Відомий екскурсовод Ервін Міден із сім’єю вимушено переїхав з Чернігова до Івано-Франківська. Інтерв’ю з ним для Українського радіо Карпати журналістка записувала в автівці, припаркованій поблизу галереї "Бастіон". Перед записом Ервін провів для іванофранківців і гостей міста лекцію "Чернігівщина: боротьба з Москвою". Після події гід розповів, як у воєнний час став батьком, які випробування довелося подолати родині, чим переймається зараз, перебуваючи на Прикарпатті.

У кожної людини, яка приїхала тепер на Івано-Франківщину з місця, де велися або тривають бойові дії, є історія порятунку від війни. Поділіться своєю історією.

— Так трапилося, що на початку війни я опинився разом із дружиною, яка була вагітною на сороковому тижні, у селі Шибиринівка поблизу Чернігова. Там батьки моєї дружини мали будинок.

Згодом, десь 26 лютого, через село пішли російські війська. І ми зрозуміли, що не буде можливості за необхідності викликати "швидку". Тож вирішили за порадою моїх тещі й тестя рухатися в бік Славутича, бо там у родини дружини були знайомі в селі Антоновичі. Вони знали таємні лісові дороги й хотіли нас провести. 1 березня ми у своєму авто вирушили із Шибиринівки до Антоновичів, де зустрілися з цими людьми. Домовилися, що вони будуть їхали попереду в автівці Москвич. Мені сказали рухатися позаду, колія в колію. Це зіграло злий жарт, бо в останньому перед Славутичем селі автівка з провідниками різко загальмувала, а з правого боку з’явилася табличка з написом "Міни". А я їхав, хоч і повільно, але на близькій відстані. Ще й тоді була ожеледиця. Також загальмував, що в результаті призвело до того, що я повністю знищив Москвич. Дякую людям, що сприйняли це адекватно. Приємно, що, не зважаючи на пошкодження майна, вони допомогли нам пережити все. Завдяки їм народився мій син.

У Славутичі ми також зустріли багато добрих людей. Коли опинилися у складній ситуації, нас прийняла родина Ніхельманів. Це — місцеві творчі люди, які допомогли нам почуватися з ними єдиною родиною. На той час ніхто навіть не міг подумати, що Славутич, який уже постраждав від чорнобильської трагедії, потрапить у буквальному сенсі в оточення. На жаль, не передбачили створення там продуктових баз. Тому харчі швидко закінчилися, нічого не було в супермаркетах.

У Славутичі ми з дружиною чекали на народження сина до 7 березня. Тоді відбулися партнерські пологи. Мене це тішить, бо якби ми залишалися в Чернігові, таке було б неможливим. А так я зміг побачити свого сина у перші хвилини його життя.

Син народився у пологовому відділенні чи у сховищі?

— Це відбувалося у пологовому відділенні багатоповерхової лікарні. Бо хоч у Славутичі, як і по усій Київській області, час від часу лунали сирени, того разу нам пощастило: пологи почалися пізно вночі. Народився син під ранок. О 8:50 світ побачила моя дитина — синочок Маркус.

А потім, коли дружина відходила після операції, а я завдяки добрим людям намагався знайти підгузки й ліки, у Славутичі вимкнули світло. Це було 9 березня. Також у місті не передбачили систему газопостачання осель. І все просто призупинилося. Зокрема, і можливість комфортного перебування пацієнтів у лікарні. Дружину із синочком звідти забрав, і згодом ми всі разом намагалися виживати як і більшість людей у Славутичі.

Там зрозумів, що єднає українців. Це — такі моменти, коли всі мешканці багатоповерхівки виходять у двір і готують їжу або гріють воду. Тоді всі, направду, як справжня родина.

