, вони звернулися до заступника держсекретаря внутрішніх справ Романа Перфецького, який мав знайомих поляків. Той ще не встиг евакуюватись з міста.
«Він признав слушність Льобковіця, бо сам побоювався помсти поляків, – далі пише Семен Магаляс. – І ми поїхали до знайомого йому польського лікаря (Добруцького – Авт.). Згаданий лікар теж признав, що таке поладнання справи корисне для обох сторін і телефоном визвав якогось молодого чоловіка з французьким прізвищем (правдоподібне коменданта місцевої польської військової організації). Після приїзду до сотника Льобковиця вони негайно списали відповідну угоду… Місто зайняла зараз місцева польська міліція, яка вже перед тим тайно зорганізувалася».
За великим рахунком, немає різниці, чи командування офіційно передало владу, чи просто втекло. Факт у тому, що воно кинуло напризволяще ті українські підрозділи, які ще залишались у місті й нічого не знали про сепаратні переговори.

Стрільба на вулицях
О 13.35 Деблессем віддав наказ про початок операції. На збірний пункт прийшло менше половини його компанії, але всі бійці були налаштовані рішуче. Першим об’єктом стали казарми жандармерії (військової поліції). Зайняли їх напрочуд легко.
«Будинок жандармерії застали цілковито порожнім, – згадує Антоні Деблессем. – Залишена там сторожа була повністю де­зорієнтована та не могла второпати, що відбувається. Озброївшись там карабінами та набоями й залишивши патруль, якнайшвидше поспішили на вулицю Казимирівську, де в будинку гімназії (Мазепи, 20) була школа жандармерії та залишки залоги».
По дорозі загін збільшився удвічі – частково за рахунок ПОВя­ків, що запізнились, частково через польську молодь, яка приєдналася просто на вулиці. Їм роздали зброю та білі опаски.
«Чисельно зміцнілі, ми атакували казарми з двох боків. Тут на нас чекала досить мила зустріч, – далі пише Деблессем. – Українські жовніри зі сміхом і видимим задоволенням віддавали зброю. Залишивши тут сторожу, ми рушили далі. Раптом на околицях міста почули стрілянину. Добігли до будинку магістрату, де містилась комендатура (головний корпус медуніверситету), і там побачили кілька наших ПОВяків, що бігли з іншої частини міста з метою зайняття пошти. Зачувши стрілянину та побачивши паніку, з команди міста все повтікало – таким чином VII команда ПОВ зайняла магістрат без жодного пострілу».
Тепер Деблессем керував повстанням із магістрату. Незабаром прибув гонець від поручника Зайдлера, який доповідав, що зайняв казарми артилерії, суд і в’язницю. При цьому застрелили одного українського солдата, а кілька ПОВяків були поранені.
Рапорт від командира іншої групи – поручника Гофмокла, мемуарист наводить майже дослівно: «Згідно з планом, згромадились у кам’яницях напроти казарм при вулиці Камінського (Франка). Роздали опаски, при чому один із членів, Фалковський, з карабіном у руках необачно висунувся на вулицю. Його побачив український патруль, а один з жовнірів вистрелив, на щастя, мимо. Це дало сигнал до негайного виступу. Зав’язалась стрілянина, під час якої загинув український вояк.
Одягнений в офіцерський мундир колишньої австрійської армії, з опаскою на плечі, разом із підхорунжим Кауфером та своїми людьми увірвався до казарм на вулиці 3 мая. Зібраний там український озброєний відділ зі здивуванням спостерігав за нашою акцією. На мою вимогу здатись їхній командир відповів по хвилинному роздумі: Пане лейтенанте! Ми кидаємо зброю, а ви дайте нам перепустки до дому».
ПОВяки забрали зброю, частину роздали добровольцям, що приєднались до них по дорозі. Між ними був такий поручник Добровлянський, якого із 60 бійцями відправили допомагати тим, хто штурмував вокзал. Інші відділи хоч і з пострілами, але без крові захопили казарми на Камінського, пошту й шпиталь.
«Біля вокзалу мій загін з’єднався з відділом поручника Гродзіцького, – згадує далі Гофмокл, – де українці чинили затятий опір, намагаючись вивезти все, що тільки можна».
Та незабаром надійшов останній рапорт: колійовий палац захоплений, українці з останніми вагонами залишили місто.
Таким чином о 16.00 Станиславів повністю контролювався поляками.

Все пропало
Можливо, у когось виникне запитання: як це полякам вдалося так легко захопити місто, ще й столицю ЗУНР? Відповідь на це дає отаман УГА Стефан Шухевич, до речі, рідний дядько легендарного командира УПА. Ось уривки з його спогадів.
«Старшини, що утікали зі Станиславова, говорили о нечуваній, поспішній і навіть компрометуючій евакуації, а насправді – втечі. До останньої хвилини ніхто не давав наказу на виїзд. Але коли командири побачили, що державних секретарів (міністрів) вже не було в Станиславові, то всі швидко повтікали.
Комендант міста капітан Гарабач і комендант технічного відділу капітан Шухевич пішли до ДСВС за вказівками, що далі робити. Їх прийняв підполковник генерального штабу Бем, який повідомив, що ситуація є безнадійною. Все пропало. Відтак стрільців належить розпустити по домах, а старшинам виплатити тримісячне жалування, і нехай кожен робить як хоче і як вміє. Він додав, що сам залишається у Станиславові.
Деякі командири не послухали порад підполковника Бема й вивели свої підрозділи з міста у порядку, інші послухали і велику масу стрільців розпустили по домах. Зі складів не вивезено майже нічого. Залишились запаси одягу, сукна, черевиків, словом всього того, чого фронтові команди так просили і чого так бракувало нашим воякам».
Полякам дістались солідні трофеї. Деблессем із захватом пише, що «в наші руки потрапили великі запаси зброї, боєприпасів, кулеметів, гармат важкого та легкого калібрів, вибухівки, упряжі, сідел, коців, телефонів, інструментів, автомобілів, шкіри, взуття, білизни, тютюну, борошна, цукру і т. п. Всього цього було вагонами. Плюс табун коней та кілька тисяч корон готівки».
Захоплення такої величезної кількості трофеїв мало катастрофічні наслідки. Вже 7 червня розпочався контрнаступ української армії, відомий як Чортківська офензива. Галичанам вдалось відкинути поляків на сотні кілометрів, звільнити Тернопіль та вийти на лінію Броди – Олесько – Перемишляни – Рогатин. А потім наступ видохся. Закінчилися боє­припаси, не було чим озброювати чисельних добровольців, які бажали битись за Україну. А станиславівські припаси ой як би стали в нагоді.
Іван Бондарев

Переглядів: 327 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019