Для мене найприємнішою несподіванкою 2025-го літературного року на Прикарпатті став вихід друком роману відомого художника, журналіста й фотографа з Івано-Франківська Ігоря Роп’яника «Забудь мене. Знайди мене», який побачив світ у тернопільському видавництві «Богдан» і присвячений світлій пам’яті батьків автора. Ба більше, цей твір збудив у мені справжній трем причетності до сюжетних доріг героїв чи енергетичної спорідненості з подіями, віддаленими на сто років у часі, і наблизив їх. Моє серце гупало дужче, коли після прочитання книжки крокував з мікрорайону «Гірка» тими івано-франківськими вуличками, якими свого часу ступали станіславські герої І. Роп’яника.

Як зазначено в короткому анотаційному супроводі до видання, сюжет якого побудовано на реальних фактах, «події роману відбуваються у середині ХХ сторіччя в Галичині у напружені роки історичних пертурбацій, коли окупанти швидко змінювали одні одних, щоразу називаючи себе «визволителями». У центрі твору – історії кількох родин, чиї долі тісно переплітаються. Любов і ненависть, вірність і зрада, шляхетність та підступність ідуть нога в ногу. Німецький полон, сталінські табори, втеча із заслання – це все довелося пережити головним героям, які врешті-решт поборовши примхи долі, знайшли своє щастя».

– Колись я називав себе передовсім журналістом, відтак – і художником, а тепер дехто каже, що я ще й письменник, – розповідає Ігор РОП’ЯНИК. – Але хтозна, чи можна мені вже називатися письменником, якщо маю у своєму творчому набутку тільки одну книжку? Ще, напевно, заскоро.

– Ви, Ігорю, ще не згадали про своє волонтерство…

– Мою скромну допомогу ЗСУ важко навіть порівнювати з тією великою працею, яку постійно провадять справжні волонтери. Роблю як художник те, що в моїх силах, зокрема й реалізуючи свої полотна на різних благодійних аукціонах – у Києві, Львові, Івано-Франківську. З 2014 року мені вдалося таким чином задонатити для наших захисників більше ніж пів мільйона гривень.

– А як Ви прийшли до «Забудь мене. Знайди мене»?

– Почав я писати роман ще 25 років тому. Пригадую, що десь тоді на одному подиху написав пів сотні сторінок. А відтак життя внесло свої корективи – будні, праця, роки минали, а я щоразу відкладав роботу над книжкою. Тоді ще жили мої батьки, які мені розповідали про життя своє і прикарпатців загалом тими страшними роками сталінсько-комуністичної минувшини…

Я відчував, що маю написати цю книжку. Адже пообіцяв мамі ще за її життя. А торік постановив собі твір завершити – й у травні мені це вдалося. Радився з прикарпатськими письменниками про організаційні моменти видання книжки. Але не обійшлося без приємної несподіванки. Роман видрукували в Тернополі. І в дуже короткий термін, як на мене, – вже у вересні. І найголовніше – за кошти видавництва.

Це дуже важливо, бо перед тим я – зовсім невідомий автор – голову собі ламав, де взяти кошти для видання. Я обійшов головні видавництва Івано-Франківська – скрізь називали велику й непосильну для мене суму, або просто відмовчувались. А видавці у Тернополі мене дуже здивували, бо квапилися з друком книжки, щоби представити її на книжковому форумі у Львові. Там, до речі, роман мав успіх.

На мою думку, прикарпатські видавництва чи мережі книжкових магазинів не вміють належно працювати з читачами. Адже попри те, що мій роман – про Івано-Франківськ, книгарні не поспішають його замовляти. До речі, на титульній сторінці ми спеціально навіть ратушу нашого міста зобразили для візуальної впізнаваності.

– Ви зазначаєте, що роман – художній твір, написаний про галицькі родини на основі реальних фактів, тобто головні герої мали своїх прототипів?

– Так, але майже всі сюжетні лінії і персонажі мого роману вигадані, крім тих, які безпосередньо торкаються долі моїх батьків, хоч упродовж всього тексту я ніде не відкриваю читачам того, що у книжці йдеться про моїх рідних. Чому я не вдавався до написання книжки у форматі спогадів? Тому що, на мою думку, читачів більше цікавить не мемуарна література, а саме художні твори про життєві долі людей. Звісно, писати їх, як на мене, значно важче і така робота потребує великих зусиль.

Батьки свого часу багато розповіли мені про свої життєві долі, і я хотів це донести до людей. Та й взагалі мріяв написати книжку про Станіслав – щоб саме наше місто було одним із головних героїв роману. Звідсіля – й велика моя авторська увага у творі до соціальних верств населення Станіслава, назв установ того історичного періоду, вулиць, крамниць, місцевої гастрономії, духовного й культурного життя людей, професій, говірки жителів міста, одягу тощо. Тож і серед персонажів другого плану – багато реальних людей.