Здоров’я синочка погіршувалося, у нього була жовтяниця. Завдяки гарним людям ми дізналися про маршрут і ризикнули вирушити в сторону Києва, а згодом — і до Івано-Франківська, де у дружини були добрі знайомі. Вони допомогли знайти будинок. І ми оселилися в Тисмениці у родині Ільківих. Нас, незнайомих людей з далекої Чернігівщини, впустили у свій будинок! Такі вчинки допомагають повірити в те, що Україна вистоїть і нас нічого не зупинить.

Як почуваються дружина і маленький Маркус зараз?

— Ми зараз у плані здоров’я все виправили, тому, будемо сподіватися, що буде добре.

Чи зустріли на Прикарпатті своїх земляків?

— У перший день, коли сюди приїхав, в Івано-Франківську побачив знайомих: колег, викладачів університету "Чернігівський колегіум". Ми разом допомагали створити своєрідний гурт викладачів в екзилі, бо викладання ніхто не призупиняв. Приємно, що університет працює, не зважаючи на те, що в ньому тривалий період не було світла. Нічого, зараз долучаються викладачі. Хоч викладання не зовсім на часі. Але добре, що у тих людей, яким це потрібно, з’явилася можливість стати громадянами з вищою освітою.

Як знайшли у собі сили й зрозуміли, що треба організувати захід в Івано-Франківську?

— Скажу чесно, дуже важко було навіть думати про екскурсії у час війни. Коли кожен день військових дій, ти можеш думати лише про те, як вижити, або як там люди. Коли ти намагаєшся зв'язатися з рідними, які залишилися. У Чернігові в родині моєї дружини вже є загиблі. Дуже важко сприймати це. На превеликий жаль, 3 березня загинула хресна бабуся дружини й моя викладачка, яка навчала мене історії в Чернігівському інституті. У її будинок влучила бомба, і вона не вижила.

Тому мені було не до того, щоб не тільки самому розважатися, а й розважати людей. Це — моє минуле. Та за останній період отримую все більше звісток про те, що Чернігів оживає. Тому вирішив: якщо не можу допомогти Чернігову, то зроблю це хоча б для людей, які опинилися тут, в Івано-Франківську.

За дивовижним збігом обставин мене зустрів просто на дорозі, по-іншому не скажу, місцевий підприємець, дуже гарна людина Олександр Паша. Він мене впізнав, хоча я був у масці. Підійшов, запропонував зустрітися і поговорити. Також він запросив мене на екскурсію. Дуже довго я не міг собі дозволити відвідувати екскурсії через велику завантаженість роботою гіда у Чернігові. Тому вирішив відчути задоволення і побути у ролі екскурсанта. Як наслідок – завдяки туристично-інформаційному центру Івано-Франківська і його дружній команді вдалося швидко зорганізуватися й за їхньою пропозицією провести й свою екскурсію.

Дотримуюся такої думки, що справжній екскурсовод – той, хто живе і працює у тому місці, про яке розповідає, і може передати любов до нього. Я в Івано-Франківську не жив та й не бував тут часто. Тому не можу виступати тут у ролі екскурсовода. Але я подумав, що можу бути як лектор, це — логічно. Тому в Івано-Франківську відбулося те, що відбулося.

Чи не обрали ви в Івано-Франківську певну локацію, про яку в майбутньому могли б розповідати як екскурсовод? Уявімо, що це могло б гіпотетично бути.

— Для мене цікава територія площі Андрія Шептицького. Бо ті історії, які почув від колег-екскурсоводів, які стосуються духовного розквіту і виникнення цієї локації Івано-Франківська, привабили мене. Не знаю, чи буду розповідати про цю місцину як екскурсовод. Але про те, що там бував і що там бачив, обов’язково розкажу своїм друзям.

Сьогодні дякую Івано-Франківську та його людям, які гостинно приймають і допомагають усім, чим можуть! Сподіваюся, що потім Чернігів не залишиться осторонь. Ми також будемо допомагати. Тільки в цей момент самому Чернігову потрібна допомога.