Я намагався максимально наблизити сюжетний розвиток подій до того часу, у якому вони відбувалися сто років тому і в якому жили мої батьки та інші українці. Як джерело для достовірності фактичного подієвого матеріалу я використовував у роботі не лише спогади своїх батьків, а й архівні матеріали друкованих видань тих років.

– Думаю, Ігорю Остаповичу, що світлої пам’яті Ваші батьки любили Вас надзвичайно, адже за життя, напевно, не про все наважилися розповісти – у книжці майже відсутня ота жорстока й оголена правда про часи сталінсько-комуністичного режиму, тож про події тих років Ви пишете зважено, шляхетно, делікатно й ніби стримуєте свої емоції.

– Так, батьки мене дуже любили й берегли, але попри все були зі мною дуже щирі й відкриті. Долі моїх старших сестер були важкі й нещасливі. Тож я був опорою для батьків, і вони мене, зрозуміло, оберігали від чужих вух і дуже боялися, щоб я не розповів про почуте іншим дітям. Адже вони мені оповідали й болісніші епізоди зі свого життя, і про перебування у Станіславі, і в Сибіру, і про життя після повернення та реабілітації...

Таких гірких спогадів було аж занадто. Я намагався у романі створити такі сюжети, щоб ними не травмувати читачів. Я навіть після реабілітації батьків у 1956 році залишався сином «ворогів народу», і це тавро мене багато років гнітило, а «компетентні» органи про нього завжди і в різний спосіб нагадували. Це я добре відчув, коли вперше намагався вступити на відділення журналістики у Львівський державний університет ім. І. Франка. Пригадую, як на екзаменах зробили все можливе й неможливе, щоб мені – випускникові школи №5 міста Івано-Франківська з поглибленим вивченням німецької мови, на іспиті з іноземної мови не вистачило… пів бала.

А під час служби у війську дали зрозуміти, що без вступу у члени КПРС я не стану журналістом. Тож я і вступив до компартії. Батьки це дуже важко пережили. Їм моє рішення було надзвичайно неприємне. Та попри все я постійно відчував, що перебуваю у полі зору кагебістів – і по партійній лінії карали мене за «втрату політичної пильності», і допитували спеціальні органи, чому не сказав про репресованих батьків у часі вступу до КПРС, і з редакції «Прикарпатської правди», образно кажучи, «попросили» піти…

– Що у цій книжці, на Вашу думку, найважливіше?

– Головне – неймовірна сила духу українців, які не зламалися у жорнах сталінсько-комуністичних катівень, а також стрижневий сенс сюжетних ліній – справжня любов між людьми, яка завжди й за будь-яких обставин перемагає смерть, горе, болі, біди і скорботи. Саме любов давала й дає українцям прагнення й сили жити заради когось. Це показано чи не у всіх подіях роману і взаєминах між людьми. Завжди ми повинні пам’ятати, хто є наш ворог, бо, як бачимо нині, історія повторюється. І якби не наші воїни на фронті, не волонтерський рух у тилу і згуртованість українців, то знову сибірські катівні були б переповнені нашими людьми. Треба завжди бути напоготові, історично маючи такого «сусіда».

– Чи буде продовження роману? Адже в його епілозі є чимало натяків на можливі нові сюжетні лінії у долі героїв?

– Ні, продовження не буде. Бо то вже треба щось спеціально придумувати, образно кажучи, висмоктувати з пальця. Але нащо? Звісно, кожен автор мріє про велику кількість читачів його творів. Та оцінка їх – передовсім у душах людей. Так, це моя перша книжка, але не дебют у письменстві. Ще під час навчання в університеті я відвідував літературну студію «Франкова кузня». Писав новели, оповідання тощо, а всі інші студійці були поетами, і прозою ніхто не цікавився. Тож через якийсь час я перестав бувати у «…кузні», а творив самотужки вдома. А якось написав повість і відніс Роману Іваничуку. Він написав рецензію на неї, але досить сильно мене покритикував і зробив чимало зауважень. Наголошував, що історичні твори потребують досконалого вивчення письменником епохи і специфіки тих часів, про які пише автор у своєму творі. Відтак і Роман Федорів дав мені чимало добрих порад у письменстві. Ті повісті я відклав у шухляду на роки, але й далі писав. Написав декілька нових творів. І тепер, натхнений виходом свого роману «Забудь мене. Знайди мене», знову повернувся до роботи над повістями. Готую нову книжку повістей та оповідань на різну тематику, але з екскурсом у минуле.

…Тим часом уже високий художній рівень роману «Забудь мене. Знайди мене» засвідчує, що у літературному просторі Прикарпаття з’явився новий цікавий та самобутній письменник. Ігор Роп’яник.

Ігор Лазоришин, "Галичина"